Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко. Страница 20

Затока була широкою, сонце світило високо, а чайки скиглили так, наче сьогодні — й справді останній день у його житті.

Асура Махарадж зрозумів, що відчай ще не настільки роз’їв йому розум, аби віддати себе на поталу стихії, і вирішив, що, раз він уже дійшов до цього місця, воліє радше кинутись у море людей і спробувати плисти далі.

Зрештою, що з того, що він демон? Що з того, що він народився і виріс у пеклі? Хіба це може бути перешкодою для того, аби віднайти Дарію? Нехай він недосконалий, нехай його серце — як зарослий будяком пустир. Хіба це має значення, якщо світло вже було одного разу засвічено? Коли істота з підземних світів вперше дізнається, що є світло, вона починає розуміти, що ж насправді означає прожити все життя в темряві. І далі, як казав помічник судді Раху, все залежить від часу й розумності істоти.

Асура Махарадж раптом зрозумів, що його бажання зблизитися зі світлом закінчиться фатально. Він перестане бути собою. Можливо, він осліпне, як Даша, а може, світло спопелить його, як спопеляє поле бою брахмастра. Асура відчув, що він став чужим серед своїх, і ніде йому не було притулку серед усіх трьох світів.

Подумки він звернувся в пам’яті до голосу в серці, до того місця, звідки він уже призвичаївся відчувати тепло. Він знав: десь там це джерело все ще існує, і колись, можливо через мільйони років, він зможе докопатися до нього. Однак чи готовий він копати мільйони років? Чи готовий він пройти випробування тисячоліттями сумнівів, поки безнадійно лупатиме шар за шаром гранітні плити? Чи готовий він шукати жінку, від якої, можливо, ніколи не отримає взаємності?

І Асура Махарадж зрозумів, що відповідь на всі ці запитання, на мільйон інших запитань, одна — так. Він готовий віддати за неї своє життя, хоча б за те тільки, що вона показала йому, як може бути по-інакшому.

«Будь ласка, вірте і йдіть», — у нього в вухах досі стояли її слова.

Асура Махарадж озирнувся навколо так, як ще ніколи не озирався на цей світ. Він відчув себе голим і безпорадним, і здавалось, ані кроку більше не можна буде зробити по цій отруєній скорботою землі.

«Будь ласка, вірте і йдіть».

Подивись на це море, на це небо востаннє, тому що там, за межею, ти більше не належатимеш собі, там більше немає контролю, певності, є тільки ці слова: вір і йди.

Він встав і пішов.

На сходах, що вели в метрополітен, стояв чоловік із картонною табличкою: «Хтось знає, де Дарія Стефанівська?». Час від часу він висмикував когось із перехожих і запитував, якомога м’якше, щоб не злякати: «Перепрошую, ви не знаєте Дашу Стефанівську? Сліпа жінка років тридцяти, каштанове волосся, неймовірно вродлива?». Але, здається, не було більш безнадійної справи в цілому світі, ніж запитувати у людей на вулиці, чи хто знає Дарію Стефанівську. За миготіннями світлофорів, за гудками автомобілів, за мерехтінням сонця, що з’являлось із-за хмар і знову за ними ховалось, нікому не було діла до Дарії Стефанівської.

Втім, іноді були винятки.

— Чувак, хто така, нафіг, ця Дарія Стефанівська? — спитав його якийсь темношкірий молодик у шапці, схожій на в’язану кишку, і більших на три розміри спортивних лахах. — Ти стоїш тут уже третю годину, я припас тебе ще зранку. Що ти хочеш їм всім сказати? Це такий протест, йо?

— «Чувак»? — перепитав Асура Махарадж. Зметикувавши, що це таке місцеве звертання, він сказав: — Чувак, дозволиш, я тобі дещо поясню?

— Валяй, мужик.

— Ти знаєш, що відчуває личинка гусені перед тим, як вилупитись із яйця?

— Що за нафіг, чувак?

— Знаєш, що відчувають птахи, коли летять на південь? Що відчувають квіти, коли кожен ранок розкриваються назустріч сонцю? Я раніше не знав, що вони відчувають. Тепер я знаю, чувак, що відчуває корова, коли від неї забирають теля, і що відчуває собака, коли бачить свого господаря.

— Що за…

— Чувак, я ще не закінчив. Я знаю, що відчуває голодний, і знаю, що відчуває той, у кого немає надії. Чувак, воно в мене з’явилося все тут, — він показав на серце, — і повір, раніше я жив дуже добре, поки цього не знав, але тепер я більше не можу бути таким, як раніше. Розумієш, я науковець, а науковці не можуть закрити назад своїх відкриттів. Тому я тут, шукаю жінку, яку звати Даша Стефанівська, тому що вона має відповідь на всі запитання, на які ще не маю я. Ти можеш вирішити, що я ненормальний, шукаю жінку в місті, де більше десяти мільйонів людей. Я й сам прекрасно знаю математику, імовірність знайти її тут близька до нуля. Але я також знаю, що все це не має для мене ніякого значення, тому що вона попросила мене вірити і йти. Тому я тут. Такі от справи, мужик. А що у тебе?

Хлопчина розгублено пару раз хотів щось сказати, він відкривав і закривав рота, потім махнув на нього рукою і кудись пішов.

Асура Махарадж роззирнувся довкола. Потік людей хвилями то прибував, то відступав. Зараз людей знову стало менше.

Перед ним вдруге з’явився молодик у мішкуватій одежі.

— Гей, мужик… — сказав він, переминаючись з ноги на ногу. — Коротше, на… Я купив тобі колу…

Хлопець дав йому паперове горня з напоєм і швидко чкурнув геть.

Асура Махарадж тримав у руці холодне, вологе горня і довго дивився у натовп, намагаючись побачити того хлопця ще раз. Підняв горня до очей. «Сoke!» — писало на ньому. Всупереч усім обчисленням та імовірностям, всупереч шопінг-молам та офісам, банкам і хмарочосам, цей особливий зв’язок, який відчувають птахи, коли летять на південь, існував, він був десь там, за цією завісою, що відділяла їх. Цей зв’язок пронизував усіх, і все трималося на ньому, як перли, що нанизані на нитку.

Він відчув, що робить усе правильно.

Надвечір, утомившись, він побрів кудись перекусити.

Ноги вели його подалі він галасливих вулиць, і в одному із закапелків, де збиралась доволі непевна публіка, він відчув, що може знайти собі притулок. У кафе, тьмяно підсвіченому жовтими ліхтарями, мали звичку засідати чоловіки, чия доля склалася не найкращим чином. Це було видно як по меню — яйця, біфштекс, смажена картопля, сендвіч — так і по напоях. Напої ж усі як один носили чоловічі імена, наче їх виробники знали, що призначення таких пляшок з іменами — бути співбесідниками для самотніх.

Асура Махарадж вибрав собі місце у кутку. Замовивши сендвіч і картоплю, він тихо чекав на їжу, спостерігаючи у вікно, як згасає день.

Старші джентльмени, далебі завсідники, сиділи біля барної стійки, дивились телевізор, курили і пили. Ті новоприбулі, що бажали розділити сьогоднішній вечір із лікером тет-а-тет, сідали до вузького шинквасу при стіні, спиною до решти. Саме до такої стійки і пішов новоприбулий чоловік, який чомусь упав Асурі Махараджеві у вічі. Чоловік замовив два по п’ятдесят «джонні уолкера» і розвернувся сідати на своє місце, коли Асура Махарадж врешті упізнав його і вигукнув через весь зал:

— Сваміджі? Сваміджі! [13]

Несподівана зустріч наче розбудила Махараджа. Він підійшов до чоловіка, дивуючись, що за дивні ігри влаштовує сьогодні доля.

— Сваміджі, намасте! [14]

Чоловік завмер, не донісши келішок до рота.

— Чого тобі треба, сину? Якщо ти за те, що на мені ось ця штучка, — він потріпав білий пасторський комірець, що випирав із-під осінньої куртки, — то тут можеш не хвилюватися. На те в нас із Господом існує своя угода. Я вважаю, що людина, коли вона в печалі, має право на пару келишків віскі.

Сказавши це, чоловік перехилив перший келишок і гучно поставив його на стійку.

— Сваміджі, ви не впізнаєте мене? Це я, Асура Махарадж! — Асура упав перед ним у поклоні, потім піднявся, склавши долоні перед собою в радісній покорі. Ще б пак — перед ним сидів його старий учитель і друг, Свамі Наґа-баба. Свого часу Свамі Наґа-баба був його наставником у школі. Потім, коли Асура трохи підріс, вони потоваришували, і Свамі Наґа-баба передав йому чимало знань, які не входили до загальної навчальної програми. Свамі був із роду тих науковців, які все бажають випробувати на власному досвіді. На старість років він став скарбничкою виняткових історій, які ставалися з ним, із тими, кого він зустрічав та яким був мимовільним свідком. Свамі Наґа-баба був неперевершеним оповідачем, і, зрозуміло, Асура Махарадж зрадів цій зустрічі, бо, як ніколи, потребував хорошої оповіді про лиха, які траплялися з кимось іще.