Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко. Страница 25

— Гроші псують людину, — озвався раптом пастор О’Ніл. У барі залишилося вже зовсім небагато людей. — Я думаю, твій Джонні порядно скурвився, коли переїхав у велике місто.

Асура Махарадж ніяк не відповів на це твердження панотця, лиш продовжив:

— Джонні став спілкуватися з найбагатшими людьми столиці, його запрошували на всі бенкети й учти, і губернатор радився з ним із кожного питання. Чутки про знаючого радника губернатора дійшли до самого царя, і той наказав привести Джонні до нього. Цар був людиною широких поглядів, але надміру любив усілякі нововведення. Отож, він спитав Джонні: «Що повинен робити цар, аби його підданим у царстві жилось якнайкраще?», і тоді Джонні відповів цареві: «Цар повинен служити своїм підданим, відректися від усіх насолод, які в нього є, і віддати всього себе керуванню країною. Він повинен їсти мало і спати мало, бути правдивим і тримати слово, здійснювати покаяння, щедро обдаровувати святих, дбати, аби в країні не було голодних і бути прикладом найвищих чеснот». Цар, почувши це, закричав: «Як може цар відректися від усіх насолод? На те він і цар, аби царювати, насолоджуватись наложницями і розкішними видовищами! Ти говориш нісенітниці! За те, що ти обманюєш людей і видаєш себе за мудреця, наказую кинути тебе у тюрму, а твою жінку віддати в гарем до інших наложниць!». І цар, задоволений із такого мудрого вчинку, пішов у свої покої, а Джонні кинули до в’язниці.

— Так, тепер скрізь так, — зауважив пастор О’Ніл, — проповіднику ніде не солодко. Ніхто не хоче слухати про те, як належить поводитись. Усі знай лиш виборюють власні права.

— Мабуть, — погодився невизначено Асура Махарадж. — Отож, Джонні опинився на самоті й став гірко плакати і голосити: «Правдо Істини, чому Ти такий несправедливий до мене? Я служив Тобі й віддавав усе, що в мене є, натомість Ти дав мені цю темну в’язницю. Мою дружину зараз приведуть цьому безчесному чоловікові, а мої діти пропадуть із голоду. Мій названий батько, коли почує про нашу лиху долю, помре від розпуки, проклинаючи день, коли дозволив нам із Дженні поєднати наші долі. Невже така плата тому, хто присвятив всього себе Тобі Єдиному?». Тим часом цар усамітнився у своїх покоях в очікуванні на нову наложницю. Коли ж раптом страшний голос пролунав із-під землі: «О негіднику! Як смієш ти зневажати цього святого? Через тебе ми, твої пращури, упали з райських садів на саме дно пекла і мучимося зараз в озері з киплячою смолою. Наші язики пересохли, як пересохнуть ріки в твоєму царстві, якщо ти не відпустиш Джонні та Дженні». Почувши ці страшні слова, цар почав бігати по покоях, шукаючи того, хто намагався поглузувати з нього в такий спосіб. У покоях не було нікого, однак і бажання насолоджуватися з жінкою Джонні пропало, і цар ліг спати. На ранок страшна звістка облетіла все царство — усі колодязі, усі ріки, усі озера в царстві пересохли, і в цілому царстві не залишилось ані краплини води. Цар страшно розгнівався на таку новину і наказав відрубати голову тому, хто приніс цю звістку, а сам замкнувся у себе в кімнаті з найкращими наложницями і найвишуканішими стравами, аби перечекати посуху. Цілий день цар розважався з жінками, милувався їх танцем, їв фрукти й халву, пив вино, а надвечір, коли сонце тільки зайшло за обрій, знову почув із-під землі страшний голос: «Клятий негіднику! Як смієш ти насолоджуватися тоді, коли всі твої піддані страждають від спраги? Як смієш ти утримувати в темниці Джонні й не пускати до нього його дружину Дженні? Ми, твої предки, упали ще глибше — в холодні пекла, і мороз сковує нас так само, як завтра скує всі твої землі й виб’є весь твій урожай». Цар закричав гнівно: «Хто так жартує з мене?» — і наказав усім наложницям повідрубувати голови і, знесилений, ліг спати. На ранок цар побачив, що все його царство скував лід, і все, що було їстівного в садах і полях, померзло. Померзла вся трава на полях і вся живність у лісах, і тоді цар наказав замкнути всі вікна у замку, а сам зачинився в тронній залі з улюбленим папугою і вирішив перечекати морози там, розважаючи себе розмовами з ученою птахою. Уночі, коли цар хотів уже лягати спати, він втретє почув страшний голос із-під землі: «Мерзенний покидьку, за те, що ти не слухав наших криків, за те, що ти забув про своїх підданих, і за те, що ти й досі утримуєш у темниці Джонні й не даєш Дженні зустрітися з чоловіком, ми проклинаємо тебе на таку ж скрайню темряву, в яку впали ми, і нехай десять мільйонів років ти блукатимеш у ній, не знаючи шляху, і гадюки, павуки, сколопендри та скорпіони жалитимуть тебе в ній без перерви!» Почувши це страшне прокляття, цар закричав із жаху, тому що раптом геть осліп. Він гукнув сторожу, однак ніхто не прийшов, бо всі боялися втратити голову на пласі. Тоді цар крикнув до своїх радників, але жоден не явився на його клич, бо всі боялися за своє життя. Тоді цар гукнув свою найулюбленішу наложницю, але навіть та не з’явилася, бо теж боялася смерті. І тоді цар зрозумів, що залишився сам, цілком безпорадним, у темряві. Він став голосити: «О предки, за що ви так страшно проклинаєте мене? Невже я не мав права насолоджуватися цим царством, владою і могутністю? Невже я не мав права на наложниць, видовища і їжу?». Але ніхто не відповідав йому. І тоді цар закричав: «Приведіть до мене Джонні!». І коли Джонні увійшов до покоїв царя, цар кинувся йому в ноги і став молити, аби той повернув йому зір. Але Джонні сказав: «Не я взяв, не мені віддавати. Відпусти мою дружину, і тоді поговоримо». Цар наказав повернути Джонні його дружину, і тоді Джонні сказав: «Нехай хтось із твоїх слуг візьме на себе твої гріхи, тоді зір повернеться до тебе, і ти знову зможеш правити царством». Тоді цар звернувся до своєї дружини, до свого єдиного сина, до своїх слуг із проханням, аби ті взяли на себе його гріхи. Але ні дружина царя, ні єдиний улюблений син його, ні слуги не захотіли брати на себе таку ношу. Тоді цар закричав: «Віддаю пів-царства тому, хто візьме на себе мої гріхи!», але ніхто не захотів брати на себе гріхи царя. Тоді цар закричав: «Віддаю пів-царства і ще половину від половини тому, хто візьме на себе мої гріхи!». Але знову ніхто не захотів. Тоді цар у розпачі заволав: «Усе царство, усе, що маю, віддам тому спасителю, який забере в мене всі гріхи!», і заплакав. Коли ж раптом, звідки не візьмись, з’явився в палаці один чоловік, згорблений і покручений, і сказав цареві: «Я заберу в тебе всі гріхи. Тільки не треба мені твого царства. Віддай мені лиш свого сина». І цар кинувся в ноги тому покрученому старому: «Забирай, забирай! — кричав він. — Тільки, благаю, витягни мене з цієї темряви!» І цар віддав свого єдиного улюбленого сина старцеві. Тільки той старець і юний царевич пішли із палацу, як одразу ж зір повернувся цареві, й він побачив, що холод минув і над царством почав лити теплий дощ. Цар відпустив Джонні й Дженні, й вони оселилися в скромному будинку за містом зі своїми дітьми. З того часу цар правив мудро й обачно, але не довго. Трохи згодом він запровадив демократичні реформи в країні, але більше не було нікого, хто узяв би на себе його гріхи за цей вчинок. А до Джонні й надалі приходили люди. Цар призначив йому пожиттєву пенсію. Але порад його слухати більше не наважувався.

— А що ж сталося з сином царя?

— Цього ніхто не знає, отче О’Ніл. Кажуть, одного дня він прийде в царство і посяде престол на місці свого батька, і все зміниться в нашому царстві. Але так тільки кажуть, а як воно буде насправді — невідомо. А Джонні мав багато власних дітей, і я сам товаришував із його внуком, а Джонні був мені як наставник, тільки називав я його не «Джонні», а «сваміджі», як ото вас, — сказав Асура Махарадж і пильно подивився на пастора О’Ніла.

Пастор О’Ніл задумано глядів кудись у вікно. Була вже пізня година. У його запалених очах застиг якийсь особливий, сухий біль.

— Знаєш що, хлопче, це непогана історія, — сказав він. — Хоч, мені здається, ти добряче прибрехав…

— Клянусь, саме так сваміджі й розказував мені цю історію!

— …хоч ти й добряче прибрехав, мені сподобалося. Даю голову на відсіч, тобі ніде переночувати сьогодні. Я вгадав?