Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей. Страница 18

— Царьков Олексій Вікторович, — пробурмотів Максиміліан, вивчаючи список мешканців. — Ліно, прошу тебе, просто мовчи.

— З якого це дива?!

Повз нас пройшла тітонька з собачкою. Дуже підозріливо глянула:

— Ви до кого, молоді люди?

— До Олексія Вікторовича, — без затримки відповів Максиміліан. — Із приводу зустрічі з читачами.

Він потрусив перед носом у тітоньки фірмовим пакунком із книгарні.

— Он як, — сказала тіточка ледь приязніше. — Боню, ходімо!

І вивела собачку надвір, а я тільки тепер побачила, що під’їзд, у який ми без праці ввійшли хвилину тому, було замкнено двома величезними замками — кодовим і магнітним.

Максиміліан, не озираючись, рушив угору сходами, й мені не лишалось нічого іншого як наздогнати його. Будинок був дуже старий, із височенними стелями й без ліфта. Тиньк стемнів і розтріскався, на підвіконнях лежав пил, жмути павутиння звисали з карнизів, ніби на горищі світу, де триста років ніхто не прибирав.

— Хто він такий, цей Царьков? Ти коли-небудь про нього чув?

— Не чув. Може, він і ніхто. Але здається мені, ми правильно вхопилися за ниточку. Зараз і перевіримо.

На п’ятому поверсі Максиміліан зупинився перед чорними дверима, оббитими курним дерматином. Ні на мить не засумнівався, подзвонив; я позаздрила його впевненості. Мені б так сміливо дзвонити в чужі квартири!

— Хто там? — почувся невдоволений голос.

— Сусіди знизу! — плаксиво заторохтів Максиміліан. — Ви нас затопили! Зі стелі капає!

— Де? — чоловік за дверима розгубився.

— У ванній! У кухні! В туалеті! Ідіть подивіться, зараз на третій проллється!

— У мене нічого… — чоловік за дверима вже виправдовувався. — У мене все сухо…

— Зайдіть до нас у квартиру! — надсаджувався Максиміліан. — Мати всі цебра підставила, ганчірки підстелила, а в нас був свіжий ремонт!

— Та що ж це за…

Заскреготів замок — один, потім другий. Двері відчинилися, на порозі став чоловік у трикотажному спортивному костюмі — не товстий, не худий, увесь такий кругленький, неначе надувна іграшка. На його тім’ї, що вже почало лисіти, стирчали рудуваті волосинки. Максиміліан зробив крок уперед; довгі пальці некроманта зімкнулися на горлі письменника.

Надувний чоловік кволо скрикнув. Максиміліан, який важив удвічі менше, затяг його у квартиру, наче кошенятко.

— Ліно, зачини двері…

Тепер мені пропонувалося брати участь ще й у розбійному нападі. Я причинила за собою двері помешкання — ми опинилися в темному, тісному й вузькому коридорі. Мене трусило, долоні змокли, я мовчки проклинала некроманта.

Але власник помешкання злякався ще дужче. У нього підігнулися ноги, він майже не пручався, поки Максиміліан волік його коридором. У великій кімнаті з розсохлим паркетом, зі старою тьмяною люстрою і понурими меблями вздовж стін некромант штовхнув бранця на широкий прочавлений диван.

— Привіт від Оберона, Олексію Вікторовичу.

Надувний чоловічок розтулив був рота з наміром заволати на все горло — і раптом захлинувся.

— Неправда, — сказав він, переводячи переляканий погляд із мене на Максиміліана й назад. — Оберон не посилав би некроманта. Ти брешеш!

Максиміліан задоволено кивнув. Я дивилася на письменника витріщеними очима; сама, якщо чесно, до останньої хвилини не вірила, що в нашому світі може критися під виглядом обивателя справжній мешканець Королівства.

— Некромант має право брехати й говорити правду, коли захоче, — Максиміліан посміхнувся. — А щоб відрізнити одне від іншого, у нас є ось це.

Він дістав із сумки шкіряну торбинку, затягнуту чорним шнурком. Витрусив на долоню кілька різнобарвних горошинок.

— Насіннячко правди, — пробурмотів письменник. Його молочна блідість зробилася синявою. Я налякалася, що його інфаркт вхопить.

— Лише кілька запитань, Олексію Вікторовичу. І ми підемо.

— Води, — попросив письменник.

— Ліно, принеси води, — звелів Максиміліан. Я вийшла на кухню; на столі холола тарілка гречаного супу. Мені зробилося дуже шкода письменника.

Тут же знайшлася наполовину повна пляшка мінеральної води. Я зрозуміла, що мене теж мучить спрага; ковтнула з горлечка. Потім отямилася, знайшла дві чисті чашки й повернулася в кімнату.

Письменник жадібно потягся до пластикової пляшки. Максиміліан стримав мою руку:

— По кілька ковточків. Після кожного зернятка.

— Дай людині напитися! — вибухнула я. Вивільнилася й налила письменникові повну чашку.

— Спасибі, добра дівчинко, — захлинаючись, письменник випив усе до дна й втиснувся в спинку дивана. — Будь ласка, принеси ще… Там, на підвіконні.

Я вийшла — і майже відразу почула грюкіт. Бігцем повернулася в кімнату; важкий стілець валявся на боці, Максиміліан і письменник зчепилися на підлозі намертво. Власник помешкання був м’який з вигляду, але важкий насправді, й тепер отямився від першого потрясіння та наліг на Максиміліана люто й безжально. Він збив його на підлогу, кинувся в куток, куди відлетіла торбинка з насінням правди, але Максиміліан, лежачи, примудрився підсікти супротивника, й письменник завалився, немов будиночок із карт. Максиміліан наліг згори, але письменник цього разу виявився дужчим, підім’яв некроманта, схопив за білі патли й ударив потилицею об підлогу. Я обімліла від такої жорстокості, схопила велику порцелянову вазу зі столу та розтовкла її об письменникову потилицю.

За хвилину господаря знову помістили на дивані. Весь облитий водою, він тримався за гулю на потилиці й дивився на мене люто. Скалки від вази розсипалися по кімнаті, ніби фрагменти мудрої мозкокрутки.

Хтось із сусідів постукав у батарею.

— Міліцію викличуть, — із тихою зловтіхою сказав письменник.

Максиміліан підняв з підлоги торбинку з насінням правди. Дбайливо зібрав розсипані кольорові кульки.

— Насінинки діють у всіх світах однаково, — сказав, потираючи голову. — Доведеться вам, Олексію Вікторовичу, ковтати їх не запиваючи.

Насінинки правди діють дуже просто. Хто проковтнув одну, повинен відповісти чесно на одне запитання. Кожен. Не можна збрехати або промовчати — тобі ж буде гірше. Що діється з брехуном, навіть і думати не хочеться.

Насіння, звичайно, в чомусь корисна річ. Але дуже бридка. Я без жодної втіхи спостерігала, як некромант завершує приготування.

Письменник впокорився з долею. Тільки попросив принести ще води, і я це зробила, хоч Максиміліан і сичав. Тепер господар сидів на дивані, стискаючи кухля в тремтячій руці, та запивав ковтком води зернятка, що одне за одним подавав йому Максиміліан.

— Хто ви такий?

— Алхімік. Учений. Провісник.

— Чому ви пішли з Королівства?

— Я був засуджений. Оберон дозволив мені почати життя спочатку — в іншому світі…

— За що ви були… е-е-е! Не ховати за щокою, ковтати! Отак… За що вас засудили?

Очі в надувного чоловічка полізли на лоба:

— Благаю, інше запитання!

— Немає іншого!

— Ой, — господар скорчився, тримаючись за живіт. — Я допомагав… підмінювати дітей у колисках так, аби батьки не здогадалися про підміну… Готував і продавав підмін-зілля, діти засинали, надовго… Риси їхніх облич стиралися з пам’яті батьків…

— Ну, ти й сволота! — сказала я голосно.

Максиміліан глянув на мене через плече.

— У цьому світі моя алхімія не діє, — письменник винувато закліпав. — Я почав життя спочатку. Благаю. Оберон мене засудив, але милістю своєю дозволив піти…

— І ти йому віддячив! — вирвалося в мене.

Надувний чоловічок дуже натурально здивувався:

— Що? Що ви маєте на увазі?

Я дістала книгу, куплену півгодини тому:

— Упізнаєте?

— Так, — він знову закліпав. — Але… це просто казка! Дівчинка Вікторина погано вчилася, жила за принципом «Менше знаєш — міцніше спиш», одного разу заснула так міцно, що уві сні їй з’явився Сфінкс… — він затнувся. — Зрозуміло, все це вигадка. Дітям подобається слухати про Горище Світу, де нібито зберігається мудрість і кожен учений обов’язково повинен відвідати його, щоб наповнити голову знаннями, немов казанок водою… Нікому не хочеться вчитися щодня, вже краще блукати гвинтовими сходами й потаємними коридорами, обманювати сфінксів, вибиратися з пасток… Зрозумійте, я просто казкар. Я не криюся, ні від кого не ховаюсь, публікую чарівні історії…