Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей. Страница 4

У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупіт.

Вони налетіли ззаду — двоє пацанів, обом літ по шістнадцять. Один свиснув мені просто в обличчя, другий цієї миті вихопив у Ритки мобільник. Вона закричала, в тому крикові було більше обурення, аніж переляку, а грабіжники вже мчали далі алеєю, і, як на гріх, нікого не було поблизу…

Ми, не змовляючись, кинулися навздогін. Добігли до місця, де алеї розходилися віялом, і зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жінка підійшла запитати, що трапилася; довідалась і заходилася лаятись на всі заставки. Вона бачила, виявляється, хлопців, які бігли, вони перестрибнули живопліт у кінці — і край, їх уже й слід прохолов.

У парку темнішало. Закохані цілувалися на лавах, компанії пили пиво, на нас дивилися зацікавлено та співчутливо, а допомогти нічим не могли. Навіть не намагалися.

Ми сіли й собі. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала — було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душі через власну безпорадність.

Якби в Королівстві хтось посмів пограбувати мою подругу! Там у мене є посох, я вмію вбивати поглядом… напевно, вмію, не пробувала. Принаймні оглушити ворога мені до снаги. А тут… Я навіть нічим втішити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?

Цієї миті я побачила, що алеєю ще хтось прогулюється. Попри теплий вечір, він був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застібнутим коміром. Чорні вельветові штани. Чорні кросівки. Він зупинився навпроти нашої лави та вдав, начебто щойно помітив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

— Добрий вечір, дівчата… Що трапилося?

Я обімліла. Я, виявляється, дуже чекала, щоб він з’явився знову, й тепер страшенно зраділа… і злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максиміліана.

— Мобільник відібрали, — сказала я якомога байдужіше. — У Рити.

Він сів поруч — із Ритчиного боку:

— А номер ти пам’ятаєш?

Номер був простий і стильний — Ритка ним пишалася. Перш ніж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максиміліанові десять цифр; він витяг із кишені свій старенький телефон і, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звідки в нього телефон? Звідки він взагалі знає, що таке мобільник?!

— Навіщо? — я хотіла промовчати, але не втрималася. — Вони вже вимкнули слухавку! У найкращому разі тебе пошлють…

— Куди? — зацікавився Максиміліан.

— Пояснити?

— Не треба… Як говорив один чоловік, ніхто не може мене послати, це я посилаю… Як гадаєте — вони в парку чи втекли вже?

Я розтулила рота, щоб сказати, мовляв, грабіжники не тільки втекли, а й встигли здати телефон своєму перекупникові. І цієї миті в глибині парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою підстрибнули.

Перехожі закрутили головами. Багато хто злякалися. Максиміліан доторкнувся до мого плеча. Я озирнулася й побачила хлопця, який летів алеєю з витріщеними очима та волав безперестанку. Намагався зірвати з себе футболку й на бігу роздер її майже надвоє, а за ним і другий мчав: здавалося, що його нудило. Вони пробігли повз нас, один врізався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, підхопивсь, і обидва помчали геть із тупотом та воланнями.

— Це вони? — не вірячи собі, запитала Ритка. — Ті самі… А що з ними?

Ми з Максиміліаном перезирнулися.

— У них проблеми, — лагідно сказав некромант. — Лиходіїв покарано, та телефон, на жаль, не повернути. Ліно, вже пізно… Чи не провести вас додому, дівчата?

Ритка взагалі далеко не дурепа. Але, як на мене, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забутим виявився навіть мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину, а вона радісно приймала її на вдячні вуха й сама щось розповідала, навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші. На мене Максиміліан взагалі не дивився.

На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.

— Присядемо? — він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава; на ній я розмовляла з Обероном і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер — Максиміліан.

— Що ти зробив… у парку?

— Перетворив на блощицю того нещасного мобільника. На дуже велику блощицю, за вагою і розміром — один в один.

— Ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?

— Дещо можу, — йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. — Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.

— Ти в чужому світі…

— Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…

— І віддячив, — сказала я жовчно.

— Ну, пробач, — він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним — плюшевий зайчик, а не некромант. — Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.

Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом.

— Якщо ти настільки серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? — запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. — Якщо ти такий… крутий?

— Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б справедливо? Хіба це не правосуддя?

Я щораз більше впізнавала колишнього Максиміліана. Мені було незатишно поряд із ним на лаві.

— Що ти там казав… про Сарану?

— Ах, ти все-таки згадала… Королівству загрожує небезпека, причому цього разу — смертельна. Сотні тисяч вояків, верхи на стоногах, на чолі князь Саран, і, наскільки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.

— А воїни, варта? Армія Королівства?

— Ти ж бачила цю армію, — він поблажливо посміхнувся. — У Королівстві кілька десятків стражників. Це для мирного часу. У випадку війни солдатів доводиться набирати серед селян, ремісників, злодіїв, котрі бажають прославитися, та іншого наброду. Гарольд уже закликав під прапори всіх, хто здатен тримати зброю… Але що значить ця купка ополченців проти війська Сарани? Розумні люди розбігаються з міста замість того, щоб вийти на бій і неминуче загинути.

— Ти брешеш, — у мене пересохло в роті.

— «Брешеш» і «Не хочу вірити» — різні речі, Ліно.

— Я тобі не довіряю!

Він зітхнув:

— Отакої… У один голос із Гарольдом. Він теж мені, бачся, не довіряє і не шукає союзу зі мною. Він послав гінців до славного короля У йми Першого, бажає залучити його в союзники…

— Уйма — король?

— Звідтоді, як його татусь Охра Кісткогриз на смерть вдавився вареною ріпою.

У мене від серця відлягло — трішечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довіряла йому, як собі. Він людина надійна, хоч у минулому й людожер.

— Гарольд має рацію, — сказала я некроманту. — Уйма приведе підмогу! Людожерів… себто тих, що були людожерами.

Максиміліан тонко посміхнувся:

— От-от. Король Оберон свого часу пояснив їм, що людожерами бути негарно. А прийде князь Саран — і звільнить їх. Тобто пояснить, що вони мають право жерти, кого захочуть. І як гадаєш, на чий бік негайно ж стануть ці юрби?

— Уйма не дозволить.

— Звичайно. Тому Уйму з’їдять першим.

Був безвітряний серпневий вечір. Хлопчиська грали в настільний теніс — під ліхтарем, у плямі світла, можна хоч і цілу ніч цокати целулоїдним м’ячиком. Ромка із другого поверху сидів з гітарою просто на траві. Вікна світилися — люди прийшли додому, вечеряють… Усе таке мирне, буденне, скрізь так тихо…