Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса. Страница 19

Наприклад, щодо питва. «Червоне вино в пiст не те, щоб грiх, по вихiдних навiть нормально його вживати», - кажуть православнi священики. Ще б пак - ненормально. Постiв на рiк вистачає, їх навiть забагато. Здається, щонайменше - чотири, це про якi я точно знаю, i тривають вони понад тиждень. Перед Великоднем, перед Рiздвом, пiсля Спасiв та ще є лiтнiй. То й як же ж мешканцям Київської Русi без питва стiльки часу? Годi уявити, еге ж? Якщо не пити в пiст, то країну почали би пiдiймати тверезi, розумнi та уважнi громадяни, а якому ватажковi (до того ж самодержцевi) потрiбнi занадто розумнi та тверезi громадяни? Та нiкому вони не потрiбнi, заважатимуть, учинять бунт i наполягатимуть на демократiї.

Стосовно посту, то я не збагну, чому маю обмежувати себе в їжi.

От «зеленi» кажуть, що це справедливе правило, себто тварин

не можна їсти. Може, й не можна, важко сперечатися, але чому тварин не можна їсти винятково в пiст? I чому можна їсти, зокрема, крабiв? Вони хiба не тварини? На мiй погляд, тварини. Але тепер стало модно: дотримуватися посту. Бiльшiсть моїх знайомих кажуть, що постять. Колись вони були веселими людьми та вживали стiльки горiлки, що ледь їм улазило. А то й бiльше. А тут - пiст. У постi вони, еге.

Iван сказав: «Приходь до нас, вiдсвяткуємо день народження дружини». «Я в постi», - зловтiшно сказав йому, згадуючи, як Iван не прийшов до мене пиячити 3 сiчня. Я тодi подумав, що вiн вiдмовив менi через Галю. «Я в постi», - саме так вiн тодi вiдповiв. I це, мабуть, означало: ти погано повiвся з Галиною, а ми - за родиннi цiнностi, тому до тебе не прийдемо. Одначе на мiй виклик iз постуванням Iван сказав: «А ми також». То що менi було робити? Я пiшов у гостi до Iвана та Яни. Моїх друзiв. У кiмнатi була Яна в оточеннi троянд i тюльпанiв. Вони святкували день її народження другий тиждень поспiль. Яна - справжня римська чи грецька одалiска. У неї свiжа рожева шкiра, зеленi затуманенi очi i такi форми, що збудять i мертвого. Iван порпався у ваннiй. За столом сидiв Алекс (про нього обов'язково детальнiше, але трохи згодом) - похмурий i втомлений. На столi було все наче створене для посту: яйця, рибнi салати з майонезом, сир, тушкована та смажена рибка, горiлка, мартiнi, ром, коньяк, вiскi, червоне та бiле вино. «Постиш?», - спитав я Алекса. «Уже третiй день», - буркнув той, занурившись у газету.

«Це ви вважаєте постом?» - звернувся я до Яни, котра привела в кiмнату малу Соломiйку. Кумедну, великооку дiвчинку. Я принiс їй iграшкового цуцика з червоним, наче пiдбитим, оком. «Його звати Криваве око», - сказав я Янi. Вона кивнула. Моєму виборовi подарункiв вона давно вже не дивується. «А що?» - спитала Яна. «Тобто ви гадаєте, що оце все, що у вас на столi, нескоромне, так?» «Звiсно, що так». Яна дивилася на мене зi спiвчуттям. «Ти вмiєш знiмати вiнок безшлюбностi?»

Це вже Алекс. Алекс любить раптовi запитання. Це вiн до мене. «Чого?» «Я тебе питаю, вмiєш ти чи нi знiмати вiнок безшлюбностi?» «Майже вмiю. От, наприклад, я знаю, що спочатку треба зробити».

Я був злий, тому що не люблю, коли люди беруть i лiзуть у чужi розмови з дурницями. «I що?» «Щоб зняти вiнок безшлюбностi, треба спочатку вдягти вiнок безшлюбностi». «Ти - пень», - дав менi характеристику Алекс i взявся читати оголошення про те, як якась чаклунка Iнеса (Марта, Клеопатра) допомогла продати будинок (материнську спадщину) чесним людям i за непоганi грошi. Iван вийшов iз ванної кiмнати та потис менi руку. «Ми вважаємо це постом, бо тут немає м'яса», - вiн вирiшив прояснити менi їхню родинну позицiю щодо посту. Зрозумiло. «А це що червонiється?» «А це для тих, хто не дотримується посту, та й, може, Вiн не помiтить серед такої купи пiсного кiлька шматкiв сальця». За цими словами Iван хутенько поклав на язика нiжний шматок сала з часничиною.

Алекс iнколи неприязно на мене поглядав. Вiн мене не любить. Я не перебiльшую. Якось я сидiв у вбиральнi (а дверi її нiколи не замикалися. Iван та Яна повсякчас усiх повiдомляли, що вбиральню тимчасово пошкоджено, «у нiй зламано замок». Не знаю, навiщо вони це уточнювали, бо скiльки пам'ятаю цi дверi - їх завжди годi було зачинити. I цiлком зрозумiло, якщо дверей не лагодять протягом тижня чи мiсяця, то зламанi дверi назавжди залишаться зламаними i стають певною та невiд'ємною особливiстю цiєї вбиральнi), так от, я сидiв у вбиральнi, притримував дверi, щоб вони несподiвано не явили мене свiтовi, а Алекс тим часом вийшов у коридор.

Вiн не знав, що я насолоджуюся процесом дефекацiї (найчастiше

це є навдивовижу приємним процесом, якщо ви не страждаєте нишком на запертя, чи не поневiряєтеся нишком вiд бiгунки), тому скинув iз полицi мою в'язану рукавичку нiмецького виробництва (її подарувала менi мама, вона сказала, що шкiрянi рукавички я в кожнiм разi де-небудь загублю, «а тут потрiйна в'язка, вони насправдi теплi, для перевiрки я проносила їх два тижнi, жодного разу не застудила рук, тому в тебе будуть теплi руки, а теплi руки - хлiб пiанiста». Так приказувала моя мама, а моя мама - не абихто), а потiм тричi штурхнув її ногою, упакованою в кросiвку фiрми «Адiдас» iз трьома золотими смугами, не будь-якого, а 44 розмiру. Нiмецьке взуття на нiмецькiй рукавичцi. Таке теж бува. «Хто носить фiрму «Адiдас», той справжнiй, друзi, пiдо…» - далi ви, либонь, i самi знаєте. Алекс так тупцювався на рукавичцi, наче розчавлював таргана. Менi здається, що коли якась людина давить на пiдлозi твою безневинну рукавичку, то це не свiдчить про люб'язне ставлення цiєї людини до тебе, радше - навпаки.

«А як там та, навiжена?», - прискiпливо питає Алекс. Варто сказати, що саме в цей час ми обговорюємо дуже важливi питання сьогодення: чи є третiй брат у братiв боксерiв Кличкiв, таємний брат, старший? Ми гадаємо, що вiн щонайпевнiше має бути i зватися вiн мусить обов'язково на «В». Василь - чим не геройське iм'я? I чи мають третю сестру сестри тенiсистки Вiльямс, може, її ймення Пенiс, а скорочують її як Пеннi (нiчого дивного в цьому iменi немає, одну з сестер Вiльямс звати Венус, чим Венус краще за Пенiс?), i чи могли б вони побратися з третiм братом Кличком. Тут Алекс виповзає зi своїм запитанням. Я знаю, що вiн натякає на Алiсу.

«Це ти про кого?», - iз навзаємним запитанням виступаю я, щоб його позлити. Вiн поводиться брутально. А я старався бути чемним спiврозмовником. Я навiть пересилив себе та посмiявся з його жарту (Iван шукав тонiк для джину, шукав його очима i примовляв: «тонiк, тонiк, тонiк». Тонiк стояв бiля Алекса, пiд столом, тому Алекс вирiшив зробити з гiркуватого тонiка цуцика на iм'я Тонiк, що бiжить на крик господаря та гавкає: гав-гав-гав, аж потiм стрибає на стiл). Усi засмiялися, навiть я. Мої старання пройшли повз Алексову увагу. Тому вiн питає про Алiсу, о, невдячна потворо Алексе. «Нормально», - процiдив я крiзь зуби. «Можна подумати, що ти в курсi», - зухвало випалив Алекс. Вiн наражався.

Не можу сказати, що Алекс нормально ставиться до Алiси. Її, звiсно, ще треба витримати, але навiщо вiн кожного разу дає менi зрозумiти, що дуже її не схвалює. Примiром, я абсолютно байдужий до численних його подружок i не висловлюю своїх думок щодо характерiв його дiвок, стилю їхньої поведiнки, а тим паче - перефарбованих облич. Пам'ятаю, як вони вперше зустрiлися. Я маю на увазi Алекса та Алiсу. Ця подiя вiдбулася тут, у Iвана та Яни, до речi, серед моїх друзiв бiльше немає таких несамовито гостинних людей, залюблених у кожного свого гостя (навiть у таких, що їх би iншi, менш добрi люди, приписали би до падлюк). Алекс мав був iмiдж нацiоналiста, патрiота, людини, що знається (а отже, поважає) на нацiональнiй культурi та iсторiї.

Алiса була напiдпитку. Навiть тверезою Алiса найбiльше любила докопуватися до будь-кого. Вiн їй одразу не припав до вподоби (а може, якраз припав, її важко зрозумiти). Вона схопила пiсенника «Українськi народнi пiснi», обирала пiсню, починала спiвати (навiть декламувати) перший рядок i змушувала Алекса вгадати, яка кiнцiвка. Це було щось

на взiр такого. Алiса: «Зеленiє жито та й… що, Алексе?»