Чорний іній - Строкань Валентин. Страница 14

Англійський пілот, якому вдалося швидко відчепити лямки парашута, провалюючись у сніг, з максимально можливою швидкістю інстинктивно кинувся в бік несподіваного рятівника. Він падав, намагався бігти зигзагом, поспішаючи відірватися якомога далі від переслідувачів. А ті, зчинивши безладну стрілянину, скуйовдили снігову пилюку і раптом почали відступати.

По вухах Щерба вдарило люто кинуте Байдою «...т-твою мать!» — і тут-таки він почув тихий шурхіт від бічного лазу. В нору протиснувся впершу Сиротін, а слідом — засапаний, очманілий від пережитих хвилювань англієць. Останнім з'явився Джафар, який, кинувши на Щерба швидкий винуватий погляд, похнюпився.

— Я винуватий, товаришу майоре, — зробивши наголос на «я», твердо вимовив він.

Щербо, силкуючись вгамувати біль у серці, почув голос Назарова — той стиха згадав селезінку й усі потрухи «синка Сиротіна».

— Відставити балачки, — жорстко скомандував він, перепиняючи в собі й інших метушливе нервування. Обмацав очима пілота, який ще не до кінця повірив у свій порятунок. Намагався оцінити здібності, силу й витривалість цього «сюрпризу», що так раптово звалився з неба й так різко змінив перебіг подій. Кожного з тих, хто стояв перед командиром, раптом кольнуло гостре й тривожне передчуття майбутньої сутички.

15

Гревер відчинив двері комірчини радиста, наповненої клекотом рації. Звідси у мовному режимі підтримувався зв'язок з основним об'єктом. Він незадоволено піймав себе на думці, що основний об'єкт — дивізіон Ерслебена. Це роздратовувало, бо він і досі не бажав зізнаватися навіть самому собі: метеозабезпечення рейду «Шеєра» — то лише побічне завдання їхнього об'єкта, позначеного на абверівських картах романтичним кодом «Айсблюме».

У кутку сидів телефоніст і гриз галету. «Він весь час мерзне і тому постійно хоче їсти. Тільки ці два відчуття заволікають його мозок. Здається, його прізвище Бегель... Так, Фріц Бегель». Радист залишився сидіти, вслухаючись у прихований за навушниками ефір, а телефоніст-єфрейтор скочив на ноги й виструнчився, марно намагаючись проковтнути нерозжовану галету. Гревер раптом помітив на обличчі Бегеля те, чого раніше не завважив: поморожені вилиці, червону смугу на повіках. «Сніговий кон'юнктивіт! Зайчиків нахапався». Він хотів було виголосити повчальну промову про необхідність носити темні окуляри зі світлофільтрами за сонячної погоди й про виконання польових статутів та настанов, але чомусь передумав і тільки махнув рукою, дозволивши Фріцу Бегелю сісти й зайнятися справою.

В пам'яті чомусь виник Берлін, телетайпний центр ОКВ на Бендлерштрассе, куди двічі на тиждень Еслебен передавав розвідувальні відомості за його, Гревера, підписом. Тишу порушувало тільки стрекотіння телетайпів — вони автоматично дешифрують отримувані депеші... Килимові доріжки, вишукано аскетична обстановка. Три чергових офіцери та десять дівчат-телеграфісток. В сірих халатиках, під якими вгадується відсутність будь-якого вбрання. І м'яке тепло, тепло жіночого тіла...

Ні, до дідька! День явно починається ні в тин, ні в ворота. На тепло потягнуло!

«— Генерале Нобіле, чи думали ви про гарячу ванну на Великій землі, коли кидали своїх товаришів на крижині?

— Думав.

— В такому разі, ви винні, — промовив норвежець Руаль Амундсен, ледве розтуляючи жорсткі безкровні губи».

Ви маєте рацію, командоре Амундсене. Серед віковічної криги не можна думати про тепло. Треба переконати себе, що ти народився серед крижин, в замкненому безлюдному просторі, що ніколи не знав нічого, окрім нескінченного холоду, вітру й німоти неозорих крижаних полів. Необхідно викинути з голови, що десь у світі ростуть зелені дерева, пурхають метелики, падає теплий дощ і плеще ласкаве море, а люди слухають музику, а не скиглення вітру в розтяжках антен. Викинути з голови! Тільки тоді не з'їдеш з глузду.

І тут до нього повернулася думка, яку він щосили гнав од себе. Ця думка заскочила його зненацька і, крім гіркого роздратування, відгукнулася втомою всього єства — виснаженого трьома експедиціями тіла. Думка, на яку хотілося заплющити очі й не розплющувати їх, доки він тут, на цьому дикому арктичному клапті суші.

«На острові з'явилися ворожі диверсанти!»

Час для блефування ще не настав. Пустити одного — не повірять, продовжать пошуки. Тут, напевне, сидять міцні хлопці. Вони не визнають гри в піддавки. Тому — все має бути гранично правдоподібним, вони мають упевнитися, що переслідують усю групу, і група ця на острові одна. Та чи вдасться їх спантеличити? На війні, як на війні, будь-які розрахунки можуть виявитися марними, бо дійсність розвалює їх, мов карткові хатинки. Він знав це краще, ніж будь-хто.

— Чорний, Крапович, Смага, Цвях, Щербань. Потай висувайтеся до стежки, на триста метрів західніше. Зараз вони почнуть переслідування. Дайте себе виявити. Але скромно, не нахабно. Відводити їх, огинаючи льодоспад ліворуч, кулуаром. Якнайдалі. Напрямок — північ. Союзник... берете з собою. — Він ще раз критично оглянув англійця. — Таким, який є, без лиж, маскхалата... з пістолетом. Чорний, постав його до себе на лижі позаду. Нехай тримається міцніше. Буде на всі заставки дражнити фашистів. Ти це зможеш, я знаю. Нас не шукати. Дійте з огляду на обставини, самостійно. Завдання знаєте. Першим іде Смага. За старшого — Чорний. Все.

— Галоші взути не забули? — поцікавився насамкінець Назаров.

Чи побачимося? Щербо ще не встиг здивуватися цій думці, як на неї насунулася інша, гостра, болісна: зараз засадять в ефір «СОС — ворожі диверсанти!» і...

За хвилину всі п'ятеро разом з англійцем (той спершу спробував було радісно вигукнути «рашн гуд», та, вочевидь, перейнявшися тривожною атмосферою навколо, посерйознішав і з мовчазною увагою намагався збагнути, чого від нього вимагають) вибралися з нори, зійшли трохи далі вниз, закріпили лижі. Потім повільно, прикриваючись пухнастою горбкуватістю, почали висуватися на рубіж. Ніхто з них не озирнувся.

Щербо повернувся до амбразури і тільки зараз помітив, що погода знову псується. Це дуже вчасно. Тут у негоду має бути «непроходження». Довгі та середні хвилі на цих широтах і так не проходять стабільно, а в хуртовину й короткохвильовий діапазон мовчатиме. То й що? Скільки це може тривати? Він почув за спиною судомний, хрипкий кашель. Це Серьожа Ткачук. Кепсько... Десантникові бронхіт ні до чого.

— Смокчи стрептоцид. Три таблетки. Це наказ.

Він знову припав до бінокля. Байда, який не відривався від спостереження, уривчасто кинув:

— Хрінові пайлоти... наші «брати по зброї»... рученята відразу догори потягли. Тільки перед цим, правда, щось швидко спалили, папери, мабуть, якісь. Даремно наш Жора лицарські чесноти виявляв. Тільки всю гру зіпсував, салага...

Щербо, хоч як намагався, не почув у його словах чогось фатального. Старший лейтенант був готовий до подальшої боротьби, власне, до її початку. Щербо бачив: фашисти поспіхом запихали до барака двох полонених льотчиків — їхні чорні комбінезони чітко вирізнялися в білій штовханині кремезних гренадерських фігур. Потім німці поквапно роззосередилися і, підкоряючись фельдфебельському свистку, попрямували просто на них.

Шістнадцять стволів. Щербо весь підібрався в чеканні. Момент був напружений. Семеро бійців аж заклякли, готові будь-якої миті покинути сховище й відійти на схід у скелі. Двоє з них мають залишитися у заслоні.

— Як гадаєш, клюнуть вони на нашого «живця»? — Щербо згадав англійця, який видерся ледве не на плечі Чорного. Добре, хоч на зріст невеликий та статури кволої... Рюкзак йому довелося залишити, хлопці розібрали найнеобхідніше, тільки НЗ до кишені...

— Певен, що клюнуть. Ось тільки не певен, що вони за півгодини не повернуться й не прочешуть всю моренну смугу.

— Мені б твою впевненість, Колю, — прохопився Щербо.

— Мені б ваш досвід, Павле Іваничу...

Запало напружене мовчання, і Щербо спиною відчув крицеву готовність бійців стояти до будь-якого кінця.