Чорний іній - Строкань Валентин. Страница 22

Виходили з двох обставин: перша — вартового треба було будь-що захопити зненацька, інакше їхня спроба зведеться нанівець, друга — вартівня знаходилася за тонкими дверима, і будь-яка метушня приверне увагу. Гуркіт ляди вартова зміна почує обов'язково, а далі все має бути «звично» — неквапливі кроки, скупі неголосні гримання німецькою...

Вони вирішили захопити вартового на першій же секунді, тоді, коли він почне піднімати ляду: він не буде готовий до несподіванки, адже для тих, хто сидить у холодній ямі на триметровій глибині, вартовий недосяжний, тоді як вони — перед очима в цілковитій його владі. Вони полюбляють відчувати себе богами, що метають блискавки. Куди там, надлюди... Зі свого фронтового досвіду хлопці знали, що перемогу в ближньому бою зазвичай отримує той, хто згори, хто вдирається до окопів і спрямовує свою лють на тих, хто внизу. Чому так? Може, тому, що згори видніше?..

Лише коли німець опустить драбину, а полонений видереться нагору і стане врівень з ним, ось тоді вартовий буде в бойовій готовності, чутливий та напружений. Секунд за сорок.

І вони сподівалися вкрасти ці сорок секунд, навалившися на фашиста вже на першій, принаймні на другій!

Але для того, щоб здійснити задумане (сорок секунд для солдата — ціла вічність!), треба було завчасно подолати ті три метри, які відділяли підлогу підземелля від ляди, для того, щоб ледве-но вартовий відкине ліву стулку, нападнику залишалось тільки випростатись і опинитися врівень із німцем. Праву стулку Крапович повинен був миттєво відкинути сам. Ну, а далі... Далі загадувати не випадало: починав діяти інший чинник — звуковий. Перший же удар мав бути такої сили, щоб фашист одразу знепритомнів. Це видавалося справою досить сумнівною, позаяк той, хто бив, повинен був зробити це, балансуючи на плечах товариша. А триваліша боротьба — завжди ризик здійняти ґвалт. Тому Чорний запропонував Краповичу просто «смикнути» німця вниз, а він уже зустріне здобич, як належить. Підземелля ж притлумить зойки.

— Головне — синхронність, — невтомно нагадував засапаний Смага.

І тепер, за мить до вирішальної хвилини, видираючись на плечі Смаги, Крапович знову і знову повторював сам собі це слово — синхронність. Він скоцюрбився на плечах Смаги, тримаючись обома руками за його голову, і тихо подав голос: «Пусти в клозет...»

Лунко й часто гупали їхні серця в ці секунди, здавалось, зараз їх почує вартовий і відкине ляду. Вони завмерли...

Лічені хвилини залишалися до початку вирішальної фази операції.

«От і все. В мене немає права на помилку. Я силкувався прорахувати всі варіанти, та їх і небагато... вибір невеликий. Все має бути гаразд. Чи вдасться вберегти людей? Віра у власну невразливість — поганий порадник. Перебільшуєш, Павле. Ти вже давно переконався, що ніколи не дієш наосліп, безтямно хоробро. Та й бійці твої мужні й тверезі, дарма ризикувати не люблять, ти ж людей сам добирав...»

Десятки небезпечних рейдів, безліч загадок, роздумів, знахідок, прикрощів, радощів, страхів. Усе це називається досвідом. А досвід — не що інше, як стримуючий важіль, уміння тверезо оцінити обстановку. Скільки було таких випадків, коли чекання вигризало душу до дна, коли до болю хотілося піти в лобову атаку і зійтися в тяжкій, смертельно небезпечній сутичці! Кожного разу, коли Щербо видирався з цього мороку невизначеності, — по-особливому переживав радість повернення.

«Гаразд, кидай філософію! План продумано. Завдання групі поставлено. Час виступати».

Він тугіше затягнув ремінь, торкнувся кобури і відчув, як крізь утому й сумніви в ньому збурювалася спрямована вперед сила. Він гірко посміхнувся: «Як на мене, то саме настав момент, коли треба втілювати задумане в життя. Або в смерть?.. Подивимось».

Група виходила в хуртовину. Байда з Валєєвим залишались, бо тільки-но вгамується стихія, вони повинні були полишити схованку й узятися до іншого карколомного завдання.

«Чи не надто велику ціну сплачуємо за таємність? Але хіба тут можна по-іншому? Якщо не знайдемо іншого шляху, то до підніжжя Ейкарвег нам вчасно не встигнути. Що ж робити?.. Вихід тільки один — спробувати піднятися на льодовик».

Вони йшли вздовж майже прямовисної стіни льодовика. Щербо розглядав щонайменшу розколину, якою можна було видряпатися нагору. Рухалися вузькою похилою полицею, утримуватися на якій вдавалося з великими труднощами.

«Мабуть, вони вважають, що тут пройти неможливо. А ми? Ми повинні пройти, це наш шанс. І, гадаю, єдиний».

Лише на четвертому кілометрі пересування над урвищем побачили вони, зрештою, те, що шукали. Найбільшим їхнім бажанням було знайти бодай невелику розколину, яка дозволила б одному з них видряпатися на п'ятнадцять метрів угору і звідти кинути мотуз для всієї групи. Але те, що вони побачили, навіть перевершувало їхні сподівання. Широкий язик снігового наддуву перекинувся мостом між кам'яною барикадою, яка перегородила їм шлях, і льодовиковим бар'єром.

Їм вистачило двадцяти хвилин, щоб опинитися на глетчерній кризі...

«Це добре, що видимість зникла. Уникнемо зустрічі з противником. Це те, що нам зараз і треба! За сонцем, хвала Богові, встигли визначитися, навіть поправку вирахували... Тепер примхи магнітних відхилень не страшні. Поки що. Шкода, Байди з нами нема, він добре азимут витримує, наче у нього гірокомпас усередині. Скільки це ми пройшли по куполу льодовика? П'ять кілометрів чи десять? Поки не ясно. Зате ясно інше — до підніжжя Ейкарвег до контрольного терміну не встигнути...»

Майже чотири години йшли вони льодовиком за умов, коли нормальні люди поховалися б від негоди десь у безпечному затишку й чекали б змін на краще. Але їм все-таки вдалося пройти вісім кілометрів...

Попереду бовваніла чорна базальтова скеля, немов пазур якогось велетенського хижого звіра.

Коли Крапович піднісся над люком, водночас відкинувши плечем його другу стулку, це ледве не зруйнувало їхню живу конструкцію й поставило під загрозу весь план. Тепер йому залишалося лише якнайміцніше вхопити фашиста й різко смикнути його на себе. До того ж він мав «на протиході» вистрибнути на поверхню й залишитись нагорі. Але німець, ошелешено вилупивши очі, інстинктивно спробував зіпхнути назад Краповича. Схопитися за автомат німець не встиг, він не встиг навіть викинути вперед руки. Тому вони зіштовхнулися грудьми, вартовий навалився на Краповича, і вони сплелись у смертельних обіймах. Це зірвало всю комбінацію.

Смага не зміг вгамувати тремтіння напружених ніг, і, хоч Чорний стояв непохитно, мов чавунна статуя, людська піраміда обвалилася, кинувши в чорне провалля підвалу намертво зчеплених Краповича та вартового. Крапович опинився під німцем і падав з триметрової висоти спиною вниз на тверду підлогу підземелля, вирубаного в одвічній мерзлоті.

Його врятували ноги Чорного, який ще не встиг звестися. Німець залишався зверху, йому на мить здалося, що він зуміє дати собі раду, тому в нього вихопилося тріумфальне гарчання, й він різко заніс кулак, намагаючись угатити Краповича в обличчя. Смага пружно кинувся вперед, заблокував удар і навалився на вартового, силкуючись затиснути тому рота. І Чорний, випроставши ноги з-під купи тіл, обрушив на шию вартового удар ребром долоні, після чого той одразу стих.

— Я знав, що він не боягуз, — задоволено видихнув Смага. — Боягуз неодмінно зарепетував би...

— Годі базікати! Швидше нагору! — поквапив Чорний, допомагаючи Краповичу звестися на ноги.

Ґвалту вони не наробили, тому зараз найважливішим було, щоб із вартівні не висунувся якийсь надто цікавий фашист. Вони втратили цілу хвилину, й тепер Смага знову намагався підсадити Краповича.

— Давай, Васильку, давай, рідний, — допомагав йому Чорний. Коли Крапович ступив на підлогу і почав спускати драбину, Чорний передав Смазі німецький автомат, той кинув його Краповичу. Ремінь з підсумком Чорний повісив на себе, паском швидко зв'язав німцеві руки за спиною, а рот щільно заткнув клаптем його ж таки сорочки.