Чорний іній - Строкань Валентин. Страница 39

— Стій! Відставити! Всім лягти!

«От сволота! А іншого шляху нема. Я цього не передбачив. Погано. Дуже погано. Їх там, напевне, небагато. Може, троє. Та багато й не треба. Двійко снайперів переклацає нас на цьому схилі, мов мішені в тирі. І дітися нам нікуди, хіба що назад повернути. Ми змушені йти обережно, повільно, по одному. Ідеально для тих, хто захоче повправлятися у стрільбі. Не бій, а розстріл».

Він розгледів їх. Німці розташувалися не на дні каньйону, а трохи вище, на протилежному схилі, та ще й під невеликим кам'яним дашком, так, що лавина з власного схилу їм була не страшна.

«Чекай, чекай... Адже маса снігу критична, і лавина рушить від першого ж пострілу. Невже вони вважають, що ми вийдемо на такий схил у спільній зв'язці? І вони накриють нас одним пострілом? А маса, кажеш, критична... Скільки ж тут кубів снігу? І чи піде лавина по всьому схилу, чи тільки по цій увігнутій частині?.. А якщо підрізати?.. Весь схил! Спровокувати схід максимально можливої снігової маси! Та на перегин гранату! Там і карнизи грубезні... Тоді лавина поверне на протилежний схил. Чудова динаміка буде! Замуруємо фріців під їхнім дашком!»

«Не поспішай. А схил хто підріже?»

Він хитрував, ставлячи собі це запитання. Бо знав відповідь.

«Доведеться мені. Це божевілля... А хіба все, що ми тут робимо, не божевілля? Кажуть, у першу світову на італійсько-австрійському фронті в Альпах кількість жертв од лавин сягала десятків тисяч. Цікаво, скільки солдатів втратив під лавинами Суворов, коли переходив через Альпи? Лавини, взагалі-то, примхливі... Цікаво, чи оцінить ворог небезпеку і почне втікати раніше, ніж сніговий вал накриє його сховище, чи спокійно спостерігатиме, упевнений, що він його не досягне?

На це потрібні міцні нерви — дивитися, як страхітливий білий вал тисяч на п'ятдесят кубів несеться просто на тебе. Так, тут не менше, ніж п'ятдесят тисяч кубів...»

— Старшино! До о-он того каменя «феню» докинеш?

— Та їх же в нас всього чотири штуки, Павле Івановичу...

— Треба, Хомичу! Вважай, що кидаєш у самісіньке фашистське кубло.

— Ну, хіба що в ставку Гітлера... тоді докину.

— Гаразд! Тільки так розраховуй, щоб на момент вибуху я вже був десь біля того жолобка... Трохи за серединою схилу. Треба точно вирахувати, бо все залежить від нашої узгодженості. Раніше кинеш — мене накриє, пізніше — потрібного ефекту не буде. Зрозумів? Ну, все. Залишаєшся старшим. Інструкції ті ж самі.

Він застебнув відлогу, послабив плечові ремені рюкзака та лижні кріплення — не доведи, Господи, накриє, легше буде скинути.

— Якщо все буде нормально, старшино, починай рухатися за десять хвилин після сходу. Гранична обережність! Пам'ятай, імовірні повторні сходи; першим пусти Ткачука. Зустрічаємося на перевалі за півтори години. Все.

Він перевісив автомат на плече, так швидше можна буде його позбутися: на груди перечепиш — зуби повибиває, за спину — потилицю розтрощити може. Потім обв'язався кінцем мотузки метрів на п'ятнадцять, відмаркованої червоним через кожний метр. Про всяк випадок. Вивільнив долоні з темляків. Прислухався. Могильна тиша. На мить став сам не при собі. Подув вітру, згрупуватися...

Вітер в обличчя... Хрускіт снігу... Вгорі глухо гримнуло. Щось заскреготіло, загуло... Погляд Щерба метнувся праворуч. Там, звідки щойно винесли його лижі, виник величезний білий вал, схожий на гриб. Гори здригнулися, і схил став хитким і м'яким, мов драглі. Це була страшна м'якість. Вона провіщала смерть.

Швидше, швидше!

Він летів, лишаючи за собою шлейф блискотливої снігової потерухи.

Його винесло до самого перегину, й, утративши інерцію, Щербо загальмував на невеликій полиці. Снігова порохня забилася в легені, дихати було нічим, і, якби не легкий вітерець з-за перевалу, довелося б тут могилу рити...

А внизу, набираючи швидкість, із гуркотом неслися тисячі тонн снігу. Велетенська маса ревла, оглушуючи. Він подумав, що повітряна хвиля розірве німцям легені раніше, ніж їх накриє сніг.

«А ти ще нічого, козаче, подолав такий схил! Кілометрів вісімдесят на годину, не менше! За двадцять-двадцять п'ять секунд вони навіть прицілитися не встигли. А здалося, не менше півгодини».

Трьохсотп'ятдесятиметрова хвиля зі швидкістю півтори сотні кілометрів на годину дугою виплеснулася в каньйон, миттєво вдарила у протилежний схил і викликала схід зустрічної лавини.

От і все.

Тепер треба було поспішати. Закінчувалася третя доба полярної мандрівки, і їм неодмінно треба було встигнути на призначене місце до сімнадцятої нуль-нуль. Вони можуть не встигнути, тоді всі їхні зусилля зведуться нанівець. Підводний човен відійде на перехоплення рейдерів, чекати іншого човна доведеться дванадцять діб. Навіть якщо вони виконають завдання, ефект знизиться спізненням. Зруйнується ретельно спланована послідовність подій. Треба зі шкури пнутися, тільки швидше!..

Коли гуркіт остаточно стих, Щербо подивився вниз. Кам'яний дашок, під яким кілька хвилин тому він помітив полиск від бінокля, був тепер похований під сніговою товщею на глибині не менш ніж п'ятнадцять метрів.

Цвях відчув гострий біль у боку. Майнула думка про марність вилазки. Спробував перев'язати себе. Рвав зубами німецький індивідуальний пакет, аж гарчав від болю. Заткнув тампоном рвану рану в боці, потім забинтував поверху комбінезона. Іван знав, що на баркасі є аптечка, але звестися, щоб узяти хоча б йод, не було сили. Та й чим міг полегшити його страждання каламарчик йоду?

Потім він довго лежав, відпочиваючи від болю. У втомленому мозку народжувалися жорстокі, як тутешні море, гори, крига, запитання: «Чи встигну щось іще зробити в своєму житті? Що я можу?.. Як допомогти хлопцям?.. Нічого не можу. Нічого не встигну...»

Мотор, на щастя, працював і далі. Запустити його зараз Цвях був би не в змозі, тому підсвідомо спрямував баркас до виходу з фіорду. Тим часом гарячково розмірковував, яких ще втрат він може завдати ворогові перед тим, як смерть накриє його крижаним саваном.

Знову немилосердний біль роздирав тіло. В роті відчувся солодкуватий присмак крові. Нудило. Повільним і важким зусиллям людини, що перебуває між життям і смертю, він навалився на румпель і спрямував баркас зворотним шляхом уздовж західного узбережжя. Він прийняв рішення...

«Щоб диму більше було... вони повинні добре диміти, помітно... шини класну кіптяву дають, здалеку видно буде... Чекатиму гостей... А будинок підпалити — це тільки сказати легко... Адже я за годину копита відкину, і ніхто мені не допоможе... З такою діркою в боці ніхто більше години не протягне... Навіть я. Встигну? А сірники?..»

Окрім прогумованої торбинки з сірниками, яка була в кожного бійця групи, він завжди мав власний НЗ сірників, попередньо занурених у розплавлений парафін і разом з теркою ретельно закупорених всередині гільзи. Але фашисти все відібрали.

Автомат Цвях упустив, коли його поранили. І тепер у нього залишався тільки парабелум, який віддав йому Чорний перед тим, як висадитися. Дев'ять патронів. Він висипав на задубілу долоню вміст обойми.

Знову відчув нудоту й запаморочення. Кривавлячи негнучкі пальці, вивернув кулю з гільзи і дуже обережно, найбільше боячись розтрусити безцінні крупинки пороху, висипав половину на папір. Потім заткнув гільзу паперовим пижем. Причому намагався підігнати пиж не надто туго. Загнав наготовлений набій у дуло. Дерев'яним, погано координованим рухом спрямував його трохи вище розпалу й натис на спуск, потому тицьнувся лобом у холодні дошки.

Оранжеві спалахи полум'я м'яко розтікалися по чолу й скронях.

За кілька хвилин йому довелося виповзати з палаючої хижі. Полум'я охопило її всю, і в небо звівся стовп підфарбованого кіптявою диму. Лишалося чекати гостей.

Майора Гревера мучила спрага, викликана не так задухою гаряче натопленої кімнати, як нервовою напругою. Він відчував страх і розгубленість. Риси його обличчя загострилися, в очах з'явився гарячковий блиск. Не раз його обсідали думки, від яких невтримно тягло до помешкання радистів.