Чорний іній - Строкань Валентин. Страница 44

Удалині, праворуч від скель, виокремилися три білі постаті. Від об'єкта їх віддаляла набагато більша відстань, ніж у його групи, відтак рушили першими. Щербо подивився на годинник — вісімнадцята нуль п'ять. Поки що все складалося, як планувалося. «За якихось п'ять хвилин і нам у дорогу...»

Ще там, нагорі, перед тим, як розділитися, він інструктував старшину і визначив для себе умовний рубіж, після подолання якого мали вирушати й вони.

На півночі зі скельних піків потяглися снігові протуберанці. Зі сходу, з вершини льодовика, повільно наповзали на плато багатошарові хмари сизого туману. Просто в туман от-от мала посунутися стіна густого снігу. І він без попередження набирав швидкість. «З погодою не домовишся, примхлива тут погодка! Що ж, нарешті настали хвилини, задля яких ми подолали весь цей шлях, задля яких ми тут... У штабі вже, мабуть, занесли олівці над картою...»

— Присядемо перед дорогою.

І враз — коротка команда Щерба: «Вперед, соколики!» І вони рушили, злагоджено вимахуючи палицями, намагаючись здолати кілометровий відтинок шляху з тією самою швидкістю, що й німецька варта, яка нині мертво лежала на посту. На них чекав жорстокий, короткий і нещадний бій.

Кожний з них пам'ятав слова, які любив повторювати Щербо: далеко простіше віддати життя одразу, аніж віддавати його по хвилинах. Від них завжди вимагали останнього. Та головним було навіть не це. Головним було витрусити, нарешті, з абверівського кубла кляті папери й таємничу купу залізяччя й дротів, що звалася шифрувальною машиною!

Чотири хвилини... Вони бігли спокійно й зосереджено, як німці. Назустріч напливав барак. Скоро буде поставлено крапку в жорстокому протиборстві, і цю крапку поставлять вони. Те, що видавалося недосяжно далеким ще добу тому, тепер наблизилося впритул. Останні зусилля!..

«За чверть години знову почнеться хуртовина, але для нас це вже не має значення. Ми вже будемо всередині, і, якщо Байді вдалося проникнути туди... Якщо вдалося... А якщо ні? Зорієнтуємося на місці, нам би тільки без пострілу впритул підійти...»

З-під глибоко насуненої каски Щербо побачив, як від бічного входу вистрибнула кулеметна обслуга і зайняла тут-таки, біля входу, обладнану камінням позицію. Дула націлилися в напрямку старшини й Сиротіна. Щербо повернув голову ліворуч і, не порушуючи темпу, побачив три постаті, що наближалися з південного заходу. Нічого підозрілого не помітив, усе йшло так, як і передбачалося. Попереду Айхлер з порожнім автоматом за спиною, — слухняно чапає, без вибриків. За ним — старшина, відлога низько насунута, далі — Сиротін... Рухаються злагоджено й повинні підійти до станції водночас із головною групою. Що ж насторожило фашистів?..

Щербо відчув, що за ним стежать. Невідривно. Саме за ним і його людьми... Хтось прискіпливо їх вивчає. Щось було не так. Він щосили вдивлявся в барак, у розпливчасті на такій відстані силуети. Залишалося три сотні метрів, коли до кулеметників приєднався офіцер. Щербо вгадав його з бінокля, який офіцер майже не відривав від очей. Спочатку німець дивився в напрямку групи. Потім щось сказав кулеметнику, і той повів дулом, буцімто в нерішучості переносячи приціл з однієї групи на іншу.

Раптом офіцер опустив бінокль і закляк, наче роздумував, тоді різко підніс окуляри до очей і почав удивлятися тепер уже в них.

Вся увага німців повинна була зосередитися на групі, яку очолював офіцер, вона поверталася після тривалої відсутності. Певне ж, офіцера вони мали впізнати навіть на такій відстані. Чергова вартова зміна аж ніяк не цікавила їх. Такою була логіка розвитку становища, а досвід бійців підказував: те, що відбувається всупереч логіці, зазвичай погано закінчується. Розплачуватися доводиться кров'ю. Й не комусь — їм...

«Скільки ще?.. Метрів двісті п'ятдесят... Налягти! Швидше... Старшина теж прискорив ходу...»

Дивовижно пустельним видався старшині цей льодовик і той кілометр, що його вони десятки разів промацали, проміряли очима... Такою настороженою й пустельною буває лише нейтральна смуга, що розділяє дві ворожі сили, де все пристріляно, де скрізь за тобою стежать чужі очі й ловлять тебе чужі наведені дула. І ти йдеш до цієї пастки, стримуючи тремтіння і відганяючи геть гарячкові думки про розчинену в повітрі небезпеку, наче тягне тебе туди якась незбагненна сила.

— Тьху, чортівня... Жижки тремтять, Ромо?.. Це від того, що ганси дула наставили, — заспокоїв він себе. — Саме час нашому гауптманові голос подати, — і він швидко скоротив відстань до полоненого.

Загрозу від кулемета своїх гауптман Айхлер відчував на відстані. Невиразна тривога, яка охопила, коли він побачив реакцію товаришів по зброї на їхню появу в зоні видимості, посилилася, щойно з барака вийшов офіцер. Айхлер легко впізнав у ньому Гревера. Потім побачив, як Гревер, потверджуючи його підозри, які він відштовхував зараз від себе, боячись їм вірити, відірвався від бінокля й притьмом побіг до кулемета, відштовхнув стрільця й сам припав до прицілу.

«Він помітив мене... Він упізнав... — Жаска думка ошпарила його: ось зручний момент для розправи! Фельдфебелеві Рану не вдалося, то що може завадити зараз?..» — Айхлер здригнувся, холодні мурахи полізли спиною, а в грудях заколотилося щось нудотне, що полізло бридким запамороченням у голову.

Айхлер відчув, що ладен був з ревом кинутися на свого ворога у вермахтівському мундирі. Але... обставини працювали не на нього. Шансу на порятунок — жодного. Він це зрозумів, щойно Гревер кинувся до кулемета. Враз Айхлер, непохитний, жорстокий, відчув себе жалюгідним, беззахисним і маленьким у цьому холодному й нескінченному сніговому безгомінні. Дуло було націлене прошити його гарячим свинцем, тільки так. Айхлер здригнувся. Треба щось зробити, попередити, зупинити...

Він рвонувся вперед. Та його крик застряг у горлянці...

Густе морозне повітря розітнула кулеметна черга. Свинцевий струмінь розрубав простір ліворуч від головної групи і вдарив по гауптману, старшині й Сиротіну. Хвиля оглушливих звуків кинула людей на кригу.

Вогняні траси низько стелилися над льодовиком. Але незабаром крізь клубочінь снігової порохняви страхітливі вогняні траси потяглися просто до них.

«Зірвалося? Чому? Невже німець здогадався?..»

Щербо падав у сніг, перевертався, плазував, а довбешку роздирало запитання: «Чому? Що не спрацювало?!»

Кулі вдарили поряд, розбризкуючи крижані скалки. За спиною хтось оскаженіло виматюкався.

Все вкрила снігова коловерть. Хурделиця — на щастя чи...

Починати атаку за таких умов було божевіллям. Вони прирекли себе на безглузду загибель. Або від куль, або від хуртовини.

Тому вони зробили єдино можливе, що можна було встигнути до того, як хуртовина набере сили, — спробували повернутися туди, звідки почали свій останній, як здавалося, кидок — на пост.

Німці припинили стрілянину — снігова завіса розвела ворогів. Поклали на лижі пораненого в ногу Назарова та й накивали п'ятами, поки хуртеча не розійшлася так, що руки не видно. Щербо трохи затримався, час від часу пускаючи верхом короткі траси. Трасуючими кулями він давав напрямок старшині.

Швидше, швидше! Лють на себе й на фашистів вихоплювалася назовні, але Щербо чавив емоції і продовжував плавно та обачно натискати на спуск.

Рядовий Фердинанд Альфертс почувався героєм — він відвернув вторгнення червоних! Одного звалив просто з мотуза, і, хоч другий зник без сліду, майор Гревер представив Альфертса до нагороди. І не до якоїсь задрипаної медалі, а до Залізного хреста!

Піднесений настрій Фердинанда затьмарив фельдфебель Гайзер, який наказав йому разом з Куртом Гайсом відремонтувати горище.

— Та я ж, пане фельдфебелю, тільки-но змінився...

— Мовчати! Той косоокий устиг там такого накоїти, що не до балачок! Копирсався, мабуть, хвилин зо тридцять. А ви де були весь цей час, хотів би я знати? Шмарклі на кулак намотували? Вам би до вартівні ще чисту білизну та м'яку перину видавати! Моя б воля, я б не те що Залізний хрест не дав, а на гауптвахту вас посадив.