Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович. Страница 31
«А що, як побачить хтось із знайомих?» — майнуло в свідомості Сагайдака. А, нехай. Яке це має значення? Тепер уже все байдуже, окрім того, як йому бути з нею. Від нього не залежить нічого. Що вона скаже — те й буде. Вона вирішить правильно, по серцю. Хай буде так. Аби тільки не фальшиво сказати, не злякати, не відштовхнути. І не приховати нічого…
— Поїдемо до гирла Десни, — мовив Михайло. — Там менше людей, гарні пляжі…
— Чудесно, — радісно заплескала вона в долоні. — Я ж іще ніколи не купалася в Дніпрі! Оце вперше. А я так мріяла. Навіть купальник придбала, — наївно додала дівчина.
Вони купили квитки на невеликий теплохід, чверть години погуляли біля вокзалу, попили газовану воду з автомата. Нарешті пролунав сигнал посадки. Незабаром вони вже милувалися краєвидами Лівобережжя. За годину теплохід доправив їх до гирла, там вони зійшли, рушили понад берегом. Зупинилися у безлюдному місці, на піщаному п’ятаку серед густої лози. Перед ними струмилася прозоро-жовта вода, в небі жалібно кричали чайки.
Ганнуся хутенько скинула спідничку, сорочку, залишилася в голубенькому ситцевому купальничку. Щасливо сказала:
— Чарівно. Наче сон…
Вона, стрибаючи на одній нозі, заплескала в долоні.
— Я ніколи не знала, що тут так добре!
— Краще, ніж у Карпатах? — усміхнувся Михайло.
— То різне, — серйозно відповіла дівчина. — Сидітиму тут — снитиму Карпатами. Опинюся на полонині, мріятиму про Дніпро…
Вона вбрела у воду, по-дівчачому невміло заборсалась серед хвиль, зняла фонтан бризок, щасливо сміялася. Михайло роздягнувся, стояв біля лози, милувався нею. Звідки рідне почуття? Чому вона така близька. Ніби справді дочка. Хочеться оберегти її, допомогти, йти поряд, заслонити від небезпеки…
— Йдіть купатися, — кричала вона.
— Хочу напитися сонця…
Вона лягла горілиць па плин, завмерла, похитуючись на хвилях. Видно було заплющені очі, маленькі перса, біляві коси. Час зупинився чи зник. Не треба його, отак би вічно — піщаний п’ятачок поміж лозами, прозоро-жовтий плин і чайки в небі. І вона під сонцем на хвилях…
Ганнуся перевернулася, пропливла трохи до берега, повільно вийшла на пісок, витискала воду з коси. Світло-бронзове тіло блищало, високо здіймалися груди. Михайло чудно дивився на неї, ступив назустріч. Вона мовчала, губи в неї дрижали. Він поцілував її. Ганнуся поклала мокру голову йому па груди, заплющила очі, усміхалася.
— Гарно, — прошепотіла вона.
— Я збожеволів, — сумно сказав Михайло.
— Ти любиш мене, — одказала вона ледве чутно.
— Я старий. Я одружений…
— Що мені до того. Ти мій…
— Ти будеш моєю?
— Я вже твоя. Одразу, як стріла…
— Ми одружимось?
— Ми вже одружились. Давно…
— Як? Що ти сказала?
— Не знаю… Не знаю… Мені нічого не треба… Я вже ніколи не забуду тебе. Я ждала такого леґіня…
Михайло задихнувся від туги й радощів. Чому, чому не сталося цього двадцять років тому? Чому така несправедливість долі? Що він дасть, чим відплатить щирості невимовній, дарунку безцінному?
— Я теж чекав тебе. Мені було сумно й тоскно, Ганнусю. І нині — радість і сум. Чому — не збагну. Може, тому, що ти така молода…
— Кохання не знає віку, — прошепотіла Ганнуся. — Квітка юна, тільки що розпукнулася, а сонцю мільярди літ. А вони любляться. Що таке вік, Михайле?
— Я розійдуся. Ми будемо навіки з тобою…
— Не знаю… Не знаю, — печально мовила вона.
— Чому? Що з тобою? В тебе руки холодні…
— Згадався сон. Вогнище… і ти не можеш перескочити його…
— Сон — мара, — палко сказав Михайло. — Треба жити понад привидами, слухати голос життя… Чуєш, Ганнусю?
— Чую, коханий. Мовчи. Я хочу тихо постояти з тобою. Тихо…
Нащо мені сонце, коли воно змело твої зоряні знаки?..
СХІДНА МУДРІСТЬ
Михайло встав раненько. День народжувався ясний, тихий. Вулиці зітхали віддаленим гуком одиноких машин, шелестом кроків. Сагайдак хутенько вмився, сів до столу, переглядав дисертацію, мугикаючи веселу пісню.
Заглянула Ніна. Здивувалася.
— Ти ніколи так рано не вставав. Що це з тобою?
— Хочу попрацювати. Сама знаєш — чотири дні лишилося.
— О, тоді добре. А я думаю — чого це ти такий веселий? Наче закоханий…
— В дисертацію, — невміло пожартував Михайло. — А чому ти прокинулась? Я розбудив?
— Ні. їду в інститут.
— Що сталося?
— Експеримент. Зараз заїде за мною Лігосов…
— Що за експеримент? Епохальний? — іронічно поцікавився Михайло.
— Може, й епохальний, — пробурмотіла Ніна, обнімаючи чоловіка. На нього війнуло терпкими парфумами, розімліле тіло дружини було неприємне. Він відсторонився.
— А яка тема?
— Фізіологічна основа етики.
— Ого! Може, й любов кібернетизуєте?
— Ти ніби не сучасний учений, — стенула плечима Ніна. — Все підлягає кібернетиці. Хіба любов поза законами світу?
— Вона сама закон.
— Ну це вже щось євангельське…
— Дивно, — сказав Михайло. — Дуже дивно. Як тебе Лігосов перекував на свій лад.
— А хіба я була іншою?
— Була. Пам’ятаєш — виспівувала: «Любов — і більше нічого не треба».
— Ха-ха, згадав. Усі дівчата божевільні, коли закохуються. Та ще навесні. Грає природа, збуджує відповідні органи…
— Ніночко!..
— Що, любий? Ах, ти шокований. Ну, не буду, не буду. Ти ж у мене зорегляд, ти далекий від фізіології. Хоча, коли доходить діло… Мовчу, мовчу… Дзвінок. Здається, він…
Ніночка вийшла в коридор. Почулася приглушена розмова. До кабінету зазирнув Лігосов — керівник відділу біокібернетики Інституту фізіології. Обличчя в нього схоже на сокиру — гостре, сухе. Очі, мов швайки, біля тонких губ — насмішкуваті зморшки. Він кивнув Михайлові.
— Здоров, зоряний анахорете! Давно тебе не бачив. Скоро захист?
— За чотири дні.
— Прийду. Цікаво, якого туману ти напустиш!..
— Не більше, ніж ти. Ніночка сказала про ваші фокуси-покуси…
— Не фокуси, — засміявся Лігосов, потираючи сухі долоні, наче від холоду. — У нас — гола практика. А в тебе — пуф! — вигадки, еклектика!
— Ти правду сказав, — пожартував Михайло, — у вас — гола практика. Гола — ясно? А треба одягти ЇЇ. В одежу глузду…
— От-от, — підхопив Лігосов, — це ми якраз і робитимемо!
— Чую-чую, — озвалася Ніна, з’являючись на порозі кабінету. — Вже завелися. Прошу до столу, поснідаєте. Потім — поїдемо.
— Рано, — сказав Лігосов. — Ще люди сплять, а ми кендюхи набиватимемо…
— Вино, кава, — сказала Ніна.
— Вино — можна, — усміхнувся Лігосов. — Це — завжди. Хоч уночі. Гарне вино — радість життя. І ще — мудра жінка.
— А яка вона — мудра? — перепитав Михайло, встаючи з крісла.
— Хоч би така, як твоя Ніна…
— Комплімент? — заясніла Ніна. — Прошу за мною…
— Ви ж знаєте, Ніночко, я компліментів не говорю. Це непристойно.
Перейшли до вітальні. На столі стояло кілька пляшок вина, кофейний сервіз, фрукти. Лігосов потер долоні, понюхав цитрину.
— Чудово. Хоч ми і кібери Природи, а все-таки чудово.
— Що чудово? — запитав Михайло, розливаючи вино.
— Жити, — відповів Лігосов, піднімаючи келих. Промінь сонця пронизав фіранку, заграв у вині. — Глянь, якась банальна рідина, а чудо. Веселить серце, зігріває душу.
— Бач — серце, душа, — під’юджив Михайло, відпиваючи маленькі ковтки вина. — Ти ж кібернетик, а вживаєш метафізичні поняття…
— Нема таких понять, — сказав Лігосов. — Є чиста фізика, кібернетика. Серце — генератор енергії, насос, біохімічний трансмутатор…
— О, все-таки розширили функції серця, — єхидно озвався Михайло. — А то раніше — лише насос…
— А душа, — не звертаючи уваги на іронію господаря, вів далі Лігосов, — то є сфокусований рефлекс нашого організму…
— Не розумію…
— Чому ж? Будь-яка одрегульована машина працює весело. Так і ми. Відчуття душі — це відчуття єдиного комплексу всіх частин системи.