Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович. Страница 48

Лікар помовчав, задумавшись. Потім у його очах засяяли іскорки радості.

— Ні, ні, не розчаровуйтесь. Не смійте розчаровуватися в найхимернішій легенді. Якщо вона допомагає вам стати кращим, чистішим, мужнішим, — вірте в казку. А, крім того… крім того, моя Ксеня… вона теж бачила… Не може бути такої узгодженої колективної галюцинації. Чуєте?

— Чудово було б зустрітися, — прошепотів замріяно Михайло.

— З ким?

— З ними…

— Спробуйте, — загадково сказав Сокіл. — Може, пощастить. Тепер легше. Космічна ера. Міжпланетні польоти. Час наступає. Може, пощастить…

— Лікарю, я вдячний вам. Мені легше. Біль зі мною — нікуди не подінеш його. Зате я збагнув — не можна замикатися у шкаралупі егоїстичного болю. Життя єдине — різні форми. Безсмертна форма — то смерть життя. Тяжко втрачати кохану істоту… але жити ілюзією — ганебно…

— Чому ж втрачати? — тихо озвався лікар, задумано дивлячись у вікно. — Наука не зупинилася на місці, розкриває нові таємниці буття. Можливо, вже не так далеко розгадка безсмертя…

— Безсмертя? Але ж ви самі сказали…

— Що я сказав? Що безсмертя статичної форми — абсурд. Безсмертя динамічного потоку — прекрасно. Ми зберігаємо єдину свідомість від дитинства до старості, але практично — ми вічно вмираємо. Адже тіло наше в дитинстві, в юності, в старості — не одне й те саме. Цілком інше. А свідомість — єдина. Знайти можливість переносити свідомість в інші форми, витончувати ті форми — ось прекрасна ідея для шукачів…

— Так мріє Рішідева, — прошепотів Михайло.

— Рішідева? — перепитав Сокіл. — Я чув це ім’я. Індійський біопсихолог?

— Так. Це мій давній друг. Ми зустрілися в тяжкі часи. З ним і ще з одною людиною. Вони стали моїми побратимами. Лікарю, я до речі згадав про них. Дайте мені папір, чорнило. Я напишу їм. Це конче потрібно…

Незабаром прийшли відповіді з-за кордону. В телеграмі з Америки було кілька фраз:

«Любий друже Михайле, тримайся мужньо. Так, як тоді, перед лицем смерті. Все життя — подвиг. Так я розумію покликання Людини. У мене — радість і тривога. Новий рубіж. Лечу на Місяць. Сам розумієш — певності нема, чи повернуся. Віритиму. Пошли мені щиру думку добра. Пройду над безоднею, як проходили ми тоді втрьох під кулями ворогів.

До зустрічі, Михайле. Дай мені руку свою. Гаррі»

Свамі писав у листі:

«Мій брате Михайле, засмучений твоїм листом. Знаю, як тобі тяжко. Не втішатиму, ти — сильний, сам втримаєшся, не впадеш.

Правду кажучи, я радий, що ти не йдеш легким шляхом. У горі зростають воїни життя. Ти — з таких.

Ти запитуєш про пришельців? Тепер це модно. Я не люблю моди.

Ми в Індії давно знаємо про них. Але індуси не полюбляють сенсацій. Вони вміють оберегти прекрасні поняття. Краще змовчати, ніж профанувати. Твій знайомий лікар правильно сказав — буде потреба, вони самі з’являться. Шукати їх? Треба. Тільки шукачі повинні в серцях своїх сформулювати чітко розуміння необхідності такого контакту. Цікавість? Цього не досить. Жадоба нової інформації? Замало й цього. Ми ще не впоралися з власною інформацією. Отак, перебираючи одна за одною всі проблеми необхідності, шукач дійде до основного. Про основне — не скажу. Подумай сам.

Приїдеш до Індії — поговоримо серйозніше, глибше. Сподіваюся, що це станеться незабаром.

Ти питаєш, чи можна воскресити людину з анабіотичного стану засобами сучасної науки? Можна. Ми проводили деякі досліди. Але я не схвалюю такого методу вирішення довголіття чи безсмертя. Чому? Тому, що в даному разі ігноруються основні закономірності життя. В замерзлому тілі (я не називаю, в якому, але знаю, про кого ти писав) вже нема тієї особи, Михайле. Адже особа, індивідуальність — це не лише тіло, а й неповторна інформація її життя, досвіду, плюс неосяжний досвід минулих поколінь, переданий їй генетично. І все це зв’язане не лише з клітинами організму, а й динамічним електромагнітним комплексом людини, який складає особистість. У замороженому тілі вже нема ні психічного поля індивіда, ні живої динаміки чуття. Вони, їхні імпульси, вже пішли далі, поєднуючись у нескінченному потоці еволюції з новими енергіями, з новими виявами Єдиного Життя. Отже, воскресле тіло вже не буде тією особою. Воно може навіть стати ідіотом, таку істоту треба буде вчити заново. Знаю — така перспектива гірша від смерті.

Не засмучу тебе. Бо вірю, знаю про інші шляхи досягнення безсмертя. Ми працюємо саме над цим. Скажу коротко: кібернетика тонких енергій. Тобі що-небудь говорить таке поняття? Подумай. Це — в термінології сучасної науки. Певні досягнення є. Можна буде створювати нові тіла для людей, безупинно оновлюючи їхню психіку, елементи їхніх організмів відповідно до потреб еволюції. Можна буде повернути до життя і померлих людей, але це незрівнянно складніше. Багато залежатиме від живих. Більше нічого не скажу. Все інше — при зустрічі.

Не хочу обіцяти зайвого, але залишаю для тебе надію. Ми вступаємо в епоху нечуваних здійснень, в еру легенд. Все можливо…

Жду, мій брате… Жду… Свамі Рішідева»

Сльози текли по щоках Михайла, важко було дихати. Він притиснув листочок до грудей, ніби хотів утримати схвильовані удари серця. Невже можливо? Невже станеться коли-небудь? Хай навіть не скоро, хай хоч тоді, як він стане зовсім, зовсім старим і немічним. Побачити знову неповторні сірі очі, почути любий голос. За таку мить можна віддати багато життів…

А за кілька днів прийшла трагічна вістка: при експериментальному польоті до Місяця загинув американський астронавт Гаррі Ф.Соун. Радіо передавало драматичні подробиці катастрофи, а Михайло невтішно ридав, як дитина, вражений новою втратою.

— Лікарю, як же це? Як же так? Хіба може людина витримати… та й навіщо? Лікарю, може, ми з вами граємося в оптимізм? А кривава Калі насміхається над нами…

Сагайдак з тугою простягнув руки до старого Сокола, а лікар, суворо нахмурившись, роняв скупі слова:

— Михайле Кузьмовичу… для мене це ще й ще один доказ нашого нерозуміння буття. Щось ми не додумали, чогось не збагнули. Заждіть, не хвилюйтеся… Людина народжується, людина вмирає. Народжується — радіють, умирає — плачуть. Дивно. Адже це фази єдиного процесу. Ми абсолютизували смерть. Зробили з неї страховисько. А може, це не так? Чуєте, друже? Може, це зовсім не так…

Сагайдак мовчав, затуливши обличчя долонями. А слух його вбирав останні слова диктора інтермовлення:

— …Метеорит пробив стінку «Аполлона», розгерметизувавши кабіну. Смерть астронавта наступила миттю. Навігаційні прилади пошкоджені. Корабель минув Місяць і безповоротно заглиблюється в космічний простір. Попередні розрахунки показують, що він за два місяці впаде на Сонце…

Впаде на Сонце! На Сонце! Невеликий сплеск… мініатюрний протуберанець… Все, що було колись Гаррі Соуном, безстрашним щирим американським хлопцем… А може, це й добре? Може, це прекрасно, лікарю? Він упав не на землю з в’єтнамського неба, вмер не в кремаційній печі Бухенвальду… Його смерть прекрасна! Сонячний спалах, повернення до того вогняного лона, яке породило Життя…

Слово сьоме. Самадхі

Сагайдак повернувся додому. Його зустріла радісна, щаслива дружина. Трохи збентежена, трохи грайлива, вона бігала довкола нього, обнімала, садовила за стіл, накладала перед ним всякої всячини.