Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович. Страница 8
— Дуже цікаво, але… дивно…
— Нічого, треба приймати й чужі форми мислення, — усміхнувся Свамі. — Отже, Агні — рушійна сила Космосу. Без нього нема руху, нема життя. А сам він — прикутий…
— Прометей! — спалахнув Михайло. — Титан, що приніс людям вогонь з неба…
— Може, — згодився індус. — Традицій багато в різних народів…
— Гаразд, — сказав Сагайдак. — Хай так. Але ж ти молишся йому, звертаєшся до нього. Він же несвідомий — твій Агні? Космічна Енергія діє несвідомо…
— Зате я дію свідомо, — відповів Свамі. — Я входжу з нею в контакт, з рікою Агні, як плавець з течією. Можна змагатися супроти течії — і тоді неминуче загинеш. Можна використати рух течії — і тоді швидше досягнеш того берега…
— Якого берега? — недовірливо запитав Михайло. — Звідки ти знаєш, куди тече Агні?
— Знаю. Все дуже просто. Його течія — Єдність. Огонь єдиний для всіх. Отже, братерство, любов, правда, краса — його веління. Треба діяти так, і ти будеш в течії, домчиш до того берега. Той берег — це Новий Світ, Михайле. Де людство стане єдиним…
— А що ж… Так я згоден… Ну, ну, кажи далі. Що ж таке Вішну?
— Вішну — то і є спільність, єдина Природа, апейрон древніх греків, Праматерія. Агні — його матеріал, його посланець, виконавець. Вішну завжди згадується в тріаді. Ще є Шива і Брама. Брама — символ Закону Еволюції, Шива — творець, але метод його — руйнування старого, реакційного. Шива — революціонер, він готує, прокладає шлях для Вішну. А Вішну — рівновага, Єдиний Закон, який синтезує, поєднує революційні та еволюційні зміни, оберігає всі найкращі надбання…
— Ти згадував слово «аватар». Аватар Вішну. Що воно означає?
— Посланець Вішну, — сказав Свамі.
— Але ж Вішну не бог, ти сам пояснював! Як же він може посилати?
— Знову ж таки ти не розумієш символу. Коли виникає необхідність змін, появи нового, еволюційного, з’являється людина чи кілька людей, які з повною відповідальністю приймають на себе тягар необхідного поштовху. Вони є ніби точкою рівноваги, на яку спирається важіль еволюції, динамічної дії Вішну…
— Не збагну, — покрутив головою Михайло. — Складна філософія.
— Не складна, — заперечив Свамі. — Треба прийняти ці поняття під новим кутом зору. Дивись на Всесвіт, як на єдиний організм. Коли в організмі вражено якусь частку, туди мчать білокрівці-захисники. Це і є аватари єдиного організму. Вони діють в ім’я єдності, не думаючи про себе…
— Тепер збагнув, — полегшено зітхнув Михайло. — Згода… Такий символ мені зрозумілий… Спартак такий. Тарас — наш Кобзар — такий. Джордано Бруно такий…
— Їх багато — аватарів Вішну, — задумливо сказав Свамі, дивлячись у стелю. — Відомих і невідомих. Називають їх по-різному, але ними тримається планета. А тепер спати, Михайле. Вже всі поснули, а ми шепчемось…
Михайло хутко роздягнувся, підклав гімнастерку та штани під голову, вкрився благенькою шинелькою. Потім підняв голову і, позіхаючи, зашепотів:
— Слухай, Свамі…
— Що таке? — озвався індус, виходячи з задуми.
— Ти розповідаєш такі чудеса про йогів, про ваші ідеї… А чому ж ви не досягли того, що ми… ну, в Європі?
— Чого ж ви досягли? — насмішкувато перепитав Свамі.
— Та хоча б техніка… Літаки, машини, радіо, залізниці…
— Технічна еволюція — тимчасове явище. Треба розвивати психічні сили, приховані можливості нашого єства. Людина далекого майбутнього сама в собі нестиме й радіо, і здатність передбачення, і аналітичні здібності пізнання матерії. Вона літатиме в повітрі без апарата, вона створить собі нове, тонкіше, пластичніше тіло…
— Нове тіло? — здивувався Сагайдак. — Це ти вже теє…
— Поживемо — побачимо, — загадково сказав індус. — А не доживемо — наші діти побачать… Спати, Михайле…
Минула коротка літня ніч.
Почався новий каторжний день. Над горами пройшла гроза, каменоломню заливали потоки дощу. Охоронці ховалися в будках, полонені мокли під зливою, ковзаючись, возили каміння в тачках по хистких дошках. Люди падали, розбивали коліна, руки. «Капо» лютував, палиця його не знала відпочинку. Чулися постріли. Надвечір в колоні не долічилися двох полонених. Трупи вивезли на самоскидах. На таке тут не звертали уваги, звикли. Гаррі йшов увечері пригнічений, понурий. Байдужим голосом сказав:
— Так і нас… колись…
Свамі та Михайло промовчали. Того вечора ніхто нічого не розповідав. Лежали тихо, думали тяжку думу. Потім Сагайдак непомітно пробрався до Бояка, який спав біля дверей, розворушив його. Той глипнув на хлопця заспаними очима, здивувався.
— Чого тобі?
— Сказати щось хочу, — прошепотів Михайло.
Староста позіхнув, глянув на запилену лампочку, знизав плечима. Кивнувши пальцем, пішов до дверей. В маленькому коридорчику зупинився, виглянув у щілину. Потім знизу вгору подивився підозріло на юнака.
— Чого тобі? Говори…
— Бояк, так більше не можна, — схвильовано сказав Михайло.
— Як не можна? — похмуро перепитав староста.
— Як бидло. Мовчимо, падаємо під ударами. Вмираємо. На фронті не боялися йти під кулі, а тепер… Серце не витримує, земляче! Розумієш? Ось не стерплю, кинусь на гадів!..
— Цить, дурню! — схопивши хлопця за груди, прошипів Бояк. — Який хоробрий знайшовся! Тут всі солдати, смерті в очі дивилися! Ну кидайся, ну шльопнуть, як муху! А далі що? Тим, що живі, важче буде щось зробити!..
— Бояче! — благально видихнув Михайло. — То ви щось…
— Замри! Нічичирк! І стіни чують. Дещо є. Буду тепер і на тебе розраховувати. А як твої сусіди… союзнички?
— Як за себе ручаюсь. Залізні люди!
— Хм. Залізні! Нам живих треба, з людським серцем. Дивися, щоб не схибити! Йди, та обережно — в бараці є стукачі! Посидь на параші для певності, щоб підозри не було…
Коли Сагайдак повернувся на своє місце, індус розплющив очі, ледь чутно запитав:
— Де був?
— Говорив із старостою…
— Ну що?
— Є надія…
Рішідева замовк, більше не обзивався. Обоє довго не спали, дивлячись на сіру стелю барака, доки хвилі сну не склепили очей.
На світанку, після підйому, до приміщення зайшли солдати. Наказали Рішідеві йти за ними. Михайло тривожно подивився на товариша, занепокоєно запитав:
— Куди тебе?
— Не знаю, — сказав Свамі, зіскакуючи з нар. — Спокійно, друже. Все буде добре…
Солдати привели індуса до коменданта. В кабінеті сидів німецький офіцер з погонами оберста. Біля столу стояв чоловік у солдатській формі без погонів. Він, усміхаючись, дивився на Свамі. Рішідева здивувався — чоловік був, безумовно, індус. Він ступив крок назустріч полоненому, склавши руки, зробив традиційний східний уклін.
— Свамі Рішідева, вітаю тебе!
— Ти знаєш мене? — вражено запитав полонений.
— Знаю. Зустрічав у гімалайському ашрамі. Хто ж тебе не знає — улюбленого учня Безіменного Гуру?
— Як твоє ім’я?
— Атмананда. Зви мене так.
Рішідева тонко усміхнувся, промовчав. Потім перевів погляд на офіцера. Той з цікавістю прислухався до бесіди індусів.
— Все це прекрасно, Атмананда. Але, я сподіваюся, мене викликали не для світської бесіди?
— О ні! — схвально посміхнувся Атмананда. — Справа серйозна. Я був здивований, дізнавшись, що ти в полоні. А ще дивніше те, що ти записався в експедиційний корпус. З ким ти пішов, мудрий Рішідева? З віковими деспотами, з пихатими саксами, що століттями визискують наш народ!
— Для Атмананди занадто багато слів, — нахмурився Свамі. — Ти ж знаєш, що я далекий від демагогії. Британія, як імперія, доживає останні дні. Небезпечна не вона, а світова диктатура нових претендентів!
Атмананда метнув на офіцера вогняний погляд, стиснув тонкі фіолетові губи.
— Тоді говоритиму коротко. Чорному Ордену потрібні такі люди, як ти. Іде остання битва. Ставай у лави переможців. Ти ж йог, ти повинен стати понад всякими умовностями лжегуманізму!
— Хто ж переможець? — спокійно запитав Рішідева.
— Великий Невідомий. Він вибрав виконавцем своєї волі Німеччину і Гітлера. Хто зупинить його, коли космічні сили стають на його бік?!