РАЙ. Центр - Дашвар Люко. Страница 38

А от цього пані Жені краще би не казати.

— Голота?

Макс обережно підійшов до крісла, у якому насторожено застигла мати, присів, зазирнув їй у вічі.

— Так це ти та гладка потвора, якій Люба голки у кріслі лишила?

Ех, пані Женю як підкине! Як струсоне. Крісло по підлозі покотилося.

— Так ось як вона тобі про твою матір розповідала?! А ти — що?! Сміявся?! З матері сміявся?!

— Токо Моно, — промовив Макс. За голову вхопився — божевілля, божевілля! Геть!

Про ліфт забув. Біг сходами. Почував себе останньою тварюкою і з подивом констатував — не жалкує, що згадав про ті голки. Окремі фрагменти складалися в одну картинку: так он чого Люба так нервувала в ту ніч. І в той день. Тільки раніше… Пагорб біля Співочого поля, етнофестиваль, гуцул із баяном… Макс показав Любі фото батьків у мобільному, а вона раптом притулилася до нього так відчайдушно і так проникливо, що він відчув себе не просто чоловіком — захисником, воякою, мужем… Пригорнув її до себе і шепотів, що ніколи і нікому не віддасть її.

Чому вона не сказала правди? Адже з першого погляду в задрипаному нічному клубі, куди його випадково занесло, Макс відразу зрозумів: Люба — його людина. Його. А значить, так само як і Макс, ненавидить брехню.

Макс вибіг з під’їзду, зупинився і розреготався. Біля під’їзду стояли Марта і «мазераті». «Марта — від тата, “мазераті” — від мами», — подумав з іронією. Марта зараз бігтиме слідом, бо тато наказав не залишати його на самоті, а він вскочить у ненависну «мазераті» — нав’язливий матусин дарунок і щезне? Маячня!

— А, Максе! Привіт! Як справи? — пробелькотіла Марта, ніби випадково зустрілися.

— Марто… Хочете «мазераті»?

Марта розгубилася.

— Володимир Гнатович просив, щоби я… Якщо тобі треба…

— А Якщо мені не треба?

— Звільнить… — наважилася Марта.

Макс скептично зітхнув — Марта не Люба, гордості геть нема.

— Тоді сховайтеся, Марто, бо бігти за собою я вам однаково не дозволю.

— Куди сховатися?

— Сідайте в «мазераті» і чекайте. Батько спитає, а ви йому: на хвилину відійшов, сказав, зараз повернуся і поїдемо.

— Можна я біля «мазераті» почекаю? — попросила Марта.

Макс знизав плечима і пішов до Старонаводницької, вгору до бульвару Лесі Українки. Їжився, хоч сонце гріло. Відводив очі від перехожих, наче кожен випадковий погляд зустрічної людини — рентгеном наскрізь. Куди чвалав? Не знав. Знав — від чого біг.

У голові одне: чому Люба не сказала, що знала батьків? Тоді б він… А що б він тоді? Відклав зустріч? А що б це вирішило? Підготував маму з татом? Як про пані Женю згадав, аж зубами рипнув. Ну яка фіґня! Мама спить з якимось «кутюр’є», майже одного з ним віку. Токо Моно… І як би Люба йому про це сказала? Коли вона зі сміхом розповідала про «гладку хтиву потвору», вона не знала, що Макс… її син.

Геть заплутався. По душі — багнюка хвилею. Дістав цигарки. Запалив.

— Вогню не знайдеться? — перед Максом стояв високий міцний хлопець. У руці в нього димила підкурена цигарка.

Це був Гоцик. Вони з Макаром дісталися до «Царського села» саме тоді, коли ошелешений Макс біг сходами. Резонно вирішили шукати «мазераті», і вже за кільки хвилин Гоцик побачив автівку біля одного з під’їздів. А поряд Марту. Очам не повірив.

— Мартазавра…

Сховався за дерево, насупився — що робити?

— А от і метросексуал! — прошепотів поруч Макар.

Гоцик визирнув з-за дерева — точно!

— Я до Мартазаври не піду, — видихнув. — Давай так. Я беру на себе метросексуала, а ти Мартазавру.

— А на фіґа нам твоя Мартазавра? — спитав Макар.

— Мартазавра багато чого може знати. Головне — не злякай її, — задумався. — Скажи, що журналіст… Що давно стежиш за її кар’єрою. Що ніхто не розповідав про відповідальну працю депутатських помічників… Ну що я тебе вчу? Давай уже! Греби!

Домовилися ввечері зустрітися на Костянтинівській. Макар повільно пішов до Марти, Гоцик побіг Старонаводницькою, щоби обігнати Макса і виникнути перед ним як невідворотність.

Об одинадцятій п’ятнадцять Ростислав Коноваленко дізнався, що в лікарні врубили електрику. Оскільки з рибками від розібрався ще під ранок, тож хвилин двадцять м’яв морди помічникам, а потім зателефонував Ромі Шиллєру.

Рома Шиллєр якраз тирлувався в кабінеті полковника Баклана, тому дзвінок Коноваленка довів його до миттєвої панічної істерики.

— Будьте на лінії! — нервово. З кабінету в коридор прожогом. Тихий закуток знайшов.

— Пане, ви з глузду з’їхали?! Якого біса ви мені телефонуєте? Ми з вами контракту не підписували?

Коноваленко назвав цифру, і Рома остовпів. Цікава перспективка вимальовувалася. Ці двоє — Сердюк і Коноваленко, — здається, пішли ва-банк, а в таких ситуаціях люди гроші не рахують. Сеча під кадиком, кров в очах — або пан, або пропав. З власних спостережень Рома Шиллєр напевне знав головне: і переможець, і переможений однаково втратять лише в одному — у грошах. І Рома Шиллєр вирішив зібрати врожай.

— Добре… Зустрінемося…

— Часу нема! — відрубав Коноваленко. — Працюємо в телефонному режимі.

Легко сказати! А якщо Рома Шиллєр бачить прямо по курсу приймальню міністра ВС, а повз нього коридором ідуть дядьки з такими погонами та лампасами, один вигляд яких гальмує не те що думки, обмінні процеси в усьому організмі?

— Добре! У телефонному режимі, але за п’ять хвилин!

За дві хвилини устиг залишити Баклану, якого викликали до керівництва, повідомлення, що повернеться за десять хвилин. Ще дві хвилини пішли на термінову евакуацію з небезпечної установи. І в останню з п’яти Рома Шиллєр спокійно йшов геть від МВС і одночасно думав, що за нетерплячка змушує Коноваленка так активно кидати в нього купюрами.

Дзвінок застав посеред тротуару. З мобільним коло вуха Рома присів біля зграйки голубів, простягнув до них руку.

— Тільки не переповідайте мені суть проблеми. Я в темі. Як там наш лікар?

— Втік, падло…

Рома напружився і подумки похвалив себе за професіоналізм. Якийсь дилетант не поцікавився б деталями і мав би перелом хребта без поїздки в Альпи. У кращому випадку.

— Ми про електрику?

— З адміністрації маякнули, що в район президент може приїхати.

— Геніально! — Рома Шиллєр образився. На Сердюка. Ідея Ромина, а Сердюк, невдячна свиня, йому навіть доброго слова не сказав. Ну що ж! Отже, у Роми з’явився й особистий мотив.

— Робити що?! — спитав Коноваленко.

— Відрубати електрику в усьому райцентрі, — сипав ідеями Рома. — Аварія. Серйозна. На відновлювальні роботи піде не менше за тиждень. — Задумався. — Чекайте… У вас там цукрозавод?..

— Буряк у полі!

— А-а-а… Це міняє справу. Це навіть краще. Вас ніхто не запідозрить. Гасіть на фіґ той райцентр. Хай дітей роблять по темному.

Благородний намір Івана Степановича попередити Сердюка про задуми бандюків наштовхнувся на несподівану перешкоду. Лікар вперше був у столиці і, де знаходиться приймальня депутата, поняття не мав. З готелю на Подолі Макс із Шиллєром привезти його на автівці, до того ж — трошки нетверезого, і тепер, під уважними поглядами Свирі і Микишки, дядько зосереджено морщив лоба, але вказати напрямок руху не міг.

— Що ж ти, поважний чоловіче, мітки дорогою не лишав? — спитав Микишка.

— Згадав! — раптом просяяв дядько. — Шпиталь військовий проїжджали. Нам би до шпиталю, а там розберуся.

— Тобі, поважний чоловіче, самому б до шпиталю, — завважив Микишка, коли взявся допомагати дядькові на ноги зіп’ятися.

І те. Вигляд у лікаря кепський. Капелюха загубив бозна-де, рукав у піджака відірваний, сорочина — кров з багнюкою, і лице червоно-синє. Красний пан! І руки порожні — ні тобі дипломата пластмасового, ні торбини з харчем. На кумів обіперся, крок-другий зробив… Кривиться, але суне.

— Треба, хлопці, треба, — кумам, ніби ті противляться.

Так-сяк із хащів на людну місцину вибралися, запитали першого-ліпшого: