РАЙ. Центр - Дашвар Люко. Страница 4

— Я її не люблю! — перелякався Макар.

— Мовчи, — наказав Гоцик. І бабі Розі: — То як?

— Ах ви ж паскудники! — не на жарт розсердилася старенька. — Як же ви всі мені остогиділи! Дали би мені автомата, я б вас усіх одним патроном!

Від бабиного крику одна за одною почали відчинятися інші двері, і Макар із Гоциком з подивом дізналися — на другому поверсі крім них і баби Рози живе купа народу.

— Розо Сиґізмундівно! — спокійно сказав лисий дядько у великих окулярах. — Я вас порішу без жодного патрона! Йдіть уже спати! П’ять хвилин для прийняття добровільного й усвідомленого рішення, а потім я за себе не відповідаю!

— Люди! Де біда? Де? — випурхнула зі своєї орендованої нірки довгонога білявка з мотивацією матері Терези. — Я можу викликати МНС. У мене з учорашнього вечора є прямий телефон їхнього міністра.

— Я так і знала — ти заплатив за життя у клоаці! — Пишна жіночка років сорока роздратовано глянула на компанію і дала ляпаса худому чоловіку, що виник поруч із нею.

Макар штовхонув Гоцика.

— Пішли. По пиву…

А не п’ється пиво під вікнами власного, хай і тимчасового, дому! Макар із Гоциком видудлили по пляшці, закинули тару за спину і знов попхалися до дверей. На веранді — тихо. Сплять сусіди. Добре, коли є де спати!

— Пішли до моїх у гуртожиток, — запропонував Макар.

— Нізащо! — буркнув Гоцик. Припав вухом до дверей. —

Що ж за падлюка там засіла?

— Йдемо! Зранку зателефонуємо Ліді, хай пояснить…

— Ні, Макар. Ти як хочеш, а я на веранді лишуся. Колись же ця гадюка виповзе. Двері відчинить, а я — хрясь! У пику!

— Тоді лишуся, — повівся Макар на ймовірне шоу.

Розляглися на веранді. Перед очима — зірки, як мрії.

— Спиш? — запитав Макар.

— Щоб я здох! — затявся Гоцик.

До ранку — змерзли як зюзі, скурили дві пачки «Прилук» і набралися люті.

Годині о сьомій у дверях Макарової з Гоциком оселі ворухнувся ключ і зсередини хтось спокійно зробив два оберти. Макар чомусь злякався і занімів. Гоцик по-звірячому вигнувся, поплазував до дверей.

Двері відчинилися. На веранду вийшла рудокоса, тонка, аж дзвенить, дівчина років сімнадцяти. Очі блакитні — розріз нетутешній. Шкіра прозора. Біла спідниця до п’ят, на шиї — плеєр, у вухах — навушники. Мабуть, добу не знімала. Музика їй у вуха замість гримання у двері.

Солодко потягнулася. Побачила Макара з Гоциком, посміхнулася — от дивні, один зіщулився, другий розпластався біля дверей. І що тут роблять?

— Привіт! — їм.

Хлопці розгубилися. Макар махнув долонею, мовляв, привіт, подивився на Гоцика. Гоцик зомбовано рячився на білу спідницю. Майже уявки програмував себе: «Біле — добро. Зло білим не буває. Біле — беззахисність. Це… Ио! Не можу я її в пику! І пики в неї немає. Що робити?» А щось же треба… робити. Гоцик підвівся, старанно звів брови, тицьнув пальцем у двадцять сім квадратних метрів за спиною дівчини.

— Ми тут живемо.

— Ні! — розсміялася. — Тут живу я!

— А ти хто? — не втримався Макар.

— Люба, — знов посміхнулась.

За годину тіснилися у напрочуд чистій кімнатці й утрьох дивувалися надзвичайній кмітливості перукарки Ліди, яка зі снайперською точністю привела Любу на Костянтинівську саме тоді, коли Макара з Гоциком удома не було.

— Я без грошей. Заплатила за два місяці наперед. — У Люби був той самий аргумент лишитися тут, що й у Макара з Гоциком.

— Що ж! — сказав бувалий Макар. — Два місяці поживемо разом.

— Диван мій! Наркотиків тут не буде. На матюки — табу, — встановлювала правила Люба. — І я повішу на стінку постер із Ґеварою.

— Ґевара… не заважатиме, — напружено погодився Гоцик.

Розсміялася.

— Та не сумуйте, голото! Я вам теж не заважатиму. Рідко буватиму.

— Чому? — зацікавився Макар.

— Академія… Я в Могилянці навчаюся. Підробляти треба, бо за житло сама платити хочу. — Підхопилася. — Пішли зі мною!

— Куди?

— Київ роздивлятися! — 3 очей захват наївний. І хоч Макар із Гоциком давно визначили для себе життєво необхідні місця столиці і намагалися не ходити задурно туди, де особисто їх нічого не чекало, раптом головами закивали — можна, можна, за ніч на веранді виспалися нібито, ранок сонячний, час ноги розім’яти. А що у виші йти… А що виші? Куди вони подінуться?

З Костянтинівської повз Житній ринок, обложений приїжджими селянами, як гланди ангіною. Торби порозкривали, копійчину на свіжому повітрі вторговують, бо у павільйоні за торгове місце гарно платити треба, а де його взяти? «Картопелька, картопелька…», «Грибочки, пані…», «Скуштуйте хрону! Язика обпечете. Чи вам лагідного? Є, є…», «Віники, торішній гарбуз ще добрий, квашена… О-ой! Нема нічого! Складайтеся, люди!» Ага! Значить, хтось узрів погон міліцейський. Картопельку в торбу, торбу на спину, за ріг, звідти — тьху ти, прости, Господи! Це ж і не міліціонер зовсім. ДАІшник, здається, а для нього всі, хто без керма, не існують. Назад до ринку. Торби порозкривати. «Картопелька, картопелька…»

Люба захвилювалася, тицьнула у ряди торб:

— Я ніколи не буду так жити! Ніколи! Вивчуся, стану незалежною, куплю квартиру в центрі, малу машинку, буду працювати, працювати, працювати! Зароблю багато грошей… Якщо вже жити в цій країні, то в центрі. Сюди стікаються кращі. Тільки тут і можна пробитися…

— Сюди стікається тільки бабло, — хмикнув Макар. На Любу глянув. — Звідки ти… дитя мрій?

— Хіба не однаково?!

— Макаре, зав’язуй з географією, бо вб’ю! — спокійно констатував Гоцик.

Макар розсміявся:

— Гоцик, Гоцик… Для тебе стараюся. Чи ти вже кинув вираховувати місця, де народжуються справжні українські патріоти?

— Є такі окремі місця? — здивувалася Люба.

— Нема… — зізнався Гоцик. — Є окремі часи, що народжують патріотів… На будь-яких територіях. Так виходить.

Біля Фролівського монастиря зупинилися — Люба зачарувалася. Усе стояла і дивилася на старовинні маківки. Перехрестилася, прошепотіла щось тихо. На хлопців глянула, усміхнулася — куди тепер?

Ясна річ — на Андріївський узвіз. Он він, ллється на Поділ від Андріївської церкви. Нормальні люди зверху вниз Андріївським спускаються, а Люба з Макаром і Гоциком наверх почимчикували.

— Тут Булгаков… Ой, які хустки! Ви малювати вмієте?

А я трохи можу. Янголят з крильцями. Бруківка яка розбита… Давайте заприсягнемося тут і зараз… — Очі сяють, Макара і Гоцика за руки вхопила. — Коли станемо багатими і шанованими, зробимо щось на згадку про себе. От, приміром… Вирівняємо бруківку на Андріївському.

— Нереально. — Макар.

— Що? — не зрозумів Гоцик.

— У нашій країні нереально бути одночасно багатим і шанованим, — пояснив Макар. — Ці два поняття взаємовиключні.

— Ми будемо першими, — вирішив Гоцик.

— Та ви що?! — Люба їм. — Уже є такі. Взагалі усі багаті поділяються на розумних і жирних. Розумних поки менше, але вони є.

За тиждень на Костянтинівську з розвідкою навідалася перукарка Ліда. Зуб поклала б на холодильник, що хлопці плюнули на її нахабство і з’їхали, а їй — гроші з трьох і одна квартирантка-чепуруха.

Із такими підбадьорливими думками Ліда постукала у двері.

— Любочко! Ти вдома, дитино?!

Замість Любочки свої двері відчинила Роза Сиґізмундівна.

— І як же ви всі мені остогиділи, осточортіли і набридли! — завела. — Лідо! Коли ти вже грошей наїсися? Га? Трьох виродків — мені під старий бік! Дайте автомата! Дайте! Я їх усіх постріляю! Одним патроном!

— Що?! — перукарка розгубилася. Сильніше кулаком у двері. — Квартиранти! Ви є чи як?

Відчинив Гоцик. Посміхнувся. А голос — невблаганний.

— Лідо! У нас за два місяці наперед… — нагадав. — І ми тебе не запрошували.

Біда, біда! Перукарці од прикрощів та жахливих підозр аж дихавку забило.

— А ну пропусти! — кинулася на Гоцика. Відштовхнула. Усередину.

Ой бабусю, глянь з небес! Червоний твій килимок — на підлозі. На килимку — дівка з хлопцем у самих трусах. Ні, не у самих… Ще у футболках. Лопають піцу, книжки гортають і в ноутбук заглядають. Дзуськи! Ліда у таке нізащо не повірить. Щоб — у трусах… книжки читати!