РАЙ. Центр - Дашвар Люко. Страница 46

Марта заходилася вдягатися. Голий Макар дивився на гладкий обвислий зад і розумів: робота почалася ще вчора. «За добу я заробив… немало, — подумав. — Гоцик вдавився б од заздрощів».

Зранку Макс і Гоцик сиділи на ще не засміченому відпочивальниками березі Труханового острова, дивилися на темну воду під пішохідним мостом.

— Ти що-небудь знаєш про поведінку… ріки?.. Мабуть, вона віднесла тіло… — говорив, наче спотикався, Гоцик.

— Мені здається, вона… має бути… тут, — так само важко відповів Макс. Глянув на мобільний, що розривався від дзвінків увесь вчорашній вечір, ніч і цей ранок.

— Чому не відповідаєш? — спитав Гоцик.

— Я знаю, що вони скажуть…

Макс вирубив мобільний, роздягся, поклав усі речі у футболку і перехопив її вузлом.

— Може, по черзі?

Гоцик не відповів. Стягнув одяг. Покидав на акуратний згорток Макса, підхопив усе гамузом і сховав у кущах біля мосту.

— Пішли, — Максу. До води. Чого час гаяти? Може, дійсно Дніпро змилостивиться і вони знайдуть сьогодні… Любу.

До опівдня відпочивальники билися один з одним об заклад, хто з двох ідіотів, які без передиху пірнають під мостом, першим піде на дно, а близько дванадцятої Макса і Гоцика з води затягли на моторний човен два сержанти річкової міліції.

— Що, чуваки, діамант загубили чи жити набридло? — спитав один.

— І загубили, і набридло, — напружився Гоцик. — Ви б відпустили нас, командири… Ми нікого не вбивали.

Макс почув — «не вбивали». Смикнувся до сержанта.

— Там, на березі… наші речі. Мобільний… «Верту»… сім тисяч єврів. Візьміть, тільки допоможіть. Ви ж — річкова міліція?

Сержанти почули — «Верту». Розповідали їм по такий апарат…

Бачили. На рекламі у глянцевих журналах. Чи справді така дорога забавка? До берега пристали, одяг хлопців на човен забрали і знову відпливли на середину Дніпра.

— Давайте, чуваки, коліться… Що за допомога? — видирали один в одного коштовну цяцьку. Все роздивлялися, не приховували здивування: і за що сім тисяч еврів? Хай забере назад свій мобільний і просто, без понтів, дасть їм сім тисяч єврів. Чи п’ять. Чи… дивлячись, що за допомога.

— Дві ночі тому… з мосту у Дніпро… дівчина кинулася… Потонула… Треба знайти… тіло, — Макс говорив і сам не вірив.

Гоцик закам’янів. Він не хотів знати, яким чином Люба опинилася у Дніпрі. Може, романтичні купання серед ночі… Може, ще якась забава, але зараз, коли Макс сказав — «кинулася з мосту», Гоцик раптом перелякався й усвідомив: Люба загинула не випадково і не через трагічний збіг обставин, добровільно кинулася з мосту і потонула, бо хотіла померти. Це ж як?..

Померкло. Це ж чому?.. У голові — тисяча бджіл. Сила пішла. Гоцик намагався повернути до Макса голову, подивитися йому в очі, але сила пішла і, коли за півгодини його заштовхнули в прохолодну після літньої спеки камеру без вікон, Гоцика тільки й вистачило — впасти на підлогу і завмерти. Поряд кричав Макс. Лупив кулаками у двері, вимагав шукати Любу, а Гоцик сидів на брудній підлозі, дивився на обмальовану брудотою стіну, а бачив ніч, Дніпро, пішохідний міст… Вона — як? Спокійно йшла мостом, залізла на огорожу й кинулася вниз? А цей… Він же скиглить, що любить її…

Де і сила взялася. Гоцик встав з підлоги, відірвав Макса від дверей… Обличчя не бачив. Нічого не бачив. Очі кров’ю залило — знав би раніше, під мостом серед Дніпра й залишив би. Задихнувся і важко ударив туди, де мало бути обличчя метросексуала.

Макс теж втомився від страшної напруги. Пірнав до останку сил, та напруга не полишала, і тепер, коли Гоцик вчепився в нього і без жодних пояснень з глухою ненавистю гасив і гасив, Макс навіть зрадів. Закричав як божевільний. Замахав кулаками…

— Уб’ю, суко! Уб’ю! — хрипів під Гоциковими ударами. Упав. Встав. І сам кинувся на Гоцика.

Річкові міліціонери лише за півгодини одірвали зади від стільців. Капітан наказав лейтенанту перевірити, що за галас у їхньому зразковому правоохоронному закладі. Не має бути., Лейтенант наказав сержанту. Сержант подивився на годинник. За сорок хвилин, знав за власним досвідом, затримані вже випустять пару і можна буде без побоювань увійти і врізати їм так, щоби кров’ю харкали, якщо ще не харкають. Так і зробив.

Коли двері камери відчинилися, знесилені Макс і Гоцик валялися на підлозі, але досі намагалися дотягнутися один до одного кулаками. Сержант увійшов, став над хлопцями. Крізь криваву пелену Макс і Гоцик побачили усміхненого чоловіка в міліцейських формених брюках і звичайній футболці.

— А потім скажуть — менти закатували, — плюнув на підлогу. — Давайте так домовимося, чуваки. Встали і по кутках. Хто з кута вийде, матиме справу зі мною. Зрозуміло?

Макс і Гоцик не рухалися. Сержант зітхнув, ухопив Макса за руку, потяг у кут камери. За мить з протилежного кута на Макса дивився Гоцик.

Грюк! Двері зачинилися. Макс хотів подивитися на мобільному, котра година, та згадав, що сам віддав «Верту» річковим правоохоронцям.

— Може… Нас замкнули, а самі шукають… — прошепотів. — Як думаєш?

— Чому Люба кинулася з мосту? — замість відповіді спитав Гоцик.

Зранку катерок відплив від білого березового острівця і подався далі на північ. Люба стояла на палубі, дивилася на біло-зелену розкіш — ось острівець став меншим, потім зовсім крихітним, ось перетворився на краплю, вона впала у річку і потонула. «Не хочу думати про погане!» — насторожилася. Вдихнула свіжий вітер, задерла голову — сонце, як сподівання. Виявляється, відсутність людей навколо тебе — така обнадійлива новина. Можна купатися поглядом у спокійному зеленому листі, домальовувати до досконалих образів легкі рухливі хмарки, вражатися Граціозній пластиці річкових хвиль. І з сонцем бути — сам на сам. І з вітром.

— Без людей не сумно. І це така обнадійлива новина, — сказала Галка.

Люба з подивом на неї: як зрозуміти? Думки читає?

Усміхнулася:

— Галко, чому ми знову пливемо?

— Тому що вода — вже не земля і ще не небо, — пояснила Галка.

— На філософському вчишся?

— Ні. — Галка показала вперед. — Дивись! Бачиш по правому борту зелені луки?

Люба глянула — хіба то луки? На луках корови пасуться, а тут — неторкане чисте поле, вкрите зеленими хвилями високих трав.

— Шкода, мобільний загубила, — усміхнулася. — У тебе нема? Хоч сфотографувати б. Ніколи не бачила таких густих трав. Може, зупинимось? Походимо босоніж, наберемося від землі сили. Ти знаєш, людині просто необхідно ходити босоніж по землі. Це повертає сили, а мені зараз так потрібно…

— Це болота, — перервала її Галка. — Оступишся — потонеш… Потонеш? Люба чула, як у грудях закалатало серце. Застукало, мов арештант у двері в’язниці. Захвилювалося. Оступишся?

— Галко… Я оступилася…

— Вже чула, — відповіла Галка. Тримала штурвал однією рукою, другою зібрала довге чорне волосся, закрутила його, закріпила на потилиці звичайною тонкою гілочкою.

— Ні, я не про секс із другом… Я ще… Тільки тепер згадала…

Тої ночі… Знаєш, я все думала… Чому я зірвалася і побігла на той міст як божевільна? Чому? Тобто… Я знала, чому побігла. Я не розуміла, звідки раптом взялася та дика енергія… Вона гнала мене, і я бігла так швидко, що всі слушні думки залишилися далеко позаду. А тепер… Тепер згадала.

— І що? — з цікавістю глянула на Любу Галка.

— Я поцупила у друга…

— У того самого?! — з іще більшою цікавістю перепитала Галка.

Люба кивнула.

— …Поцупила пігулку. Екстазі. Він розповідав… Коли треба відпустити напругу, розслабитися і відірватися по повній… Я — проти наркотиків. А ти?

— А ти?! — скептично усміхнулася Галка.

— Дякую, що слухаєш. Я ніколи не курила траву, не ковтала пігулок, а тої ночі… — глянула на Галку здивовано. — Як думаєш, то я бігла мостом, кинулася у річку, щоби померти?

— Безумовно, ти. Я бачила.

— Бачила? — Люба зовсім розгубилася. Цей дивний катерок, чорнява дівчина зі скептичною посмішкою.