Макар - Дашвар Люко. Страница 23

– Багато чого… можу! – підтвердила агресивним шепотом.

– Головне – не розлюби мене, сонце. – Учепився поглядом у вицвілі очі. – Бо ця твоя істерика… Усі жінки так викручують, коли починають жадати іншого? Зробиш мене винуватим і… покинеш?

Фортеця здригнулася і не втрималася.

– Чого вона від тебе хоче?! – крикнула Марта.

– Та нічого. – Виграв! – Певно, Борька Рудь розповів про наші з її татком справи. Так несподівано з'явилася. Я й не зрозумів для чого. Випили кави, поговорили про погоду… І розбіглися…Приємно було познайомитися.

– Про погоду? – підозріливо примружилася Марта.

Макар усміхнувся тоскно й проникливо, обійняв коханку, цьомнув у шию.

– Сонце… Звикай… – сказав філософськи-задумливо. – Ти полюбила бідного студента… І виліпила з нього… успішного мужчину. Певно, я став іншим. Але… Хіба б тобі хотілося бачити поряд із собою… лузера?

Марта з недовірою зиркнула на коханця.

– Чого вона від тебе хотіла?! – повторила затято.

– Не знаю, сонце. Але ми домовилися час від часу зустрічатися. Поки від Новаковського залежить доля фабрики, думаю, це непогана новина.

– Не спи з нею!

– Я попередив події. Сказав… що в мене є кохана.

– Хочу знати про кожну твою зустріч із цією…

– Сонце! Думаю, ми взагалі більше не здибаємося.

– Чому?

– Я ж сказав їй: у мене є кохана.

Марта розчулилася. Притулилася до механіка.

– Ти – дуже розумний, Сашко. І дуже відданий. Я не помилилася в тобі.

– А я – у тобі. – Щирий.

– Спатоньки?

– Опісля!

– М-м-м… Я тебе обожнюю!

– Усього лише? А я тебе хочу…

…На кухні в порожній металевій коробці від індійського чаю – травиця корейця Чена. Поки Марта плюскалась у ванній, Макар устиг заварити зілля, обпився. На власні сили цієї ночі розраховувати не доводилося. Музика забрала: нані-на-ні-на…

Першим дістався широкого ліжка у спальні, розлігся посередині, усміхався нахабно – тижні зо два часу в Марти виграв. Не мордуватиме питаннями. А він за цей час придумає, як позбутися набридлої коханки. Здається, зайвою стала. Фабрика працює, після отримання держзамовлення гроші перестануть бути проблемою. Квартиру купить. Нані в Париж повезе. Чи на острови… «Розписка!» Кулак стис, по подушці – на!

– Так… Розписку треба якось… добувати, – прошепотів роздратовано, зиркнув у бік ванної: Марта мала таку вдачу – геть невчасно з'являтися.

У ванній шуміла вода. Нані-на-ні-на… Макар скотився з середини постелі на самий край, відвернувся від білих простирадл. «Якщо доля привела до мене Нані, – мучився, – невже не допоможе без клопоту відкараскатися від Марти?»

Причину доньчиного сяяння Ярослав Михайлович Новаковський встановив за кілька днів після походу Макара й Нані на Koстянтинівську.

– Зустрічається з директором фабрики «Есфір». Макаров Олександр Миколайович, вісімдесят сьомого року народження, – по-військовому сухо доповідав начальник його особистої охорони. – Батьки-інженери живуть у Миколаєві. Інтелігенція. На роботу – на тролейбусі. Макаров навчався в київській «Політехніці». На стаціонарі. Влітку минулого року став помічником Сердюка… У травні цього року викупив пакет акцій ВАТ

«Есфір» у громадянки Голобородько Ганни Григорівни. Директор і мажоритарний акціонер. Стара директорка переїхала в Штати до сина. Сума угоди достеменно невідома, але за оцінками експертів – понад півмільйона доларів. Виробництво – дрібне. Нерухомість цікава. Макаров, найвірогідніше, підсадна качка. Гроші Сердюка, думається.

– Де живе? Нані була в нього вдома?

– Орендує апартаменти в престижному будинку біля цирку. Нані там не була. Точно.

Новаковський налився гнівом – аж вуха почервоніли.

– Продовжувати… – прошепотів хижо. Кивнув доповідачеві – вільний.

Став біля вікна в кабінеті – навпроти доньчине архітектурне бюро. Увіп'явся очима. Ну… От це і сталося…

Він тисячу разів уявляв собі, як зустріне перше повідомлення про кохання Нані. У цих муках його реакція завжди була різною – від нестерпного гніву до поблажливої усмішки, але завжди там було одне: він дізнавався про доньчині почуття від неї. Вона сама спішила до нього, обіймала, сміялася радісно і натхненно: «Тату, я…» «Не продовжуй, доню, дай вгадаю. Закохалася?» – відповідав він. Нані кивала, знизувала плечима: «А як ти здогадався?» – «Мама так само сяяла…» Донька зізнавалася: «Ти перший, кому я…»

Дідько! Так було завжди! З будь-якою новиною Нані завжди спішила до нього. І раптом… Новаковський гарячково перебирав причини, які змусили Нані мовчати, і не знаходив жодної пристойної.

– Як справи? – запитав демонстративно-байдуже за вечерею.

– Дім у Процеві перебудую, – спантеличила черговою новиною донька.

– І… чому?

– Ти усе зрозумієш першим. – Цвяшок у долоню. – …Коли завершу.

– Добре…

Помовчав.

– Щось масштабне?

– Так, тату, – відповіла. Усміхнулася. – Нове життя…

І як розуміти? Новаковський стікав відчайдушними сумнівами, та – не слабак – напився терпіння, вирішив до часу спостерігати.

Макаров? Ні. Йому не подобався цей Макаров. Не боєць. Видно! Виник нізвідки. Такі шляхів не обирають. Навпростець. Може, справу з держзамовленням підштовхнути хоче? Так справа і без цього рухається. Іменем Сердюка розігріли двигун, іменем Новаковського набрали обертів… Та і яка його роль у цій справі? Шістка! Може, покохав? Маячня! Коли устиг?! Ні, тут щось інше. Що? Тільки би не скривдив дівчинку… Тільки би не скривдив! Поговорити з ним? Сьогодні ж! Повідомити: якщо Нані просто засмутиться, йому горло переріжуть. А що, як Нані про ту розмову дізнається? Аж зубами скригнув – ні, погрожувати не можна. Ще не забув історію власного кохання. Він народився в тисяча дев'ятсот п'ятдесятому в закарпатському Журавині. За рік радянська влада погнала журавинців на Південь, аж на Херсонщину. Звідти й до армії забрали. У військовому гарнізоні серед розпеченого казахського степу невисокий, кремезний, геть непоказний Ярик і зустрів доньку полковника Важі Кіпіані. Анука… Вони були геть різні. Не пара. Солдат і офіцерська донька. Гарбуз і виноградна лоза. Полковник із закоханими розібрався за день. Ануку – під замок, сміливця – в іншу частину. Його повернули до гарнізону з середини дороги. Солдатик-земляк розповів: полковницька донька вкрала татків пістолет і тільки щасливий випадок не дозволив їй вкоротити собі віку. Отакі справи. Ніколи горда Анука просити не вміла. Або за серцем – або ніяк. Нані… Нані така ж?

– Така ж… І чого я мордуюся? Кіпіані зміг же мене прийняти… Заради Ануки. Чому я повинен противитися Наниному вибору? – спробував себе умовити. – Вона ж – щаслива…

А серце не слухало – ярилося.

Нані стала музикою. Несподіваною для вересневої прохолоди грозою, веселим вітром, чистим потічком, святом. Вона прокидалася вдосвіта від телефонного дзвінка.

– Привіт…

– Я смажу грінку… Для тебе. Ти любиш грінки? – чула голос механіка.

– Ні. Я не люблю сухий хліб.

– Та ні. Ні, Нані! Ти нічого не розумієш у справжніх грінках. Я не про сухарики з тостеру. Я розбиваю яйце, розбовтую… Додаю сіль, спецій і трохи базиліку. Мій рецепт. Потім вкидаю у цю божественну суміш скибочки хлібу. Хліб повинен узяти яйце… Потім на сковорідку. До золотавої скоринки. Але обов'язково на оливковій олії. Що тобі покласти на грінку?

– А що є? – сміялася Нані.

– Сир… Усе! Більше нема нічого. Сир – банально. Краще свіжі помідори. У твоєму холодильнику є помідори?

– Так.

– А, круто! То ріж кружальцями. За десять хвилин снідатимеш.

Нані підхоплювалася, мчала на кухню. Сміялася, різала помідори… І все дивилася на годинник. Вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один… Дзвінок. Тато не спав. Чого йому не спалося? Поперед Нані йшов до дверей, дивився в екран домофона. Біля дверей під'їзду – посильний.

– Служба доставки. Посилка. Для Нані Новаковської.

– Ти щось замовляла? – дивувався тато.