Макар - Дашвар Люко. Страница 28

У душі – буря. Він… намагався! Умовляв Нані залишити прихисток самотньої, старої, багатої… Вона ж сама… Може, дарма він себе накручує? її очі блищали божевільною відвагою, вуста горіли-кликали, і усе, геть усе, що сталося поміж ними лише кілька годин тому, не мало ніякого стосунку до часу, простору, ситуації, космосу і будь-яких інших сталих понять.

– Моя… – прошепотів хижо, наче сам собі додавав упевненості розірвати ту прикрість, упасти в хвалькувату гордість. – Моя…

З неба місяць – в око, у темну воду дніпровську, у вогні Лівого берега і десь там, далеко над місяцем у чорному небі, Макарові раптом привиділася… Люба. Ображалася, в очах питання. «Мене ти своєю не назвав!»

– Ну, так… – уголос. Думки ланцюжком. Так он учому ідея! Аби сказати «моя», близькості замало.

Знітився, у кермо учепився – чортівня. З Любою… Та й з Нані… потім! Марта на порядку денному. Розсміявся недобре.

– На порядку… нічному, – процідив. На годинник зиркнув – о пів на одинадцяту. – Хоча би не спала…

Остання думка не пришвидшила рухів. Вийшов з автівки біля Мартиного дому на Русанівці, закурив… Темно якось. Тільки й світла, що від червоного хреста на фасаді цілодобової аптеки на розі. Ноги не несуть. Нані в голові. Нані-на-ні-на… Ніякої концентрації.

Крутнув головою, як циркова коняка, – зосередься, чувак! У Марти око гостре.

– Блін, ідіот! – вилаявся. – Із порожніми руками пруся!

Забобонна Марта поламану ногу сприйняла як кару Божу.

– За що? – усе намагалася вирахувати. Невже Бог проти, аби їй і генерала законного мати, і Сасуньку біля серця зігрівати? А може, то Господь хоче Мартину кар'єру поруйнувати, а? Бо оце ж вона уперше за всі роки служіння Сердюкові звалилася. А тут – вибори на порозі. Усі, як ті кроти, – риють і риють. Ой, біда… Знайде шеф Марті заміну, й не змигне.

Сердюкові зателефонувала, коли їй ще й гіпс на кінцівку не наклали.

– Володимире Гнатовичу, – дзеленчала віддано. – У мене невеличка проблема, але я швидко оклигаю.

– Захворіла? – спитав Сердюк.

– Ногу зламала, – обережно повідомила Марта. – Геть простий перелом. Скоро бігатиму.

На превеликий Мартин подив, шеф не тільки не нагримав, а й прислав власного водія з автівкою – Марту до домівки довезти, грошей підкинув і навіть запитав, чи не потрібна допомога. Та найбільше Марту вразив Баклан. Припер дебелий – такі генсекам за радянських часів вручали, – букет червоних троянд – кілограмів на вісім тягнув, – торбу з файним харчем, пляшку ризького бальзаму для підтримання тонусу. І милиці. Хотів був і сам залишитися…

– Маю годину-другу… Побуду з тобою, лялечко. Води там піднесу.

Марта ледь відкараскалася.

– Пане генерале, дякую красно, але що ж це ви з мене каліку робите? – плела. – Онде милиці привезли, так я тепер можу сама про себе потурбуватися.

Баклан насупився з прикрістю.

– «Пане генерале»… – буркнув роздратовано. – Мене Вітєю звати, Марто! Звикай уже, чи що…

Хвала Господу, вимівся, а Марті й порадіти оце ніколи, що доля їй такого турботливого генерала відпасувала. Розібрати торбу з харчем сил вистачило, а куди той віник подіти – не знає. Викинути не можна – генерал Вітя завтра прийде і запитає: «А де квіти?» І залишити ніяк – Сашко з'явиться, вкрай здивується: «Тільки не кажи, що від шефа. Такі троянди тільки коханим дарують…»

– На балкон віднесу! – зметикувала. У голові-то воно просто лягло: поки тут Сашко буде, квіти на балконі перечекають, а як він піде, Марта Вітін віник назад до квартири затягне.

На милиці сперлася – стоїть. А вигоди – дуля: у милиці вчепилася. Хоч у зубах ті троянди на балкон неси!

– Сили небесні…

Нахилилася, однією рукою важкий віник підхопила і… кинула на підлогу уперед, до балкону ближче. Отак… Дошкандибала до букету: декілька кидків, і буде – так нова халепа! Як його нахилитися й ті квіти підхопити, щоби не гепнутися на підлогу поряд із трояндами? Учепилася однією рукою в милиці, присіла – загіпсовану ногу вперед. Не виходить. Губи зціпила. Знову. Загіпсовану ногу назад – ластівка, мать її… До букету тягнеться… Ніяк.

– Милиці! – здогадалася.

До букету доплигала, милицею підштовхнула його до балкону. Ще…

– Сонце, ти спітніла, наче трудилася, не розгинаючись, – насторожено мовив Макар, ледь переступив поріг.

Довго товкся під дверима, настирливо тиснув на кнопку дзвінка, та коханка відчинила лише хвилин за десять.

– Мені тепер і ходити – робота, Сашенько, – відповіла вкрай знервована Марта.

На балконі валявся Вітін букет, та по вітальні густо червоніли пелюстки, наче хто всіяв. Марта хотіла була відволікти коханця, додати жалів і навіть показати рентгенівський знімок зламаної кінцівки, та зиркнула на нього, завмерла.

– Що з тобою, Сашенько?

Він знітився, почервонів.

– Аудит… – буркнув. – До ночі… Що перевіряти, якщо питання вирішено в принципі? Не розумію…

– Ти такий… свіжий…

– Безумовно! Мене щойно випекли і вийняли з печі, – спробував віджартуватися. – Тому я хочу… чаю. Ти… відпочивай. Я на кухню, сонце. Заварю чай, а ти з'їж мене. Як булку з чаєм.

Насупився, простягнув Марті чималий пакунок. Вчасно допетрав: їй важко відірвати руки від милиць. Поклав пакунок на стілець.

– Тут… бинти, ліки… Я подумав – згодиться…

Марта не відводила від механіка підозріливого погляду.

– Що з тобою, Сашенько? – повторила тьмяно.

Занервувався.

– Сонце! Та все добре! Отримаю держзамовлення, повезу тебе на острови. Куплю діамант, викупаю у шампанському, покатаю на яхті! Чи на верблюді… Перспективи, сонце! Я врешті відчув перспективи. Віриш?

– Безумовно… – ще супилася, та голос потеплішав.

Макар напружився, підхопив сонце на руки, що воно з гіпсом мало немале брутто. Аж поперек виматюкався.

– Розказуй… – Ледве допер бабу до дивану. – Що сталося? Як ти?

– Біда…

– Яз тобою сьогодні лишуся.

– Що?

– Ти проти?

– Ні, але… тобі ж зранку… на фабрику…

– Не переймайся. Устигну. Приберу тут у тебе. Пелюстки якісь…

– То я… – Марта не встигала за думкою механіка. – Залишишся?

– Так. А що, як ти вночі захочеш води? Чи… ще чогось? Зранку зроблю сніданок, нагодую своє сонце…

– Коханий мій… Обожнюю… – попливла.

– Це я тебе обожнюю. Ніхто на цілому світі не зробив для мене так багато добра, як ти, сонце. – Концентрація врешті

повернулася. – Про одне мрію… Віддячити… Діаманти, яхти, острови… Фігня! Хочу зробити для тебе щось неймовірне… Карколомне… Таке, щоби ти…

У самий розпал гарячої промови мобільний механіка – дзелень. Підскочив.

– Хто це? – зиркнула Марта.

– З фабрики… – збрехав. Телефон до вуха. – Алло…

– Сашо… – почув голос Нані. – Я хочу запам'ятати не тільки цей день… Але і цю ніч…

– Добре… – видушив.

Нані засміялася тихо і ніжно – дзвіночок у темряві.

– Опівночі… – прошепотіла.

– Добре! – збудження залило миттєво і невідворотно – цунамі. Радість під кадик: значить, дарма він мордувався? Нані пофіг той задушливий простір і зім'яті квіти. Вона знову хоче його тепер… Він – завжди… Що вона придумала? Відправила кудись татка, його чекає? Де? На Оболонській набережній? У Процеві?

До вікна. Подалі від Марти.

– Опівночі біля Софії… – сказала Нані.

«Де?» – ледь з язика не впало.

– …Добре.

– Під Богданом…

– Я зрозумів, – кивнув діловито. Відрубав зв'язок.

– Щось сталося? – Марта тяглася до милиць, силкувалася встати.

– Нічого. Бухгалтер… З приводу завтрашнього аудиту.

– А хіба сьогодні аудитори не працювали?

– Працювали. Думаєш, такі справи за день робляться? – обійняв Марту, допоміг підвестися.

Серце співало. Розсміявся. Цьомкнув коханку у лоб.

– Сонце! – гукнув весело. – Та що з тобою? – притис до себе. – Давай чаювати, їй-богу. Я з тими аудиторами й перекусити не встиг.

І – наче шило в дулі. Допоміг Марті пересісти у крісло, мотнувся на кухню – дзень-дрень чашками. Чай, цукор… До холодильника – що є? Сир, копчене, ікра. Жирно живеш, Марто! Усе файно на тацю виклав. У бік вітальні озирнувся. Обережно дістав із кишені конвалюту снодійного – недарма ж до аптеки забігав. Виколупав пігулку, вкинув до чашки.