Макар - Дашвар Люко. Страница 48
– А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? – запитав командир. – Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.
Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.
– Передай по ланцюгу! Наказ – затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.
– Зрозумів!
– І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…
На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.
– Ваню?… – закліпав, різким рухом змахнув сльозу загарчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!
Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:
– Один заручник… зайвий!
Літератор зойкнув.
– Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми – за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!
– Життя – багно, – сказав Костя.
– Письменнику, заглухни! – крикнула Зіна. – Осточортів!
– А що це ти з ляльками тягаєшся? – запитав механіка Горила. – Барикади з них набудував?
– Йолоп ти, йолоп тупий! – беззлобно й утомлено відповів Макар. – Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна – заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?
– Круто, – похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. – Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.
Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.
– Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.
Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.
– Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? – почув густий голос Горили.
– Як тебе звати, людино? – спитав холодно.
– Пане Макар! Дозвольте! – стрепенувся літератор. – У товариша військового прекрасне ім'я – Іван.
– А ви вже й познайомитися встигли?
– Блін, та дайте людині вогню! – психонула Зіна.
– Нащо курити? Життя і так багно! – спокійно сказав Костя.
Макар усміхнувся – дурні люди! – дістав із кишені точну копію «Макарова», жбурнув Горилі.
– Кури, Ваню!
Горила дотягнувся до пістолета-запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку – тьху!
– Це не запальничка, падла! Руки! – спрямував на Макара зброю.
Макар відчув – кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров – геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?
Горила відслідкував погляд механіка.
– І не думай… Уб'ю!
Уб'є? А Макар хіба є?! Визвірився, зірвався з крісла. Став посеред холу.
– Вбивай, мать твою! Мені насрати!
– Добре…
Літератор закричав, закрив очі долонями.
– Матір Божа! Кров! Кров… Відпустіть мене! Ви не смієте робити мене свідком… У мене надто витончена душа… Я…
Горила прицілився і спокійно натиснув на курок. Клац! Замість «ба-бах!» затвор клацнув у мертвій тиші. Горила здивовано зиркнув на зброю, знову натиснув курок. Клац!
Макар закричав. Гарячково вихопив із кишень пістолети – на охоронця.
– Не фарт? Не фарт? – як навіжений.
Горила, здається, геть не помічав Макарового біснування. Обернувся до пузатого.
– Потапов, мать твою! Де набої?
– У столі… – Пузатий Потапов зіщулився від жаху.
– Козел! – Горила плюнув у бік Потапова, кинув пістолет на підлогу, застиг при стіні.
Макар буцнув Горилу ногою.
– Перевіряємо?
Підняв над головою праву руку зі зброєю, натиснув на курок – ба-бах! Штукатурка зі стелі посипалася.
– А! А! – кричав. – Справжній! Справжній! І набої є! Твій? Підняв ліву руку… Натиснув на курок… Зі ствола точної
копії «Макарова» вирвався тремтячий вогник.
– Газ закінчується, – зареготав. Кинув запальнику Горилі. – На! Кури, боєць! Вдруге не проколюся.
Підхопив з підлоги пістолет без набоїв. До столу. Знайшов набої. То діло! Ковбой! У кожній руці по пістолету!
– Макаре! – гукнув напружений Вова. – У мене в кишені є звичайна запальничка. Бери! Дарую. Бо ще один такий… вибрик, і Геракл усциться… Та й мені…
– Ти ж адреналіну хотів! То жери, чувак! На халяву! Безплатно.
Макар уже був хотів посунути до свого кабінету. Реєстр! Реєстр! Треба поспішати. До ранку має бути озброєний не тільки цими ідіотськими пістолетами. Реєстр! Він має знайти справжній реєстр!
Раптом зупинився, уважно обдивився заручників.
– Увага! Обшук! – сказав. – Зараз перевіримо ваші кишені…Чому Макар не зробив цього раніше? «Досвіду нема!» – констатував роздратовано. Блокнот, ручка, носовичок і серцеві краплі – Пустовоєв. Десять копійок, відкривачка, реклама магазину «Брокард» – Костя-алкаш. Рація, складаний ніж, жувальна гумка, портмоне, мобільний – Горила! Мобільний, пласка пляшечка горілки – пузатий Потапов. Запальничка, блокнот, диктофон, смартфон, у рюкзаку професійна фотокамера…
– Хто ти, Вово?
– Журналіст…
– Сука!
– Сенсація… Не кожен же день…
– Що ти розумієш?!
– Ну… Тільки камеру не бий. Редакційна…
– Козел!
А що в тебе, Зіно? Проїзний квиток, бутерброд у фользі, голодний гаманець, прозора силіконова кулька – світиться зсередини.
– А це для чого?
– Іграшка. Певно, діти підкинули…
– Так ти погратися прийшла…
Механік крутить у руках світну кульку. Як його утомлюють ці безглузді люди! Викинути їх геть! Вони заважають! Відволікають від головного. Вони…
Макар підходить до дверей. Відчиняє їх одним різким напруженим рухом, щосили кидає світну кульку в тиху, німу ніч. Які ще ігри?
Ніяких ігор! Усе по-дорослому Час уповільнюється до паралічу. Ось кулька мерехтливою зірочкою летить від дверей у темряву. Ось Макар тільки мить дивиться їй услід і вже хоче зачинити двері, як у темряві, в кущах спалахує короткий яскравий беззвучний вогонь і тої ж миті гасне. Макар тільки встигає здивуватися з дитячою цікавістю – що це? – як його відкидає у хол. Він падає на спину і чує тільки відчайдушний крик літератора:
– Матінко Божа! Пана терориста убили!
У-убили? У-у-у… суки! Механік тягнеться тремтячою рукою до плеча. Мокре. Плече мокре, ніби усцялося від страху, і пече… У-у-у… били? Двері зачинити. Зброя… Суки! Хто? Він спинається на ноги непевно, як новонароджене теля. Тьмяним поглядом – навкруги. У-убили? Дістає з-за пояса пістолет, стріляє у стелю. Раз! Ще раз! Пустовоєв – активним фоном:
– Матір Божа! Товариші! Урятуйте мене! Я вмію варити плов! Я нагодую вас, а потім напою! Костю! Ви ж професійний алкоголік! Ви ж повинні розуміти перспективи! Врятуйте! У мене роман… з сільгосптематикою! Я не маю права помирати!
Макар досягає дверей. Зачиняє. Хто?! Горила недобре всміхається.
– Ну, як? Сподобалося?
– Нормально… – шепоче, хоч перед очима пливе. Цілиться в заручників. – Що, суки, зраділи? Зарано веселитися. Я живий… Не рухатися!
– Спокійно, спокійно! Ми не рухаємося, – це Вова.
– Життя – багно! – бурмотить Костя. – Вимоги можна висувати?
– Випустіть мене! Мамо! Випустіть мене! – Пустовоєв раптом смикається, перевертається на живіт, як тюлень, нерівними ривками рухається до Зіни.
– Жінко! Свята Мадонна! Музо! Врятуйте мене!
Зіна тягнеться до літератора, обома зв'язаними руками щосили ляскає Пустовоєва по щоці.