Макар - Дашвар Люко. Страница 53
Нарікання здалися провокаційними.
– Що ви тут розвели, мать вашу? Сам піду… Поговоримо… Спробую зрозуміти його вимоги. Чи ви хочете, щоби оця баланда ще кілька діб варилася? – вибухнув. Додав упевнено: – Нічого він зі мною не зробить!
Поряд уже стояв Боря Рудь, тремтячою рукою притискав до вуха мобільний.
– Макаров? До тебе Ярослав Михайлович іде. Сам. Без зброї, але з вагомими аргументами для переговорів. Відчиниш?
Двері рипнули. На Новаковського з прикрістю зиркнула дебела тітка років тридцяти п'яти, набундючилася:
– Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!
– Ти хто? – Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.
– Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?
– Заручниця?
– Е, пане-товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?
Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв'язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних – більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв'язані руки…
– Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!
Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю – по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки – плітьми, на плечі скривавлена вогка пов'язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.
– Макаров… – Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.
– Сашо! Що? Води? – Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.
– Зін'… Відпочинь… – прошепотів механік.
Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.
– Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? – сказав демонстративно жорстко.
– Тут, – прошепотів Макар твердо.
Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися – ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить – видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.
– Одного не втямлю… – пробурчав знічено. – Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що – своє втратив?
– Своє!
– Ну… Припустімо. Чого хочеш?
– Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…
– Ти думай про те, щоби тебе самого…
– За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.
– Ці люди – заручники!
– З них і волосина не впала. Геракле!
Літератор стрепенувся.
– Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…
– Літератор із сільгосптематикою трахається, – посміхнувся Костя.
– Замовкніть! – гримнула Зіна. – Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.
Новаковський глянув механіку в очі:
– Ти… хоч би про Нані подумав.
Макар здивувався безмежно.
– Нані? Хіба Нані потрібна шістка? їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.
– Та що ти тут верзеш, мать твою? – не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. – Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!
– Ваша правда – негідник! У злиднях – геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу – суцільна мутка! – огризнувся механік. – Неважливо звідки! Важливо – не просрати!
– Яке первинне накопичення? – Новаковський відчув: кров під кадик. – Усі первинні накопичення давно в дев'яностих залишилися!
– Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?
– Життя – багно! – вигукнув Костя.
Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.
– Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб'ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!
– Геракле, всохни, – утомлено сказала Зіна. – їм до моїх дітей, як мені – до їхніх капіталів.
Новаковський напружився.
– Відпусти людей…
– Ні, – хитнув головою механік. Несподівана суперечка забрала останні сили. Учепився в пістолети, тримався за них. – УБОЗ сюди, прокурора, пресу… Правді – воля! Сукам… смерть!
– І що ти тій пресі скажеш? Я знаю дещо… про такі примусові поглинання. Ти замовників роками шукатимеш, а твоя фабрика тим часом…
– У мене реєстр є! Справжній! А протокол зборів підроблений. Там є підписи акціонерів, яких тоді не було. Надя… Закрійниця, інші…
Новаковський зиркнув на механіка уважно.
– Гівняні рейдери, – сказав. – Погано попрацювали. Якщо так, то… Спробую тобі допомогти. Відпусти людей, підемо до суду…
– Маячня. Мене завалять, тільки-но заручники залишать будівлю. Чи закриють… у коробку для посилок. На роки.
Новаковський підійшов до вікна.
– Світає… – сказав. – Думаєш, хтось допустить, щоби посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою… Та ще й напередодні виборів…
– Тільки цього й сподіваюся! – відповів Макар. – Посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою, та ще й напередодні виборів менти побояться штурмувати. Ще в заручника влучать… Неподобство! А преса… Хай тільки сонце зійде. Сам запрошу. У мене тут мобільних – сім штук! А Інтернет… Шкода, кляті рейдери всі компи попсували. Певно, справжній реєстр шукали, а він…
– У нас є своя преса! – бовкнув Пустовоєв.
Горила зиркнув на нього насторожено.
– Письменник знову марить, – сказав Новаковському.
Пустовоєв образився, обернувся до хлопчини.
– Вово! Скажи їм… Нас же тут тільки двоє… з інтелігенції…
Молодий хлоп у бейсболці знизав плечима.
– Без камери я…
– Я і без Вови всю пресу на ноги підніму! – сказав Макар.
– Спокійно. Не роби зайвих рухів! – занервував Новаковський. – Так домовимося. Я суть справи зрозумів. Подумаю, що можна зробити. Дай годину. За годину зателефоную. Зі своїми пропозиціями на твої вимоги.
Макар кивнув.
– Зіно. Проводи гостя. Та обережніше там! Світає. Ментам нас тепер добре видно.
– Товаришу Макаре! Дозвольте і мені піти з оцим паном… Я розкажу всьому світові, як вас жорстоко і несправедливо обікрали, – закричав літератор. – Я битиму в усі дзвони і стукатиму в усі двері…
Новаковський подумав, що цей неврастенік міг би немало розповісти – як не світові, то принаймні йому.
– Олександре! І справді. Відпусти дідуся…
– Який я вам дідусь?! – отетерів літератор. – Як ви тільки смієте?! Ви… Невіглас! Ви ніколи не читали журнал «Жовтень», так будьте ж ви за це прокляті!
Новаковський вирячив очі.
– Ти цих божевільних десь спеціально добирав, щоби в полон узяти?
– А ви думали, ми просто так? З вулиці? – захлинався літератор.
Горила напружився.
– Геракле! Та помовч хоч хвилину!
– Товаришу військовий! Хто ви такий, щоби мені вказувати? – Геракл косив словом усіх без розбору.
Зіна підійшла до Пустовоєва, нахилилася та я-ак лясне літератора по щоці.
– Ну що? Попустило? – сказала. – Мовчи, зараза, бо ноги повисмикую…
– Ноги повисмикую… Та як ти смієш?! Доярка! Так має право казати тільки моя Люсі!
Новаковський сунув до дверей, ловив себе на думці, що йому буде шкода, якщо ці дивакуваті люди… загинуть. Вийшов у холодний січневий світанок: посеред камуфляжного одягу чоловіків навколо фабрики, сірого ранкового снігу око різала біла, наче квітка крокусу, пляма. Новаковський напружився. А от і доня…