Князь Кий - Малик Владимир Кириллович. Страница 11

Всі вони зараз пильно і віддано дивилися на Кия, ждучи наказу. І він їм сказав коротко:

— Кінь з трьома десятками — сторожувати степ. Інші — від роду до роду з вісткою про гуннів! На Росаву, на Красну, на Роську, на Стугну — аж до Ірпеня! Ідіть!

РОДЕНЬ

Третього дня, опівдні, Тур з синами і полоненим гунном прибули до Дніпра, де впадає в нього світловода Рось, і піднялися на високу гору, що звалася Роднем. Довкола неї сидить князівський рід — родь.

З обох боків гори — обривисті, майже прямовисні стіни ярів. Від Дніпра — теж. У найвужчому місці перешийка, що відділяв гору від материка, — частокіл і міцні дерев'яні ворота. За ними — княжа весь. А вдалині — неозорі простори лівого берега, по якому на багато поприщ теж сидять полянські роди.

Був теплий сонячний день. З Дніпра віяло свіжістю широких плес, густими пахощами очеретів, осоки, верболозу та вільшаника. З розлогих, порослих темним грабом, кленами та ліщиною ярів линуло веселе пташине щебетання, а в чистому голубому небі величноповільно ширяли гордовиті орли.

— Як тут гарно, отче! — вигукнув захоплено Кий. — Наш Кам'яний Острів усім нам подобається, а тут ще краще! Чом, отче, ти не поселився на березі цієї величної ріки? Чому твій брат, а наш стрий, Межамир, — на Дніпрі, а ти — на Росі?

Тур усміхнувся в бороду.

— І в нас не погано… А коли б зібрати всі гарні місця, що я перебачив за своє довге життя, та сказати — вибери найкраще, то я завагався б. Так багато їх було! І на Дунаї, і на крутобережному Рейні, і на тихій галльській річці Сені, і в теплій сонячній Італії… Де тільки в молодості мене з князем Божедаром не носило!.. А повернувся таки на свою рідну Рось — і не жалкую…

З цими словами він загрюкав списом у ворота. З-за них почувся старечий голос:

— Хто там? Князь Божедар відпочиває…

— Відчиняй, Лосю! З Кам'яного Острова ми! Тура пам'ятаєш?

— Тура? Як не пам'ятати!.. Півсвіту сходили разом!.. Яким вітром принесло тебе сюди, друже?.. Заїжджай!

Скрипнув дерев'яний засув — і ворота відчинилися. Високий, сивий, але міцний ще на вид сторож широко розкинув руки.

— Туре! Друже! Ти такий же молодий, як і раніше! І роки тебе не беруть… Тільки побілів ще більше…

Вершники спішилися і зайшли на подвір'я.

Старі друзі почоломкалися. Виявилося, що вони не бачилися кілька літ, і тепер з подивом і радістю розглядали один одного.

— А це твої сини?

— Так, Лосю.

— Гарні отроки… А це що за мара? — показав на полоненого, що зі зв'язаними руками сидів на коні. — Невже гунн?

— Справжнісінький.

— І де він тут узявся?

— В степу знову об'явилися.

— З цим і до князя?

— Так, щоб лиха не було.

— Князь спочиває, будити не буду… Покличу вам княжичів, — сказав старий сторож і поколивав до однієї з хат, що стояли на кручі. — А ви тут розташовуйтесь.

Від повітей прибігло кілька отроків — забрали коней і, поставивши до конов'язі, поклали їм по оберемку трави, а в жолоб сипнули по півцеберка оброку.

Кий з братами уперше приїхав на Родень і тепер з цікавістю розглядався довкола.

Тут, як і на Кам'яному Острові, стояло десять чи п’ятнадцять хат, обмазаних глиною і вкритих соломою. Серед них вирізнялася розміром хоромина князя Божедара. Вона була просторіша, вища, з гарним ґанком і більшими, круглішими віконцями, які, однак, як і всюди, затикалися ганчір'яними затичками.

Понад яром — повіті для скоту, коней та інших свійських тварин, а також клітікомірчини. В повітях зараз було порожньо — і коні, й корови, й свині, й вівці паслися на лузі. А комірчини зачинені — в них зберігалося князеве добро, яке йому привозили, сплачуючи данину, з ближніх і далеких родів, — збіжжя, мед, хутра, полотна, овчини…

З князівської хоромини у супроводі сторожа Лося вийшло двоє мужів. Один мав літ тридцять і був високий, русявий, з підстриженою кучерявою борідкою. А другий — молодий, не старший за Кия. Та було в ньому щось таке, що зразу привертало до себе увагу, — невисока, але міцна постать, чорний цупкий чуб, широке смагляве обличчя з випнутими вилицями і бистрі, палкі, мов вогонь, чорні очі, такі незвичні для світлооких полян. Вони так і вп'ялися в приїжджих.

Старший здалеку впізнав Тура.

— Старійшина? Здоровий будь!.. Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!

Тур привітався — спочатку зі старшим, потім — з молодшим.

— Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!.. Не данину привіз я з синами, а чорну звістку — гунни йдуть! Треба з князем поговорити… І полоненого ось привезли!

Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:

— Ходімо!

Вони попростували до князівської хати.

Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч — витесані сокирою липові двері, на праву руч — такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця — і крізь них всередину бризнули яскраві сонячні промені.

Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога — дерев'яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами — широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті — такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах — зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити — один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий — більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.

Не сідали — ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.

З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері — і до світлиці вступив князь Божедар, колись, видно, міцний, широкоплечий, високий чолов'яга, а тепер — кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні [14]. Радогаст підтримував його під руку.

Князь примружився від яскравого світла.

— То хто, кажеш, прибув? Старійшина Тур? — він підсліпувато поводив своїми вицвілими очима. Потім, упізнавши старійшину роду русів, радісно вигукнув: — А й справді — Тур!.. От не ждав!.. Здоровий будь, болярине! Яким побитом? Що привело тебе на Родень, та ще й з такими гарними молодцями?

Вони обнялися.

— З синами, князю… З синами…

— З синами?.. Це добре… Дякую, що завітав… Дозволь — обніму тебе ще раз! Бо, скажу тобі, все рідше провідують мене колишні друзі, з якими півсвіту сходив… Одні загинули, другі померли, а третіх болячки обсіли, як оце мене тепер, чи старість пригнула до землі…

Вони обнялися знову — сивий, висхлий князь і такий же сивий, але ще міцний, жилавий Тур.

— Ну, сідайте — розповідайте, з чим приїхали, — опустився на лаву князь. — Щось гарне чи погане?

— Погане, князю.

— Ну?

— Гунни погромили уличів, князю… Князь Добромир помирає від язвин у нас на Кам'яному Острові…

— О!

— Гуннські вершники переслідували його з сім'єю аж до Тікича. А звідти, як відомо, недалеко і до полянських родів…

— Хай бережуть нас боги! Це справді страшні вісті!.. Від Тікича до Росі — рукою подати… Але, може, у них немає наміру йти на нас? Що каже князь Добромир?

— З його слів, князю, ясно, що гунни замислили відновити могутність своєї держави, — втрутився у розмову Кий, — і перший свій удар спрямували проти уличів…

— Поки сини Аттіли сварилися між собою і чубили один одного, щоб зайняти місце батька, ми сиділи собі спокійно, — додав Тур. — А тепер, коли Еллак убитий у бою, Денгізих помер, Кандак засів зі своїм плем'ям у Мезії, за Дунаєм, а інші розбрелися хто куди, Ернак згуртував чималі сили і нападає на сусідів. Видно, хоче, як і його батько Аттіла, примучити їх, обкласти даниною зробити своїми рабами…