Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович. Страница 16

— Про що? — Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.

– І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене… Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем… Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди — смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.

— Справді… Я співчуваю тобі. Мартине, — погодився Арсен.

— Але й це ще не все, — промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.

— Що ж іще?

— Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того, домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови… А це вже просто зрада, о пресвята діво! Дізнається король — проллється багато крові, полетять голови, а серед них — і моя дурноверха… Ну, що мені робити?

Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще ніколи не бачив його таким пригніченим і засмученим. Обличчя бліде, навіть брезкле, постаріле, ніби після тяжкої хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти…

Арсен обняв друга за плечі:

— Не журися. Мартине! Бували ми і в гірших бувальцях! А духом не занепадали.

— Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог — бий його. А тут же навколо все свої люди. А виходить — вороги…

— Виходить, що й так. І нам треба зважити, хто наш справжній ворог.

— А як ти думаєш? — Уперше в очах пана Мартина блиснула надія.

Арсен пильно глянув на побратима.

— Бачиш, пане Мартине, я мчав із Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Віслою. Я поспішаю до Варшави, щоб попередити поляків про страшну небезпеку, що нависає над Польщею.

— Я розумію.

— Ти розумієш, а ось пани Морштин і Яблоновський, мабуть, не розуміють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справді, до чого вони закликають поляківі Порвати з Австрією? Але ж на сьогодні це єдина союзниця Польщі… Тільки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинці — турки проковтнуть і австрійців, і поляків! І писнути не дадуть! А тоді знову візьмуться за нас…

— Отже, виходить, ми повинні підтримувати австрійську партію? Тобто короля Яна?

— Виходить, що так… Собеський хоче підписати з Австрією договір, щоб спільно бити турків. То чого ж нам іще треба? Ждати, поки султан забере Відень, а потім поверне на Варшаву, а звідти на Київ?

— Це було б глупство з нашого боку!

— От бачиш! Життя само підказує, що робити.

— А все-таки — що робити?

Арсен пильно глянув на Спихальського.

— Пане Мартине, ти віриш мені до кінця?

— Ще б пак! Невже ти сумніваєшся в цьому?

— Тоді у всьому покладись на мене… До Варшави будемо їхати разом. Щоб у Яблоновського не викликати ніякої підозри, я відрекомендуюсь шляхтичем Анджеєм Комарницьким. Ми з тобою познайомимося і здружимося тільки в дорозі. Зрозумів?

— Зрозумів.

— У Варшаві допоможеш мені зустрітися з королем. А там видно буде, що робити.

— Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб мені така голова, то був би я сенатором Речі Посполитої, от хай би мене грім побив, коли брешу! — Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, міцно обняв і поцілував у лоб. — Ну, досить розмові Сідай вечеряти…

Шлях до Варшави був важкий. Несподівано завихріло, захурделило — дороги так занесло снігом, що коні провалювалися по саме черево. Тому замість того, щоб приїхати до столиці напередодні різдва, як розраховував Яблоновський, валка прибула після Нового року і зупинилася на просторому подвір'ї сенатора Морштина.

Ніхто Арсена на питав, хто він і звідки, бо виявилося, що звідусюди їхали на вальний сейм десятки шляхтичів, приставали до загону львівського магната і гуртом торували засніжену дорогу на Люблін, а потім — на Варшаву.

На другий день по приїзді, поголившись і причепурившись. Арсен з паном Мартином пішли до королівського замку.

Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.

— Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? — спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. — Чого мовчиш?

— А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А потклешся у ворота — варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами…

В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір'ям. На козлах — похмурий вусатий кучер.

Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.

— Холера! Так і задавити чоловіка можна! — бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. — Видно, неабияке цабе — пре, мов на пожежу!

Вони знову почали розглядати високі кам'яні мури, вежі і будівлі замку.

— Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий… — непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.

Але Спихальський, видно, забув обіцянку.

— Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!

— Але ж ти похвалявся цим у Львові, — нагадав Арсен. Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.

— Е-е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! — І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по-справжньому глибока і вірна дружба й любов.

Арсен посміхнувся, обняв друга за плечі.

— Ну, гаразд… Не журись. Придумаємо щось!

— Що ж тут придумаєш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить виїхати з замку.

— Так можна прождати цілий тиждень… Ні, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись від морозу в кожухи, тупцяли вартові.

— Добрий день, панове! — з напускною бадьорістю привітався до них.

Вартові не відповіли. Тільки один, мабуть, старший, спитав суворо:

— Чого треба панам?

— Ми шляхтичі. Приїхали на сейм. Хотіли б побалакати з королівським секретарем…

— Паном Таленті?

— Так, — швидко відповів Арсен, радіючи, що його маленька хитрість принесла перші плоди.

— Але ж, панове, — здивувався вартовий, — пан Таленті щойно виїхав з замку!

— Хіба? А ми й не впізнали, — розвів руками Арсен. — Доведеться ждати, поки приїде.

Вони відійшли на достатню відстань. Чекали годину, а може, й дві, аж поки не побачили знайомі зелені сани, запряжені вороними кіньми.

Арсен переступив дорогу. Підняв догори руки.

— Тпр-р-р-у-у!

Коні зупинилися. Вусатий і дужий, як ведмідь, візник замахнувся батогом.

— З дороги, лайдаку!

Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен сміливо підступив до саней. Тим часом пан, що сидів у будці, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучерові опустити батіг.

— Пробачте, пане Таленті, що ми насмілилися зупинити вас на дорозі. Повірте, тільки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, — сказав Арсен, вичікувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана і не знаючи достовірно, Таленті це чи ні.

— Що вам треба? — холодно спитав той.

— Ми хочемо бачити короля!

У королівського секретаря ледь помітно здригнулися брови.

— Всього-на-всього? — Він і не намагався приховати глузливої інтонації в голосі. Арсен стишив голос.

— Пане, йдеться про дуже важливі речі… Влаштуйте нам зустріч з королем, і ви добре прислужитеся ойчизні!

— Я кожен день служу ойчизні! — бундючне відрізав пан. — Я королівський секретар, і мені ви можете розповідати все.