Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович. Страница 22

Тим часом з усіх боків пролунали вигуки:

— Розслідувати справу з підкупом! Розкрити змову! Покарати змовників!

Собеський підняв обидві руки, просячи тиші, а коли вигуки уляглися, сказав:

— Ні, панове, я вважаю, що зараз не на часі розслідування цього діла. Воно ясне. В усьому винен один великий підскарбій і сенатор пан Морштин, за що я й позбавляю його цих високих звань, бо він не годен їх носити. Гадаю, що він сам себе покарав належним чином. І місця йому серед шляхетства нема! Тож хай їде до свого укоханого короля Людовіка у Францію і там жис так, як йому забажається!

— Правильно! Банітувати [36]! Вигнати його! — підтримали короля посли. — Хай зразу ж іде звідси! Він не годен сидіти поряд з нами!

Згорбившись, не піднімаючи голови, Морштин підвівся і поволі попростував до виходу. Жоден із його недавніх спільників не глянув йому вслід співчутливо, не промовив доброго слова. І коли за ним зачинилися двері, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо:

— Будемо вважати, що віднині у нас немає французької партії, як немає і австрійської. Є польське шляхетство, яке дбає про добробут і безпеку ойчизни. — Ці слова були перервані схвальними вигуками. Перечекавши хвилину, Собеський уже іншим тоном сказав: — Панове посли, за угодою з імператором Леопольдом, яку ми підпишемо найближчим часом, ми повинні виставити сорок тисяч війська. Сейм має вирішити, де взяти гроші, щоб найняти і спорядити таку кількість вояків. Державна казна порожня. Кварці доходів короля, призначеної для утримання кварцяного війська, заледве вистачає для того, щоб я мав особисту варту. Залишається два джерела, звідки ми можемо черпати кошти, — підвищити податки на посполитих і розкошелитися самій шляхті…

Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому гулі. Останні слова короля, видно, не сподобалися депутатам, бо пролунали несхвальні вигуки, спочатку ледь чутні, а потім усе голосніші.

— Шляхта вкрай збідніла!

— Збільшити подушне на хлопів!

— Набрати військо на Україні! Найняти козаків!

— Правильно! Послати комісарів на Україну, хай наберуть козаків! Вони зубожіли зараз так, що підуть воювати за одні військові трофеї!

Арсен і Спихальський багатозначно переглянулись. Вони бачили, як скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, ніби від зубного болю. Король, мабуть, думав, що шляхта одностайно підтримає його і виверне кишені, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар майбутньої війни.

— Ходімо звідси, пане Мартине, — шепнув Арсен. — Сейм побачили. Розгром французької партії — теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирішують, де взяти військо і гроші, щоб оплатити його… А мені пора їхати — дорога ж далека!

Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського, який підняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичів, і вони непоміченими, поза колонами, вислизнули із залу.

ЗНАМЕНО ПРОРОКА

Все султанське військо — яничарські полки, загони спагіїв та акинджіїв, кримська орда, — навесні 1683 року було стягнуте до Белграда. До них змушені були приєднатися вояки Афлаку та Богдана [37] , а також волонтери Текелі. Здається, такої сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто тисяч, понад двадцять тисяч волів та верблюдів, що тягли сотні гармат, возів з порохом, ядрами і провіантом, а воякам та їздовим ніхто не знав ліку! Справді, сто, двісті чи триста тисяч озброєних людей вів намісник бога на землі — кому це могло бути відоме?

Вранці першого травня війська вишикувалися на величезному майдані, перед палацом белградського бейлер-бея [38].

Ждали виходу султана.

Всі знали, що, власне, сьогодні розпочинається справжній похід, справжня війна.

В цей час від наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукіт копит. На спітнілому карому коні мимо війська промчав стомлений, запилений вершник. Він ледве тримався в сідлі, але бистрий погляд сірих очей, яким відкрилися безконечні ряди воїнів, та міцно стулені запечені уста свідчили про невичерпну внутрішню силу цієї людини і її витривалість.

Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього пвдбігли чорбаджії. Хтось забрав коня. Хтось підтримав його. Він промовив кілька слів, і серед гурту чорбаджіїв, що громадилися перед входом, прошелестіло:

— Дорогу чаушеві! Дорогу чаушеві великого візира! Чауш струснув з одягу пилюку і ступив пару кроків наперед.

І тут, розштовхнувши старшин, назустріч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш-паша.

— Арсені Ти? — І обняв прибулого.

— Я, Сафар-бею…

Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнілий, з запалими щоками і давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.

— Звідки?

— З Каменіче… З листом до великого візира.

— Ходімо. — 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей.

Всі розступалися, давали їм дорогу.

Вибравши хвилину, коли вартовий пішов доповідати і в широкому розкішному передпокої вони залишилися самі, Сафар-бей швидко спитав:

— Арсене, ти справді привіз листа від кам'янецького паші?

— Так.

— Про що лист? Він не зашкодить нам і нашим друзям?

— Це донесення турецьких вивідачів у Польщі. Гадаю, що вони не зашкодять ні Польщі, ні Австрії, бо я все зробив, щоб привезти їх якомога пізніше… А що зі Златкою?

— Вона тут.

— Тоді ми визволимо її! — вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на передпліччя.

— Тс-с-с! Не кричи! Вартові теж мають вуха. Я забув, що ти не знаєш, що Кара-Мустафа взяв її, а також багатьох інших одалісок з собою у похід. Це у них узвичаєно: так робить султан, так роблять візирі й паші. Але ми не можемо зараз визволити Златку…

— Чому?

— Бо сьогодні чи навіть зараз вирушаємо. А втекти ж ми не зможемо непоміченими. Нас відразу схоплять. Ходімо! За нами йдуть.

Капуджі провів їх у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кілька пашів і старших чорбаджіїв. Показав Арсенові рукою на двері.

— Зайди!

Арсен ступив наперед і, побачивши на протилежному боці розкішного залу султана в оточенні візирів і пашів, упав на коліна.

— Вісті з Ляхистану, о великий повелителю правовірних! — проказав хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувій.

Султан повів оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою — і йому подали, вихопивши з рук чауша, листа.

Кара-Мустафа впізнав руку кам'янецького паші Галиія.

— Ну, що там? — нетерпляче спитав Магомет.

Великий візир дочитав послання. Сказав голосно:

— Король Ляхистану Ян Третій у присутності членів сенату і депутатів сейму в останній день першого весняного місяця підписав договір з Австрією… Ляхисган обіцяє виставити сорок тисяч війська. Головнокомандувачем стане або імператор, або король — в залежності від того, хто з них на час кампанії буде при війську…

— Гм, отже, Ян Собеський домігся свого, — задумливо промовив султан. — Звичайно, сераскером гяурів буде він… Леопольд занадто боягузливий, щоб очолити військо. Але ми повинні не допустити об'єднання їхніх сил і розгромити Леопольда до підходу Собеського! Що думає про це великий візир?

Кара-Мустафа кивнув чаушеві, щоб вийшов, а потім вклонився султанові.

— Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми розіб'ємо їх поодинції І хоча сил у нас достатньо, щоб розгромити об'єднане військо гяурської коаліції, ризикувати не слід. Гадаю, Собеський підійде до Відня не раніше, як восени. До того часу ми оволодіємо столицею Леопольда, а потім всіма силами нападемо на короля Ляхистану і приведемо його на аркані в Стамбул!

Султан на знак згоди похитав ствердно головою.

– Інч алла [39]! Так-так, сила у мене величезна! Її цілком достатньо, щоб змести з лиця землі і Австрію, і Ляхистан, і Венецію, і німецькі князівства… Я вважаю, що мені нема потреби далі залишатися при війську. Зорі неприхильні до мене, і було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надією на повну і остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зібрав таке величезне військо, якого не мав жоден султан до мене!