Тому, що ти є - Корний Дара. Страница 16

Олександр хотів їй заперечити, але вона лише захитала головою, не дала і слова промовити, затуливши несказане поцілунком.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, зазвучала музика… Чи то співав вітер за вікном або перші сніжинки у своєму танку.

— Я запрошую вас на вальс, пані. — Сашко схиляє голову зворушливо.

Оксана трохи знічено кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

— «Мелодія» Скорика… Вальс?

— Ні, Оксано, ні! То мелодія мого серця…

Сашко таки поїхав до Луцька, однак не до друга, як думав раніше, а проводжати Оксану на потяг. Він залишився у своєму провінційному містечку і тепер про це не шкодує. Бо він таки тут потрібний. У першу чергу самому собі. Шкодує зараз лише про одне: чому він тоді її відпустив? Так легко дозволив піти?

— Залишайся, Сашо, залишайся вдома. Завжди будь там, де твоє серце, де ти найпотрібніший. Інколи наші бажання і мрії заступає фатум безнадії, не давай йому тебе поглинути. А я? Я постараюсь стати щасливою, хоча б заради своєї донечки, обіцяю тобі, — сказала Оксана на прощання.

Вона тоді вернула в Київ. До Мар’янки, до чоловіка, до свого столичного життя. Хтозна, можливо, вона стримала обіцянку! Принаймні він щиро на це сподівався і бажав коханій цього. Коли при випадковій зустрічі розпитував Оксанину маму про життя-буття доньки, та задоволено відповідала: «Все гаразд». Але й донині серце гріють слова: «Кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш!»

Оксана поїхала, сліди замела завірюха. Минула зима, тоді вернули з весною тепло і надія. Весна — це завжди надія. А де надія, там і віра, і любов. Влітку того року трапилася подія, яка змінила його життя, бо, коли тобі здається, що ти йдеш линвою над проваллям, але йдеш не зупиняючись, з’являється хтось (рука Господня), яка несе тебе на собі, не дає впасти над тим місцем, де несподівано линва закінчується. Тільки треба вірити, вірити інколи і в людей, сотворених помислом Господнім. Буває і таке, що в душах зашкарублих, можливо випадково, прокидається саме ця Господня сутність, бо сотворені ми таки на подобу Божу…

7. Горобчик

Оксана їхала на схід. Думки, почуття, мрії, біль, горе, жалобу і ще щось, в чому навіть собі не хотіла зізнаватися, вона везла у купейному вагоні у Київ. Ледве вдалося взяти квиток. Слава Богу, Сашкова бабуся допомогла — у неї непогані зв’язки всюди, тобто колишні учні, які добре пам’ятають свою вчительку.

Оксана роззирнулася. Куди їдуть всі ці люди, заповнюючи почуттями та емоціями весь простір, навіть у тамбурі? Дурне думаєш, дівко! У кожного свій лантух за плечима. Хто за покликом душі, хто за покликом обов’язків, хто внаслідок обставин… Так, обставини. Ті, що повсякчас обплутують спрутом.

Стояла в коридорі купейного вагона, дивилася у вікно. Потяг заколисував, мерехтіла вервечкою сумна пізньоосіння безвихідь за вікном, майже голі поля, ледь-ледь припорошені снігом, зажурені дерева, наповнені відчаєм та жалем. Дорога нав’язувала вузлики на нитку думок, і тоді відчай переплітався з радістю, а горе з теплом долонь Сашка. Намагалася переконати себе — це лише помста зрадженої жінки і вони з Владом квити, але… Але ж так добре поруч із Владом їй ніколи не було. Стільки ніжності та кохання струменіло в кожному дотику Сашка, в цілунках, навіть в тому, як він дивився на неї. Тому і не вдається переконати себе, що це помста і ще горе глибинно-бездонне штовхали її до Сашка, як до соломинки посеред вирви, і це таки порятувало від божевілля. Досі на губах вона відчуває ніжне тепло його губ, у волоссі оксамитові сонячні зайчики його поцілунків, на тілі — лагідні руки, які ніколи не зроблять боляче, ніколи, бо і вони також кохають її більше за все у світі. Сашку начхати на те, що не хоче вона ставати доцентом чи то професором, як того вимагає статус дружини доцента та невістки вже академіка, а хоче залишатися далі звичайною вчителькою в середній школі, яка понад усе закохана у свою працю. Він не соромиться її минулого, її батьків, спадковості, надто примітивної освіти… Він її кохає такою, якою вона є, не намагаючись переробити чи під себе, чи під обставини…

Тоді, в дев’яностому, через рік після одруження, вона ледве не перемінила життя… Але обставини, ті кляті обставини. І ще обіцянка, дана батькові, — не рубати з плеча, остання обіцянка перед його смертю. Так, в людини має бути любляча родина, прихисток від буревіїв шаленого світу, а коли та родина ще й матеріально забезпечена — це лише плюси.

Ех, тато-тато! Який там прихисток? Темниця! Так, і вона для заблудлих душ може стати порятунком, однак Оксана не настільки заблукала, щоб погодитися на це, а тому продовжує плисти проти течії.

— Все одно, доню, всіх вітряків не переможеш. От я, бачиш, думав, що тут, у столиці зв’язки твого свекра допоможуть, та й мої старі приятелі зі студентських літ. Але, знаєш, ніхто не хоче залазити до вулика, де мешкають шершні. Мені ж пізно здаватися, люба. Я вже у тому вулику. Прошу тебе, Оксаночко, шануй свою родину — вони ті, що вміють прощати.

Сидів навпроти зажурений та розгублений, враз здався їй старим та немічним дідом, що несе на горбі лантух з бідою, навіть змалів під тим тягарем, загубився у надто великому м’якому кріслі. Так, тато мало що знав зі справжнього її життя. Майже нічого не розповідала ні йому, ні мамі. А при тих нечастих спільних зустрічах родичі Владислава завжди показували себе якнайліпше. Спектаклі вони давати вміли, і акторська майстерність, звісно ж, — найвищого ґатунку.

Київська еліта: коріння Ірени — дворянське, голуба кров, прабабуся Ізольда — графиня Шереметьєва, бабуся по батьковій лінії свого часу віддала свою доньку за когось там з англійської королівської родини. Сигізмунд — напівнімець, прадід якого був ерцгерцогом та бароном при дворі англійського короля, а бабуся по маминій лінії — графиня Адлерберг. Вишукані манери, зарозумілість, пиха. Оригінали картин Рєпіна, Шишкіна, Моне в будинку на стінах, раритетні меблі з червоного дерева, китайські вази з різних епох, піаніно самого Шостаковича — це не музейні експонати, це щоденні будні молодої дівчини з далекого волинського містечка, яку привів у цю розкіш Владислав. Тільки Попелюшка, на жаль, не захотіла ставати королевою, тобто стервом, а золота клітка не перетворилася для неї на палацик.

Рай чи то, точніше, передпокій раю для Оксани там і закінчився — в передпокої.

Владик вступив до аспірантури, паралельно працював у науково-дослідному інституті — йому подобалося бути активним, тому його зовсім не дивувала активність дружини. Він її підтримував — поки молодий, маєш бути діяльним. Зустрічалися лише увечері вдома, подекуди вже в спальні, не витрачаючи часу на вечері, — любощі та поцілунки стали добротним їх замінником. Вони стали хорошим подружжям. Навіть видавалося на початку, що й Ірена Георгіївна замирилася з обставинами. Принаймні вона невістку не зачіпала. Ба навіть більше — вона її уникала. Отак минув рік, найспокійніший у житті Оксани та, зрештою, в бутті країни, яка доживала своє. Неспокійно ставало в університеті. Студенти розмахували прапором студентського самоврядування, дратуючи керівництво вишу, створювалися студентські організації, що мали на меті захистити студента в його правах. Але і це не все. В повітрі столиці духмяніло волею, здається, осінь — час помирання, але враз так по-живому війнуло весною. Одного вечора Орися затягнула Оксану на засідання Української студентської спілки, що вже рік як діяла в університеті. Оксана захоплено слухала розмови молодих людей, ловлячи уважно кожне слово. Говорили багато, полум’яно, з деяким максималізмом та запалом, але це сприймалося швидше навіть за перевагу, аніж за ґандж. Вона завтра обов’язково приведе з собою Влада, хай і він послухає. О, так, бажання змінити світ на ліпше — хронічна хвороба юності, що передається через мудрі думки і тільки тим, хто вміє слухати та чути. Оксана вміла. Владик спокійно вислухав свою кохану дружину, однак дбайливо та тактовно розтовкмачив їй, що його це мало цікавить, бо він — науковець і без того клопоту має чимало. А якщо їй подобається громадська праця, то він, зрештою, не проти і не може бути проти, тому що це її, і тільки її вибір. І ще у нього наймудріша та найдовершеніша в усьому дружина, тож дурниць вона не накоїть, певен. Тим паче він вже не зовсім студент, а до викладачів у студентів своєрідний стосунок.