Тому, що ти є - Корний Дара. Страница 21

— Молодий чоловіче! Ми знайомі, ви студент нашого університету?

Сашко заперечливо захитав головою.

— Я студент зі Львова. Перепрошую, що трохи вас збентежив своїм усміхом.

Видно було, що поважному пану не зовсім приємна розмова з Сашком, тому що відразу приступив до справи:

— Шановний, чи ви не знаєте, де Оксана?

Неподалік загавкав Кудлай. Оксана кудись подалася у справах, а пес її супроводжував, видно, вони вже поверталися.

— Хм! Схоже, мою дорогу невістку тут кожна собака знає! Чи могли б її розшукати, юначе, ви ж наче сусіди?

Поки Сашко розмірковував, що відповісти пану професору на такі зневажливі слова, за спиною почувся глузливий голос Оксани:

— Доброго здоров’ячка, пане професоре! І собака вашу невістку кожна знає, і не собака також! Уф! Яка честь! Спустилися з неба на землю і навіть не зашпорталися? Здається, я все вашому синові і своєму майже колишньому чоловікові розтовкмачила, чого це вас знову принесло? Передайте дружині та решті дорогої, в прямому значенні цього слова, родини, що босота невмивана вас більше не потурбує.

Професор перелякано витріщився на Оксану. Дівчина, бліда мов крейда, однак впевнена в собі, люто свердлила очима професора. Сашко подумав, що не приведи Господи мати такого ворога, він тебе очима спопелить. Поруч неї стояв Кудлай і злісно шкірився в бік професора. Оксана гладила собаку і стиха промовляла:

— Тихо, тихо, Кудлатику. То зайве, я без тебе знаю, який він, знаю.

Професор перелякано заплямкав губами:

— Е-е-е-е… Цей, цей, той… Ти, тобто ви мене не так, тобто я не те хотів… Е-е-е-е… — Професор вмовк.

Оксана посміхалася. То була дивна посмішка, так, певне, посміхається удав, який збирається ковтнути кролика.

— Ой, Боженько, то ви тут з іншого приводу, чи не так? Вирішили особисто мені указ про звільнення з університету зачитати чи, може, хочете приєднатися до нас? Тоді ласкаво просимо. Сашуню, принеси пану професору білу пов’язку.

Професор переводив погляд з Оксани на Сашка, переминаючи з ноги на ногу. Але, певне, досвід таки взяв гору над збентеженням та недружелюбним настроєм невістки. Він якомога чемніше та спокійніше промовив, видно, це йому далося дуже важко:

— Оксаночко, голубонько, я не з цього приводу тут. Чи можемо ми спокійно, без свідків погомоніти? З поваги якщо не до мене як вашого свекра, то до мене як вашого вчителя, прошу вас!

— Ходять, мов по свячену воду на Водохреща, — сердито буркнула дівчина. — Що з вами вдієш, пішли поговоримо, все одно не відчепитися! Та й не дуже хочеться, щоб на нас люди витріщалися, тут клоунів і без вас вистачає. Он, один в граніті стоїть. — І Оксана тицьнула пальцем в бік пам’ятника Леніну. — Але попереджаю, Сигізмунде Владиславовичу, я вас не боюся. Можете не витрачати час на залякування…

— Кудлаю, залишися зі мною, а то ще покусаєш самого проректора університету, тоді не розплатимося, — зупинив Сашко пса, який вже рушив було за Оксаною.

9. Снігова королева

Оксана стояла перед батьком Влада приголомшена і спантеличена. Її трохи млоїло, тож і фізичний стан, очевидно, впливав не лише на настрій, а й на зовнішній вигляд. Сигізмунд Владиславович намагався не дивитися у вічі дівчині, старанно відводячи погляд. Новини сипалися на голову Оксани одна за одною. Наче шторм на морі. Накочує хвиля, а за нею друга і третя, вже навіть не сподіваєшся, що колись той буревій припиниться, бо насправді ти не капітан вишуканого суперсучасного лайнера, а лише мандрівник у ветхому дерев’яному човні. Після так званого побачення з Владом від розмови зі свекром вона анічогісінько доброго не очікувала. О, так, замість слів підтримки від коханого чоловіка вона почула дошкульні слова на свою адресу, наче сама Ірена Георгіївна промовляла голосом Влада. Бридко повторювати те, що він їй тоді наговорив.

— Розумієш, дитинко, Владик погарячкував! З ким не трапляється? І ти погарячкувала. Для молодих родин це норма, поки люди звикнуть одне до одного, притруться. Бо ж і різне виховання, і різне походження даються взнаки. Та ми вам не дорікаємо, Боже збав, ви ж у цьому не винні. Та зараз не про це. Владичок дуже переживає. Ви, тобто ти, знаєш добре, він наша єдина дитинка, наш світоч у житті, а тому, — Сигізмунд Владиславович перевів подих, — а тому батьківське серце розривають розпука та жаль, коли воно бачить страшні душевні муки свого єдиного сина. Не знаю, Оксанко, що між вами сталося, але після розмови з тобою синок зовсім не при собі, замкнувся у кімнаті, випив майже весь алкоголь з бару, він у нас майже не п’є, ти ж знаєш, а тут… Не голиться, не вмивається, на матір кричить. Бідна Іренка аж в лікарню потрапила після того, як він у всіх бідах звинуватив її. Ой, не знаю, що ти там йому на нас наплела. Але зараз не про це. Владик тебе справді кохає. Він пропаде без тебе, дівчино. Як би я того не хотів, та…

Оксана здивовано стенула плечима. Вона взагалі майже нічого Владові не розповідала, не встигла. Наплів цілу купу різних бздур про так звану моральну відповідальність, не даючи навіть слово вставити. От вона зопалу і бовкнула, що їй начхати на всю його родину і на їхні цінності і що вона анініц спільного з ними, живими муміями, хай навіть присипаними золотим пилом століть, мати не хоче. Тоді зняла з пальця обручку і кинула Владу під ноги. От і все. Спалила мости, так їй тоді здавалося. Правда, після того пару ночей проревіла, як дурепа, в подушку, і от маєш — знову за рибу гроші.

— Мені байдуже до вас, Сигізмунде Владиславовичу, до ваших проше-перепрошую, ваша величносте, чи світлосте, чи ще щось типу такого! Я не розумію, чого вам від мене треба. Маєте шанс нарешті позбутися такої прикрості, як я, тим паче що зараз і я цього прагну навіть більше, ніж ваша дружина. Я розчарувалася у вашому синові. — Оксана прискіпливо дивилася в очі проректора. Той, опустивши очі долі, мовчки слухав роз’ярену дівчину. — Що ж сталося? У вашого Владика забрали улюблену цяцьку, і він вередує. А мені начхати: і на вас, і на лицемірство, в якому ви живете, і на фарисейство у ваших вчинках та помислах. Навіть жменя інколи важить більше, ніж монолітна гора, бо гору може підірвати жменька тротилу, а що взяти в гори, яка породжує лише миші!

Оксана поправила чорну пов’язку в себе на голові, яка від активного та емоційного розмахування руками сповзла їй на очі. Сердито докинула:

— І що ви мені на це скажете?

— Овва, а ти — філософ! Сенеки перечиталася чи Софокла? Не сміши мене, дівчино. Ти повернешся до Влада, повернешся, бо я цього хочу. О, ти ще нас не знаєш. Не змушуй мене вдаватися до крайнощів.

Нарешті терпіння Сигізмунда Владиславовича випарувалося, мов вода під сонцем. Він підняв на Оксану свої вицвілі банькаті очі, зморшки під очима враз розгладилися, кутики уст затремтіли. Нічого доброго це не віщувало.

— До крайнощів? До яких? Ви мене виженете з університету? Ой, як страшно! Будь ласка, виганяйте! Чи ви мене засадите до цюпи?

— Будеш багато галайкотіти, то засадимо. Чи, думаєш, у нас замалі зв’язки для цього? — випнувши груди і карбуючи кожне слово, злостиво вів чоловік.

— Ніхто не сумнівається у ваших так званих зв’язках, але воно якось не в’яжеться ані з коханням, про яке ви щойно співали соловейком, ані з політичною ситуацією, га? — Оксана майже кокетливо іронізувала.

— Дівчинко, люба! А якщо у твоєму наметі цілком випадково знайдуть наркотики, а зробивши так званий аналіз крові, доведуть, що ти їх вживала або розповсюджувала серед мешканців наметового містечка, то чим це все закінчиться, скажи, чим? Не думаю, що тобі подякують друзі за таку ведмежу послугу. — Важка артилерія в дії, схоже, що це далеко не останній туз в рукаві проректора.

Оксана криво посміхнулася. Вона згадала дурнувате серіальне жіноче кіно, що крутили недавно по телевізору, одну з тих пришелепуватих героїнь, що зараз би відчайдушно ридали та навколішки благали прощення. Слова професора не мали того ефекту, на який він розраховував, бо дівчина не злякалася. Професор аж рота від здивування відкрив, тому що Оксана тихенько сміялася — то був глумливий жорстокий сміх молодої дівчини.