Тому, що ти є - Корний Дара. Страница 34

То сталося, коли мені вже минуло тринадцять. Ага, майже за Шевченком: «Мені тринадцятий минало»… Сьомий клас… Ми з подругами прогулювали уроки, і Лєрка запропонувала зайти на каву до одного дуже-дуже популярного і небезпечного кафе, навіть трохи підпільного, а оскільки там працює барменом її брат, то нас туди обов’язково впустять… Чим воно вважалося небезпечним? Там можна було вільно купити наркотики і взяти повію. Чемні дівчатка туди не заходили, тому ми і попхалися в те місце. Але оскільки це був білий день, ну, майже білий день, тому що листопад і темніє дуже швидко, то йти було зовсім не страшно. На Подолі ми зайшли в під’їзд одного старого будинку, спустилися східцями вниз, наче в підвал, тоді звернули праворуч. На міцних дубових дверях хизувалася блискуча срібляста вивіска — «Едельвейс». Лєрка зайшла першою, через пару хвилин покликала і нас. Я не пригадаю зараз, що знаходилося всередині цього кафе, колір стін, блиск, столики, не зможу, тому що першим, кого я там вздріла, був мій тато. Він сидів за столиком з рудою жіночкою, міцно огортаючи її руками. Права рука блукала її волоссям, ліва — пазухою. То була та сама Віолета, яку завжди так вихваляла бабуся і яка, з її слів, таки достойна носити прізвище Брех. Достойна з достойним у зрощеному стані. Від побаченого мені стало гидко, раптом забракло повітря, заболіла голова. Я стрімголов кинулася до дверей, нагору, до неба, до повітря… Не пригадаю зараз, що я тоді робила, де була, тільки знаю — багато плакала, хотіла повернутися та вбити батька і ту хвойду поруч із ним. Додому я ледве допленталась, вся горіла, мене кидало то в жар, то в холод, мокрі ноги, мокре волосся, десь посіяла шапку, а на вулиці сніг з дощем. Злягла з температурою. Перелякана мама викликала лікаря. Той поставив стандартний для вологої листопадової погоди діагноз — грип. А тоді наступного дня прийшла телеграма від бабусі — помер дідусь Юрко, — і мама поїхала на похорон. У татка, типу, «конференція» в універі, тож мене віддали під нагляд брехівської прислуги. Не дивуйтеся, у Брехів є прислуга, найсправжнісінька…

Мар’янка на якусь мить спинилася перевести подих. Олександр хутко зірвався на ноги, дістав з шафки пляшечку мінеральної води і налив у склянку. Мовчки простягнув дівчині. Та залпом випила і прошепотіла:

— Дякую.

— Може, ще? — стурбовано докинув.

Махнула рукою — досить, і продовжила говорити, цього разу пильно дивлячись співрозмовнику в очі:

— Ех, Олександре Петровичу, Олександре Петровичу! Мама мені недавно розповіла про вас, хто ви для неї.

Мар’янка спіткнулася на слові.

— Мар’янко, дитинко, чому ж вона раніше до мене не прийшла зі своєю бідою?

— Вона приходила.

— Приходила? Ні, не може такого бути. Коли?

— Давайте все за порядком. А то зіб’юся і доведеться знову починати розповідь спочатку, а цього я вже не переживу. Коли мама повернулася додому після похорону, то мене мусила забирати від Брехів. Таткову типу конференцію перенесли якогось дідька в Одесу. Я вже майже оклигала. Вдома, розстеляючи своє ліжко, я надибала червону спідню білизну, не мою спідню білизну і не мамину, розмір інший і запах. А під подушкою — масажну щітку з рудим волоссям, заплутаним між дротиками. Тепер я розумію, що та стерва спеціально то все підкинула, і не мамі, бо та буде заради дитини терпіти все до останнього подиху й мовчати, а дитині, дурній, немудрій, у якої гормони грають, яка категорично сприймає світ, чорно-біла картинка в очах, і яка лише вчиться його розуміти, не знаючи, що такі піраньї, як Віолета, тільки й чекають, щоб тебе надкусити, а потім і з’їсти. Я, розлючена, затиснувши в одній руці щітку, в іншій білизну, прийшла до мами, поклала то все перед нею і розповіла про нашого татка, якого я бачила з рудоволосою шльондрою в кафе. Так-так, я її так і назвала — дослівно. Мама казала, що має бути якесь розумне пояснення, що мусить бути… Сиділа сумна і наче враз здалася мені напівживою, змарнілою, старою. Смерть батька, а тут іще це. Якби я знала, що вона пережила перед від’їздом до Луцька, що побачила на власні очі, а потім… Звичайно, як годиться, був скандал, та, напевне, найбільше верещала я — тикаючи таткові під ніс червоні трусики та щітку. А він сидів незворушно й мовчав, не виправдовувався, не просив пробачення… Тоді взяв свою дорожню сумку і пішов…

Мар’янка встала з крісла, взяла пляшку з водою і, відкривши її, жадібно надпила, роблячи паузу, збираючи докупи сили та слова. Повернулася на місце, сіла, продовжила:

— Мама переживала, плакала. Я верещала як дурна, бо мій тато, моя гордість, моя любов, знається з хвойдою, вертихвісткою. О, я знала гарно приперчені слова. У мене були приступи люті, істерика… Бідна мама метушилася коло мене, як коло великодньої крашанки, а я… Я любила їх однаково, а тато за три місяці ні разу не передзвонив, не перепитав, як я. Не приходили до нас і Брехи-старші, лише Полінка, бідна тьотя Полінка майже весь вільний час товклася у нас. Вона і грішми допомагала, у нас тоді були скрутні часи — якийсь побутовий армагедон настав, чи що: у ванній трубу з холодною водою вночі вирвало, то ми сусідів затопили, холодильник зламався, а все грошей потребує. От тітка Поля і допомагала. Мама запевняла Полю, що поверне все до копійки, на що та лишень відмахувалася: «Я тобі більше завинила, подруго, ніколи не розплачуся з тобою». Поля і сумки з їжею приносила, і мене, недоумкувату, виховувала. Вона вміла, брутально, але чесно. Так, щоб мама не підслухала. Еге ж, якби не її суворість і чесність у поводженні зі мною, не знаю, чи вийшла б я з того ступору. Тоді ж мені тьотя Поліна і розповіла про те, як мама застукала на гарячому татка з тою рудоволосою хвойдою у себе в ліжку і що мамі, певне, ще гидкіше і більше болить, ніж мені, бо… І не мусила більше пояснювати. Може, тоді я і була максималісткою, однак не дурепою. Полінка присоромила мене тою правдою, а це як відро холодної води вилити на голову посеред літа. А мама ж щодня приходила втомлена з роботи і бралася готувати вечерю для здорової як кінь мене, роблячи погідну погоду в хаті, пересилюючи себе… Мені зараз соромно за свою поведінку, але нічого вже не зміниш. Мама тоді пережила пекло — то правда. Потім я випадково підслухала розмову мами з Полінкою на кухні. Посеред ночі о третій годині встала води попити, а на кухні — розмова. Поліна гаряче переконувала маму лишити тата, бо «горбатого могила виправить», бо він жодної спідниці не пропускає в універі, жодної аспірантки. А раніше вона не розповідала цього тільки тому, що не хотіла псувати ту ілюзію щастя, яку мама витворила сама для себе. Мама слухала і мовчала. Мені ж відразу перехотілося води, і я кинулася до себе під ковдру — плакати. Пізніше я дізналася, що бабуся Ірена пару разів приходила до мами в школу, мені однокласники розповідали, однак, що вона говорила мамі, я не знаю, та мама ніколи про це не згадувала. А мама вдома товкла мені те саме: «Тато тебе любить, він хороший, тільки заплутався». О, мама така — заради щастя дитини готова на все. І пробачити, і відпустити, і вернути назад. Мені не ставало легше. І тоді до нас прийшла Ірена Георгіївна — відвідати онуку, а насправді познущатися з мами і розповісти, який її синочок тепер щасливий поруч із Віолеточкою і що от-от подасть на розлучення, але єдине, чого йому зараз бракує, — бачити донечку і який би він був радий, якби його кохана донечка могла б приходити до них в гості. Знаєте, що я після цього зробила? Вигнала ту стару паскуду з хати. Ні, не вигнала, а випхала силою за двері. А мама? Їй треба було тоді брати мене під пахву і втікати з цього міста, з того тераріуму до нормальних людей, а вона… Вона, як завжди, не думала про себе. А наступного дня до нас прийшов тато, очевидно, бабуся переповіла нашу так звану розмову, однак ефект від почутого видався несподіваним, тому що він навколішки просив маму пробачити йому, кинувши під ноги оберемок червоних троянд. За гроші, потрачені на брехівські троянди, ми могли б безбідно жити цілий місяць. Мене наче хто по обличчі вдарив отим трояндовим віником. Я кинулася на квіти з ненавистю і почала топтати їх безжалісно, поки, знесилена, не впала поруч із потрощеними голівками квітів. Я сама була схожа на одну з тих квіток — вбита, зґвалтована вчинками того, кого ще вчора обожнювала. Заради доньки, заради примарного щастя… Хоча ніщо не повторюється два рази, в одну річку двічі не ввійти, і оті два роки, які ми після цього прожили разом, створюючи ілюзію примарного щастя, — то була лише химера. Так, ми їздили відпочивати в Єгипет взимку, в Чорногорію влітку, в Прагу восени, в Японію навесні, щоб доня могла побачити світ… Тато продовжував жити біля нас, та не з нами. Одного разу я, вже шістнадцятирічна панна, прокинулася вночі, не пригадаю зараз, і чому, зупинилася біля спальні батьків. Двері були привідхилені. Не втрималася і зазирнула досередини. Ранок червня дивився у кімнату через щілинку зле стулених гардин. Світало в ті дні дуже рано. Тато спав під вікном на розкладачці, мама сама — на ліжку. Ілюзія, створена для дитини казка… Казка завжди закінчується добре, а життя? Пригадуєте дурний жарт: казка завжди закінчується щасливо, тому що оповідач не знає, що після щастя робити з героями?..