Зворотний бік світла - Корний Дара. Страница 11

— Кохання, — майже нечутно прошелестіли вуста Птахи.

— І що могла відповісти закохана жінка? — трохи глузливо і вже вголос сказав Сон. — Добре поміркуй, про що може говорити старий чоловік. Бо чи всі ту любов мають, чи знають, що воно таке, чи втрафлять берегти, чи не буває такого, що гублять, забувають, відмовляються… А мій дар приймають усі, бо їх ніхто не запитує, чи хочуть вони його мати.

Він зробив паузу, даючи можливість Птасі відповісти.

— Сон, — трохи невпевнено зашепотіла Птаха.

— Сон, правильно, — Сон також шепотів. — А в снах можна зустріти не тільки друзів, тому й шепочемося. Нас можуть підслуховувати ті, хто легко входить і виходить воротами Сну, і не завжди то твої приятелі. А зараз ти отримаєш від мого сина Угомона дозвіл заходити в п’яті ворота, не знаю тільки, для чого це безсмертній. У тебе й так все начебто є. Та мене попросили за тебе ті, хто відмов не приймає, тому ти зараз тут.

Птаха хотіла запитати — хто попросив? Та змовчала, бо, зрештою, чи не все одно, Сон не зізнається.

— Угомоне, синку, вона твоя, — вів далі старий. — Підійди до хлопця, Птахо. Він має замкнені вуста, тому не говорить, але він предобре бачить, на відміну від мене.

Птаха звелася на ноги і підійшла до Угомона. Зблизька той виявився зовсім юним хлопчиськом. Під місячним світлом його очі здавалися сірими, як і все довкола, але Птаха звідкись знала, що вони у нього блакитні, як безхмарне небо. Він простягнув до неї обидві свої руки долонями догори, наче запрошував її зробити те саме. Птаха перевела погляд на Дріму. Та кивнула. Жінка трохи неохоче простягнула свої руки, подумавши: «Ну і що, нехай, це ж лишень сон і не більше, що поганого може зі мною трапитися тут, пхе!» Для самозаспокоєння, бо ж знала напевне — може. Люди у снах плакали, сміялися, сивіли, згоряли заживо, помирали, народжувалися, сама то не раз бачила.

Долоні лягли в долоні. Доторк був дуже приємним, наче опустила руки в тепле молоко, враз голову заповнило світло і… вибух. Від несподіванки зажмурилася. Бо світло вибухнуло кольорами веселки — червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, голубий, синій, бузковий… Та кольорова метушня тривала лишень хвильку. З тої круговерті на світ вирвався блакитний колір і став рости. Мить — і світ довколишній у голові зробився блакитним. «П’ятий колір білого світла — п’ятий колір воріт», — зашелестів чужий голос. А потім світ закрутився-завертівся. Коли в голові перестало вирувати, Птаха розплющила очі, озирнулася. Угомона і Дріми поруч не було. Дід Сон повільно перевертав ломаччя в багатті.

— Це все?

Сон ствердно кивнув, продовжуючи колупати стожаром у багатті.

— Але я ж нічого не відчула, крім вогників у голові. Хіба щось змінилося? — трохи розчаровано запитала Птаха.

— Змінилося, Птахо, повір, розуміння прийде. То як ліки. Ну що я таке дрібне пояснюю травниці. Потрібна крихта часу, це ж не стріла, яка відразу вражає.

Сон витягнув з вогню свій стожар. Його вістря було розігріте до червоного, і тільки тепер Птаха зрозуміла, що то не просто стожар, а стріла. В ногах старого лежав сагайдак зі стрілами. Їх було багатенько, і всі різних розмірів — довгі й дуже тонкі, короткі й товсті. Птаха не стала розпитувати старого, для чого мирному Сну стріли, хай. Може, то приготування для інших, тобто для тих, кого принесе сюди на своїх крилах Дріма. Одне питання все крутилося у неї в голові, і вона не втрималася, зашепотіла:

— Діду Соне, а чому тільки дозвіл на п’яті ворота, а далі?

Сон підняв голову, повернув її в бік Птахи.

— Тобі що, решти твоїх талантів замало, Птахо? — Сон видавався трохи роздратованим, наче мав пояснювати вкотре одне й те ж неуважному учневі. — Не все відразу, жінко. Невже Посолонь не попереджав про ворота?

— Ну, попереджав. Та у нас не заведено питати, якщо Вчитель вважає за потрібне не все казати. Тоді, певне, ще було зарано почути всю правду.

— Гарно сказала. Молодець. Авжеж, Учителя поважаю і не питаю, а старого бога можна й помучити, — вдавано ображено говорив Сон.

— Пробачте, я не хотіла, — присоромлено відповіла Птаха, хоча вловила в словах діда глузливі нотки. Старий грався з нею.

— А якщо серйозно, Птахо, то… Знаєш, шості і сьомі ворота не є безпечними, навіть для богів. Хоча смертні, дурням закони неписані, часто туди влазять, та от вибратися з того лабіринту вдається не всім… Тому що там не порожньо і там ти вже не вповні господар свого сну, а точніше — зовсім не господар. Божевілля — то тільки маленька розплата за непослух. І ще одне… — Сон став дуже серйозним і настороженим. — Зараз можемо говорити сміливо вголос, без страху бути підслуханими, бо Угомон стереже наш спокій і ніхто ані з друзів, ані з ворогів нас не почує. Але на майбутнє… Думки, спогади, мрії, Птахо, про те, де ти щойно була, про те, де буватимеш, проходячи через п’яту браму сну, ліпше залишай у безпечному місці. Ти ж безсмертна — знаєш, як це зробити. Не мені тебе вчити!

Птаха хотіла заперечити, обуритися: «Це ж неприйнятно. У Яровороті живуть добрі, чесні, порядні та віддані люди! Що собі дозволяє старий, на що натякає?»

Сон почув її думки, підняв угору праву руку:

— Мовчи, жінко. Якщо всього не розумієш, то краще змовчи. Ти добре знаєш, що вміння читати думки дається всім безсмертним від прийняття Перемінника, тобто переродження. І не має значення, хто твої батьки — смертні чи безсмертні. Я пройшов тією дорогою, і пройшов, сподіваюсь, гідно. Так, у сонячних читання думок заборонено, але не в темних. Вони читають твого Стриба як відкриту книгу, навіть на відстані. Він і досі залишається їхнім, як би того не хотілося тобі, а через нього вони знають і про твої думки. Наразі не було що приховувати, бо, чесно кажучи, думки світлих нудні, але то поки що. Всяке може трапитися. Послухайся старого, дитино, так буде ліпше для всіх.

Птаха зрозуміла, що більше ніхто її тут не затримує. Старий простягнув їй стрілу, якою щойно перевертав дерево у багатті:

— Це Перунова стріла. Візьми-візьми, не лякайся. Тільки-но твоя рука торкнеться її, вона стане твоєю. Вона непроста, бо ж Перунова. Відтепер ніхто, крім тебе, не сміє взяти її до рук — відразу спалить, тому ліпшого охоронця годі й шукати. І ще, певне добре знаєш про властивості Перунових стріл — вбивати та народжувати, тому тільки від тебе залежить, якого кольору вона набере — золотистого чи лілейно-синього. Поки що вона звичайна, та все ж легко виведе тебе з лісу.

Птаха взяла до рук стрілу, і та раптом заспівала тонким вібруючим голоском:

Сон встав зі свого місця, вклонився в пояс Птасі і промовив:

— А тепер, Птахо-Славо, іди, і хай твоя дорога буде тільки твоєю.

Птаха у відповідь шанобливо схилилася у поклоні.

Вона поверталася назад доволі швидко, не блукаючи. Майже відразу намацувала правильний шлях, бо цього разу була впевнена — не заблукає: її вів вогник Перунової стріли. Птаха тримала її перед собою, кінчик горів мов свічка, і пломінь провадив мандрівницю в потрібному напрямку.

Враз лісові сутінки закінчилися і перед очима відкрилося поле, а над ним — передранкове небо. Світанок заливав світ, сірість сповзла, кольори заполонили довкілля. Птаха неквапом підійшла до височезного красивого дерева, відкривши від здивування рота. Дерево росло трішки осібно від усього лісового хвойного масиву. То був дуб. Але здивувало Птаху не це. Могла заприсягтися, цей дуб був копією того, що росте у них на подвір’ї. Он, поверх нижньої гілки, тої, що до неї вчеплена гойдалка на дубі в Яровороті, маленьке дупло. Ого, навіть сліди від гойдалки на гілці залишилися. А внизу, під величезним корінням, маленький лаз, туди Птаха любить залазити, ховатися. Тендітна постать Птахи там поміщається, а от Стриб як не силувався туди заповзти — ніяк не вдавалося, завеликий. Усередині дерева темно, але вона має стрілу, яка їй допоможе. Птаха підняла стрілу перед собою. «Якого ж ти кольору, рідна?» Стріла на очах з сірої перетворилася на золоту. Птаха задоволено усміхнулася, бо знала — це на добро і та стріла ще їй обов’язково знадобиться. Жінка нахилилася і прошмигнула під корінь дерева. От де вона складе всі свої думки, спогади про цей сон, залишить і стрілу, яка, за словами діда Сна, є найліпшою охороною. І, здається, вона тепер здогадується, де її вхід до п’ятих воріт…