Зворотний бік світла - Корний Дара. Страница 21

— Та дитина — твій клопіт тепер, Птахо. За неї відповідаєш. Я ж натякала тобі про тягар, якщо пам’ятаєш? І ти отримала його! У Світі Сарматів малій не вижити. Врятована Духом тут — що мертвонароджена. Свої ж горло переріжуть або спалять живцем. Прошу, постарайся зробити все правильно. Те дитя не чуже мені. В Яроворот заборонено її брати. Ворота не пропустять. Захист ставитиму я.

Птаха нічого не зрозуміла. Чому такі умовності? Так, у Яровороті ніколи не було смертних-немовлят, але ж це унікальний випадок і тому:

— Зачекай, Маро! А я? Ти ж мене привела в Яроворот і так просто, без ніяких там застережень? Сама ж бачиш — це ж не навмисно.

Мара посміхалася, але то була швидше насмішка, бо говорила жорстко та трохи сердито:

— Що дозволено Марі — не дозволено пташеняті, дорогенька. Вже тобі один раз попустили, коли привела без дозволу у Яроворот дитину. Тоді ж це я за тебе і за хлопця заступилася. Досить химерувати, Птахо. Цього разу — я не дозволю. Цю дитину мають ростити смертні. Я колись врятувала від смерті тебе, ти — врятувала її. Рівновага.

Птаха хотіла заперечити, вблагати. Має бути якийсь вихід. Слід попросити дозволу залишити живою й матір. Вона з допомогою Мари зуміла б це зробити! Добра думка. Га? Тоді й клопоту всім менше. Світів багато. От нехай маля з матір’ю в якомусь з них поживуть, якщо доля дівчинки настільки важлива. Мара підняла загрозливо вгору руку, наче читала її думки:

— Досить! Це не обговорюється, Птахо. Й так забагато тобі дозволено. Життя дитини в обмін на життя матері. Душа Верхи не згине і не змарніє, це сильна душа. І не говори мені про жорстокість, жінко, не псуй слів. Є щось вище над поняттями добра та зла. Та замолода ще для знання такого.

Розмову обірвав голосний дитячий крик. Мале, напевне, врешті зрозуміло, що народилося, і ледь чутне пхикання переросло у відчайдушні волання. Відразу ж за тим у намет майже влетіла Вітра, яка зрозуміла — вона стала бабусею. Птаха озирнулася.

Тим часом Верха поворушилася й ледь чутно застогнала. Була ще жива, відкрила очі:

— Мамо, мамусю, де моя торба?

Вітра, яка стояла, здивовано дивлячись то на доньку, то на онуку, пробуючи зрозуміти, до чого тут якась там торба, все ж кинулася виконувати волю Верхи. Сума знайшлася відразу.

— Відкрий її, мамо. Там у полотняному сувійчику квітка. Дай, — ледь чутно говорила донька.

Цар-Мати, здається, цілу вічність рилася в торбі, нарешті дістала з неї засушену квітку мальви, схожу на одну з тих, які зараз квітли на скельних стінах, передала доньці. Верха тремтячими пальцями взяла висушений квіт, приклала його до щоки, тоді поцілувала, шепочучи щось сухими губами, тільки для неї зараз важливе. Птасі здалося — то слова прощання.

Мара стояла, сумно дивлячись в очі Птасі. Час спливав. Птаха очима попросила Мару зачекати ще декілька хвилин, та згідливо кивнула.

— Мамо, покажи мені її.

Вітра взяла з рук Птахи маленьке рожеве тіло немовляти і піднесла до доньки, поклала маля тій на груди. Очима Верхи покотилися сльози, вона зашепотіла ледь чутно, хоча Птасі здалося, що й на це у неї не мало б залишитися сили:

— Вона красуня, матінко, правда ж? Назви її Мальвою. Я знаю, ти хотіла інше ім’я дати, але це вона сама вибрала. — Верха закрила очі, переводячи подих. Кожне слово їй давалося важко: бліде мов крейда обличчя, навіть уста стали білими. В тілі породіллі майже не залишилося крові. — Прощай, Мальвочко, любове моя! Будь щаслива.

Верха ніжно погладила рукою голову щойно народженої донечки. Вона так і померла, пригортаючи до себе маленьке тіло дівчинки і шепочучи ледь чутно: «Ти — моя квіточка».

Птаха відчула, як до горла підкотив клубок зі сліз, опустила додолу погляд, стримуючись. Безсмертні ніколи не плачуть. Скільки разів вона дивилася в очі смерті і ніяк не може звикнути до цього. За спиною, не стримуючись, голосно ридала грізна Цар-Мати. Птаха шукала очима Мару. Тої не було поруч, бо душа Верхи відлетіла.

А наступного дня була розмова Вітри з Птахою. Сталося те, на що натякала Мара. Вітра, перелякана та стривожена, розпатлана та вся в крові, стояла на Дівич-горі перед Птахою з дитиною на руках. Вона і плакала, і разом з тим божевільно сміялася, бо, тільки-но втративши доньку, заледве не втратила онуку, вихопивши її з жертовника, з-під носа Маври.

«Поляниці! Дитина народилася через злі чари, вона — нечиста, вона — прокляття для нашого роду, бо мала померти разом з матір’ю за всіма законами, і тому її тре’ принести в жертву Великій Матері!» — Жриця не простила Цар-Матері насильства і того, що якась там чужинка, а не вона — Верховна Жриця, допомогла народитися на світ дитині.

— Вони маля вб’ють, Птахо. І я нічим не зараджу. Вб’ють і мене, бо я щойно вбила Жрицю, рятуючи онуку. Я хоч і Цар-Мати, та не маю влади над небесною волею, — затнулася на мить і продовжувала говорити: — Прошу тебе, Душо-Пташко, порятуй мою онуку, забери її з собою куди подалі, віддай якимсь добрим людям. Ти зможеш, благаю!

Птаха дивилася поверх голови Цар-Матері. Чорна скеля, що зсередини біла, стояла незворушно, відбиваючи хвилі. Вона прийняла з рук Вітри дитя. А Цар-Мати зараз повернеться назад, піде назустріч власній погибелі, хоча Птаха і говорила тій, що є ще один вихід — залишити своє плем’я, стати самітницею і жити разом з Мальвою або спробувати відшукати батька Верхи чи Мальви. Можливо, якесь з племен і прийняло б їх. Та в очах Вітри сидів небезпечний шал. Бо вона й досі залишалася Цар-Матір’ю і відповідала не тільки за себе та за онуку.

Вітра поцілувала малу, благословила тільки їй знаними словами і пішла — не озираючись. Птаха з Дівич-гори дивилася на широкий сарматський світ, який з малою повинна покинути назавжди:

— Дивися, Мальво, то твоя рідна земля. Ти тут народилася, а зараз ми з тобою підемо у світ, де тебе будуть любити, як мають любити батьки бажане дитя, і де ти будеш потрібною і будеш в безпеці.

Маленька дівчинка мирно спала, і, хоч щойно народжені немовлята не вміють сміятися, Птасі здавалося, що мала усміхається. Жінка поправила маляті на голові полотно, в яке та була закутана, під пальцями щось зашелестіло. Птаха пальцями намацала суху квітку мальви. Та сама, що подарувала малій ім’я. То Вітра, напевне, загорнула квіточку в пелюшки, на щастя чи на спогад про рідну матір. Птаха також шалено любила ті квіти. Таких мальв, як у її садку, не було в жодному іншому. Її квіти мали чарівну серединку, сама те диво вичаклувала — квіти для коханого. Пальцями Птаха розгорнула сухі пелюстки квіту й обімліла. То була квітка з її саду. Ні з якою іншою сплутати неможливо, бо тільки такі, особливі, росли в її саду. В осерді сухої мальви досі яскравою вогнистою леліточкою пломеніло малесеньке серце. В грудях запекло. Той вогонь передався всьому тілу. Батько Мальви — великий чорноокий красень. От чому ті квіти на стінах так бентежили її. Але ж там були і чорні мальви. В її саду ніколи не росли чорні мальви. Напевно, вона помиляється. Нехай, нехай вона помилиться. Треба спитати Вітру. Озирнулася. Та ще не встигла далеко відійти. Тільки-но спустилася з гори і була під ними.

— Вітро, дуже важливе для мене, — навіть кричати не довелося, Цар-Матір все добре чула. — Квіти, оті мальви на стінах Печери Білого Гайворона, оті чорні мальви, вони справді були чорними?

Вітра здивовано дивилася на Птаху. Якась суміш збентеження та суму застигла на обличчі, про що питала та дивна Жінка-Дух. Про квіти, тут, тепер, зараз… Чи важливе воно? Та відповіла, не розпитуючи:

— Що, чорні мальви? Ні-ні, навіть мертві вони не чорні. То гіркота й печаль Верхи малювали їх чорними.

Птаха чула, як лють і безпорадність заповзали всередину. Нахилилася над дитиною, уважно роздивляючись кожну рисочку на обличчі маляти. Зітхнула, стиснувши з усієї сили в руці суху квітку мальви, аж та розсипалася на порох під пальцями. Як там він себе називав — Вітер? Згадала слова Мари: «…Те, що дається нам і ми про нього думаємо як про тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти». Мара все знала.