Зворотний бік світла - Корний Дара. Страница 36

Ворота замкнені. Звичайно, ні сторожів живих, ні охоронців крилатих. Засув, через який не пройдеш, якщо тебе з протилежного боку не ждуть тіні, які все бачать, чують і підкоряються наказам одного Господаря. Як його тут приймуть? Після того як зрадив своїх, прокльони та кпини посипалися на його голову. Приятелі, рідні, мешканці темного боку не сприйняли його вибору, згадував той час з гіркотою. Ті прокльони його тоді не дістали, навіть не зачепили, жодного шраму ні на душі, ні на тілі, бо його берегли кохання, світло Яроворота, відвертаючи зло, слова, дії… А зараз? Зараз єством усім відчував — захист майже втратив. Його ніщо не берегло, хіба що благословення Вчителя. Доволі слабкий захист, але й він діяв, якщо досі з ним нічого не трапилося. Зараз опинився сам на сам зі своїми, які стали чужими, пішов від тих, для кого своїм так і не зумів стати… Відчувався голим — як усередині, так і зовні.

На воротах наче щось заворушилося. Тіні ожили. Вони його впізнали і чекали наказу Господаря.

Стриб також терпляче чекав своєї долі, чекав та згадував минуле.

Тоді його звали Стрибогом. Жорстоким і справедливим володарем таємних дум, нестримних бажань, жорстоким воїном. Був швидшим од вітру, мудрішим од сонця, міцнішим од дуба. Батько Стрибога — Морок, чи Мор, завше пишався своїм сином, вважаючи того найдостойнішим прийняти владу з його рук, коли настане пора. Скільки війн та боїв на той час було виграно, скільки людських душ зваблено, переведено на темний бік ним особисто. Тоді вірив у те, що робив, — щиро та віддано. Смертні завжди залишаються смертними — слабкими, нікчемними, тупуватими, і єдине, що мають цінне, — то безсмертна душа в задрипаній оболонці тлінного тіла. О, так! Її можна було, хай не всю, спробувати підкорити собі, звабити, підкупити… Хоча не розумів тоді, чому світлий бік завжди зоставався в людині, хай тільки на денці, але животів навіть у найчорнішому місці ледь-ледь помітним промінчиком. Інколи аж сумніви огортали — невже світлий бік сильніший? Та сонце в світлих світах на ранок відповідало йому промовисто — тінями.

Смертні люди. Досі не зрозумів, як до них ставитися. Про любов не може бути мови, а повага? Смертний завжди самостійно робить вибір, як, зрештою, і безсмертні. Багато чим схожі, однак… Спокуси, зради, бажання стати ліпшими, вирізнитися серед юрби, піднятися над нею, і все це тепер, зараз, відразу — перетворювало смертних на заручників легковірних, бо обставини сприяють, топлять. Одні віддають перевагу широкій, вимощеній якісною бруківкою трасі, платячи, звичайно, за це певну ціну. Інші, навпаки, не шукають легких доріг, бредуть бездоріжжям, на якому легко зашпортатись, впасти, зламати собі шию, життя, однак душа безсмертна в смертному тілі залишається неушкодженою, нерозхлюпаною. Чи багато серед смертних таких, які про це думають? Ні! Однак зустрічаються. Траплялися, звісно, випадки, коли душу розривало на шматки, кожен випадок унікальний — через любов до себе, через відчай. Отак і з’являлися на світ пошматовані душі, що стали духами — перелесниками, літавицями, мамунами, щезниками… Та ніколи не можна вважати їх союзниками. Залежно від того, який шмат душі зробився духом, так вони й чинять — або допомагають, або мстять.

Смертних у поселенні темних ніколи не було, за служок правлять тут тіні, які мовчки справляються зі своїми обов’язками, без заперечень та нарікань. Не те, що в Яровороті. Там Стриб мешкав поруч зі звичайними смертними, які легко й невимушено дозволяли собі сперечатися з безсмертними, кепкувати над ними, заперечувати їм, інколи навіть повчати. Довгенько до цього звикав. Так і кортіло інколи заклясти базікала чи обернути язикату сусідку Ганьку на сороку.

3. Відступництво

Птаха. Його покара і нагорода…

Стояв перед брамою у Світ Ночі та згадував-згадував. Був такий період в історії світів, коли темний бік майже здолав світлий, Світи практично без бою падали на коліна перед темними. То відчувалося в повітрі, мов перед грозою вчувається прихід дощу. Все частіше і частіше всередині смертних брали гору темні почування. Світло у безсторонніх світах згасало. Аж раптом з’явилася дивна сила, нова світла безсмертна й рівновага стала відновлюватися. Її називали чужі — Магурою, свої — Птахою. Вона вміла зцілювати душі, відвертати спокуси, ніколи не втручаючись, тільки витворюючи обставини. Вона наділених особливою силою смертних людей робила сильнішими духом, зміцнюючи словом, яке лікувало, вчинками, які рятували.

А потім… Потім сталося взагалі небачене до цього в жодному світі — якимсь дивом тій безсмертній вдалося домовитися з самою Марою, тою самою незговірливою володаркою смерті, котра дослухалася до порад нової світлої.

І страшна, всемогутня темна сила пасувала і відступала перед словом жінки, нехай і безсмертної. Як взагалі ті дві могли домовитися? Ніхто не розумів і не знав. Мандрували світами різні чутки. Дехто навіть вірив, що Птаха — донька Мари. Тільки батько Мор припинив ті пусті балачки. Птаха-Магура була донькою смертних, і він це добре знав. Самовпевнений і тоді вже майже нездоланий Стрибог, який не програв жодної битви, вперто рвався в бій. Він здолає ту жінку та її силу, він — зможе, він покаже тій неповноцінній, з родини смертних, хто в світах — найголовніший. Однак батько все відкладав і відкладав синове призначення, наче зважував всі за і проти або просто знав щось таке, що не дозволяло йому віддати наказ. Коли ж зрештою ситуація практично вийшла з-під контролю і, завдяки Магурі, майже всі новоспечені відуни стали на бік Сонячної брами, Рать Голів Темного Світу майже заставила Мора відіслати найліпшого серед них на ратоборство. Стрибогу переповідали, як батько заперечував і переконував Рать не робити цього, бо після того стане всім тільки гірше. Та його ніхто не слухав, це здавалося маячнею. Більшість порішила і все. Мор скорився наказу більшості. І Стрибог пішов, бо рвався в бій. Пішов, бо був одержимий війною, боротьбою.

— Стрибоже, сину мій, єдине прохання маю до тебе, тільки не вважай свого батька за старого недоумка, що втратив розум, — не дивися їй в очі, пообіцяй мені, бо…

Може, якби батько продовжив і сказав, чому не дивитися, все склалося б інакше. А так — у них не прийнято перебивати старших, перечити чи перепитувати, тому Стриб лише кивнув, погоджуючись. Попросив батьківського благословення і пішов… Щоб повернутися тільки через тисячоліття, і причина його повернення та сама, що й причина відходу. Жінка зі світу світлих. Магура, Птаха.

Він уперше побачив її в Світі Чотирьох Сонць. У її світі, в якому вона народилася і тому так вперто його захищала.

Вона стояла перед хатою молодої відунки. Стояла і чекала на нього. Зобачив її здалеку, навіть не так… Не побачив — відчув присутність. Ще такого не траплялося з ним, зазвичай так легко відчував тільки свого батька. Це виглядало наче дивний передзвін, гучний і разом з тим далекий-далекий, тоді раптом у голові з’явилася картина блакитного неба, а потім огорнули приємні пахощі. І лишень після того з’явилася вона. Маленький світлий промінчик серед чорноти, яка витала довкола. Забув враз, що вона — небезпечний ворог, забув батькові застороги, обіцянку, дану йому, — «не дивитися в очі», забув про все. Прагнув одного — зазирнути в її серце, пізнати душу. Стояв і млів, милувався красивою жінкою, її тендітністю, ловив себе на думці, що не зможе нічого їй заподіяти і не від того, що слабший, навпаки через те, що сильніший. Жінка виставила перед собою, мов щит, свої тендітні рученята. То виглядало радше не як захист чи грізний знак, а як волання про допомогу Вона також здавалася збентеженою. Якусь мить вони стояли, витріщаючись одне на одного, — вороги та недруги.

І що зробив тоді грізний Стрибог, який до цього не програв жодної битви? Він просто бовкнув перше, що влетіло в голову:

— Достойний супернику, чи не змогли б ми з вами домовитися?

Ага, домовитися! Так, таки так. Темні ніколи ні з ким переговорів не вели. Після почутого ті дві білі руки так і зависли в повітрі, на півдорозі до здійснення своїх намірів.