Зворотний бік світла - Корний Дара. Страница 4

Я йду від тебе. Лише я знаю, в якому зі світів мешкає нова безсмертна, тож темним цього не прочитати, бо мене немає поруч. Час у різних вимірах біжить по-різному, пам’ятай про це.

Бувай. Я вже далеко. Знала, коли прочитаєш, кинешся наздоганяти. Так важко вирвати серце з грудей. Але не слід цього робити. Мільйони вимірів, а я в одному з них. Навіть вічності буде замало, щоб знайти мене. Вічності і твого хисту безсмертного. Замітати сліди я умію, особливо коли плата надто велика. Тому не смій влізати у вирву посеред світлиці, попереджаю — можеш і не прокинутися.

Чи можна впіймати мить, яка вже стала минулим? Хоча інколи мені видавалося, що і це для тебе не таке важливе. Байдуже… Бо цього разу я не стану озиратися. Свої години безвиході я пережила. Та знаю — ще зустрінемося, по-іншому бути не може. „Ці двоє створені одне для одного!“ — Вчитель має слушність, однак терпіти тебе вічність — це вже через силу, навіть для мене. Так що чекай перемін — і хай береже тебе той, у кого ти віриш і на чию підтримку так часто покладаєшся. Пригадуєш, Вчитель нам розповідав про випадок, коли один дурень вирішив вкоротити собі віку. Приклав пістолет до лоба та вистрілив. Куля пройшла наскрізь, по борозні між двома частинами його мозку. І він вижив. Хтось там нагорі подарував йому ще один шанс. Потім той чолов’яга став навіть філософом в одному зі світів. Пройти через браму і повернутися назад живим — ціна дару і для обраних, і для дурнів. Не звертай уваги — іронізую. Тому мій відхід — це постріл в голову, сподіваюсь, що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене знову навчитися жити без тебе, а тобі — без мене. О, так! Це шанс стати вільною від кохання, інколи примарність щастя — доволі мізерна винагорода.

Цілую. Ні, надто банально. Просто хай щастить нам у наших пошуках. Бажаю тобі відшукати себе.

Йменням Сварожого кола прощаюсь з тобою, піднімаючи вгору руки.

Твоя Птаха».

Стриб мінився на очах, читаючи сірий аркуш паперу. Коли врешті дочитав, у нього помітно тремтіли руки.

За спиною почулися несміливі кроки. Озирнувся. То був Остап.

— Пане Стрибе, ви ще не скинули чоботи? Що ж — я зачекаю, бо хотів їх забрати, щоб почис…

Хлопчина не договорив, спіткнувся об сердитий погляд Стриба…

— Що це? — Чоловік витріщився на Остапа, махаючи у нього перед носом сірим аркушем паперу.

Переляканий служка-юнак зіщулився, втупивши очі долі. Що тут скажеш? Видно, зміст прочитаного не на жарт збурив господаря.

— Ти що, глухий? Я тебе питаю — де Птаха?

Остап знічев’я розвів руками. Хлопчина не міг цього знати, бо був зі Стрибом.

Не почувши відповіді, Стриб раптом підняв ногу і зі всієї сили вгатив у двері. Двері з гуркотом розчинилися, ледве не злетівши з завіс.

У просторій, залитій лагідним ранковим сонцем світлиці було порожньо. Посередині кружляло щось схоже на смерч, з людський зріст, виблискувало кольорами веселки і видавало ледь чутний сміх, наче передзвін дзвіночків. Остап впізнав той передзвін. Так вміла сміятися лише Птаха, його господиня. Юнак нажахано слухав той сміх, бо знав, що нічого доброго це не віщує. Той, хто йде геть і не лишає слідів, — зникає назавжди. А сміх залишають лише в крайніх випадках — плата за те, що ніхто не зможе відстежити твоє зникнення.

— Птахо! Повернися, кохана! — Стриб сторчма, зовсім не думаючи, що робить, кинувся просто у центр барвистого смерчу.

Смерч лише на мить загудів камертонно, а потім обхопив фігуру чоловіка і ще гучніше засміявся, не перестаючи крутитись навколо голови Стриба. Краєчком ока Стриб вловив межу ночі та дня — там плакало за крайнебом сонце, яке заходило, високі зелені гори підпирали небо. Якийсь непевний здогад влетів у голову. «Вона в…» Не додумав, бо… Це відбувалося лише мить, тому що вже наступної чоловік непритомно валявся в ногах наляканого служки.

Хлопець кинувся до Стриба. Торкнув його чоло рукою, схилився над губами. Той начебто не дихав. О, Свароже, безсмертний не дихає. Остап вперше бачив таким безпомічним свого господаря. Здавалося, що дотик до смерчу висмоктав з нього всі сили до крихти. Обличчя господаря зробилося крейдяним, тіло заледеніло. Нажаханий юнак вибіг з хати та поспішив за допомогою. Остап знав: коли магія вдаряється об ще одну магію, якогось іншого ґатунку — чи то вищого чи то чужорідного, то простому смертному врятувати безсмертного аж ніяк не вдасться. І зараз, крім Учителя Посолоня, Стрибу ніхто не допоможе.

Сонце в небі вже відірвало свої пелюстки від Східної брами, стояла погідна пора, і тільки десь у небі на заході почали з’являтися ледве помітні перисті хмари, велика дивовижа у краї, де просто так ніщо ніколи не береться, де навіть вітер приходить за необхідністю. До сезону дощів ще пару кіл. А от ті перисті хмари на заході — незаплановані, навіть смертному то відомо. Вчитель Посолонь якраз вийшов з Храму Сонця після ранкової молитви й стояв, здивовано витріщаючись у небо.

— Учителю, Учителю, — захеканий та переляканий служка Остап стояв перед Посолонем. — Там, там на підлозі мерт-т-вий пан Сс-с-с-стриб. Бу-бу-будь ласка, тільки ви мо-мо-жете його по-ря-ря-тувати.

Хлопець ковтав слова разом зі слізьми. Посолонь від почутого похолов. Остап завжди говорив правду. «Безсмертний майже мертвий? Як це?» — запитував сам себе. Остап тим часом вчепився в руку Учителя і тягнув його за собою.

Дорогою Вчитель зумів витягнути з переляканого юнака пару біль-менш зрозумілих, докупи склеєних речень. Остап щось мимрив про те, що Птаха кинула і його, і Стриба, і городище, і світ світлих та втекла кудись, бо лишила посеред хати смерч зі сміху. Він хоч і служка, проте знає, що його залишають тоді, коли йдуть назавжди, йдуть, замітаючи сліди. А згорьований господар на його очах поліз здуру в той смерч і тепер конає в хаті…

Учитель не знав що і думати. Це все здавалося дурним жартом. Бо Птаха і Стриб — його гордість, найкращі учні. Птаха не могла так вчинити, ні! Тільки не вона. Не вірив, що це були дурнуваті ревнощі чи плата чоловікові за зради. Вона не така. Мало бути ще щось, надто вагоме, щоб Птаха таке утнула. Відчував давно, її щось турбує, час від часу наштовхувався на розгублений, збентежений погляд. А коли намагався почати розмову, жінка похапцем відводила очі. У них не прийнято залазити в душі безсмертних без дозволу зайвими балачками чи питаннями. Захоче — розповість. Не розповіла.

Птаха — особлива жінка навіть у колі безсмертних, вона знала щось, і те щось зараз переважувало всі знання Вчителя. І справа тут не лишень у Стрибові та його зрадах. Ні — не так! Вона знала і не сказала, бо «все має свою пору». Чи не він навчив її цієї премудрості?

Вже перед самими вхідними дверима в помешкання Стриба Вчитель ще раз підняв голову вгору. Хмари продовжували блукати над Західною брамою. Щось наближалося.

«Очікування битви — гірше, аніж сама битва…» Дивні слова влетіли в голову, наче хтось прошепотів йому їх на вухо голосом Птахи.

3. Мальва

Мальва не любила свого імені. Ну що то за дурня така — Мальва. Теж мені — цвєточєк-лєпєсточєк-кульбабик, напрягає і все. Тьху — та розтерти. Мо’ для якогось плаксивого роману чи дурнуватого серіалу і нічо, а для реального життя — «тупо провал». Особливо коли тобі сімнадцять і за ті прожиті роки через дурнувате йменнячко як тебе тільки не дражнили — і Лавандою, і Ламбадою, і Мальвіною, і Мандоліною, і Буратіною, і Маліною, і Мівіною. Доводилося часто й кулаками переконувати, що ніяка вона не Мальвіна-Буратіна, а Мальва. Тоді-то й доходило…

Мама пишномовно переконує, що так назвали доньку через позначення на руці. То родимка-горошинка на долоні, яка за обрисами нагадує квітку мальви, і зрештою — «це так красиво» (захват мами). Ага, аж до реготу! Таке пояснення батьків було наче й логічним, однак не переконувало. Якщо в когось ніс орлиний чи воронячий, чого ж його вороною чи круком не назвуть? А тут такий виверт долі — Мальва, Мальвочка, Мальвуся. Усі-пусі! Вже ліпше б назвали Свєткою, Ганнусею, Танькою чи навіть якоюсь там Еврідікою або, як бабусю, Горпиною. А то Мальвочка! Капєц. Батьки таки лоханулися, а тепер романтично виправдовуються, що Мальва типу звучить стрьомно. Такі сумні думки блукали головою дівчини, коли вона неквапом йшла Львовом, вулицею Клепарівською.