БЖД - Ушкалов Сашко. Страница 17

Щойно я про це подумав, як на аварійний бал­кон вийшла дівчинка-страшилка в яскраво-роже­вих окулярах і почала еротично розкурювати свій слімз, заковтуючи ледь не весь фільтр. Такі окуля­ри могла носити або божевільна, або жінка, в якої дуже-дуже давно не було сексу. Хоч, зрештою, між першим і другим різниці майже нема...

—Гарні окуляри, – сказав я.

—Дякую, – мовила вона, зацікавлено зиркнувши на мене, – долчендгабана, чотири­ста баксів...

—Що чотириста баксів? – не відразу в'їхав я.

—Мої окуляри, – пояснила вона.

—Вони в тебе що, з платини?

—Ні, це долчендгабана, всесвітньо відомий бренд...

—То вони не з платини? – перепитав я.

—Ну да, – гордо відповіла вона й вийшла, певно, подумавши, що я якийсь імбецил.

Тоді я вийшов услід за нею й пильніше приди­вився до їхнього кріейтерського холу. Туди-сюди бігали шалено напонтовані чуваки й чувіхи, з-кабі-нету- в-кабінет- з-кабінету- в -кабінет-з- кабінету-в-кабінет... Це був якийсь броунівський рух... По­тім вони створювали чималі черги біля автомата, що видавав каву, а потім випиралися на аварійний балкон курити. Потім знову йшли по каву, а потім знову на балкон... Коли ж кава закінчувалася, вони хєрачили в дартс, що висів тут-таки, словом креа-тивили... А коли дартс набридав, автомат із кавою вже встигали заправити... Утворювався такий собі колообіг кріейтерів у природі.

Я враз розгубився й навіть не помітив, куди по­ділася та божевільна в рожевих окулярах за чоти­риста баксів. А потім враз вирішив, а чом би й ні, адже бігати туди-сюди, пити каву, курити й хєра-чити в дартс, чим не робота? І зупинився очима на дверях із наличкою «приймальня».

Прочинивши їх, я знову побачив окуляри за чотириста баксів...

– Знаєш, – сказав я, – пильно зазираючив очі, що ховалися під ними, – мені тут подобає­ться, я хочу спробувати стати вашим кріейтером.

Вона зиркнула на мене, як на повного недоум­ка, але все ж таки підняла слухавку і, як справжня сраколизка, музично процвіріньчала:

– Семене Альтмановичу, до вас на співбесіду...

Семен Альтманович виявився доволі хитрим. Він не став розповідати мені про свої окуляри, але якось підозріло глянув на мій подраний Мяу-дзедуном писок.

– Ось, – сказав він, – тримайте, – і дав меніаркуш паперу з олівцем... – Якщо ви хочете в наспрацювати, за півгодини на цьому аркуші маютьбути дві концепції... Концепція перша – білбордсоціальної реклами, спрямованої проти хабар­ництва... Ну й... Друга концепція... Скажімо, відео-ролика про... про мобільний факінфон джей сім­сот, хай буде факінфон, жодних відомих брендів...

І я взявся за роботу, поринувши в неї з голо­вою... На рекламу я мав свої види, бо не був кріей­тером, які на неї, судячи з їхнього броунівсько-го руху, взагалі жодних видів не мали... Реклама, здавалося мені, то найперше – асоціативний ряд, ні більше ні менше... Від цього треба відштовхува­тися, це завжди спрацьовує...

Гаразд, що там у нас? Білборд-соціалка про ха­барі... Реклама факінфона... Почнімо з соціалки...

Якщо ти береш хабарі, то ти фактично прода­єшся... Тепер найпростіша асоціація... Хто ще продасться? Ну, повії, наприклад... Будь ласка, беріть, знімайте...

Нічна зупинка, на якій стоїть повія, доволі приваблива, але з фінделем під оком. Біля неї таксо, на капоті якого сидить кілька гопуватих таксистів. Вони манять повію двадцятибаксо-вим папірцем... І жовтий напис на чорному не­бі: БЕРУЧИ ХАБАРІ, ЧИМ ТИ КРАЩИЙ ЗА НЕЇ? Ну що, кріейтери, схавали?

Тепер факінфон.

Мобілка... Що особливого скажеш про мо-білку?.. месежджі, дзвінки... але слоган: ФА­КІНФОН – по ньому можна подзвонити, – імбецильний слоган, як не крути... Треба мис­лити нестандартно... Скажімо, так. Усі телефо­ни вібрують... Ось... Так... Вібрують, наче віб­ратори... Є, курвамать, є, чуєте, кріейтери, йоб ваш автомат з кавою й аварійний балкон разом із ним! Ну й долчендгабану й дартс за компа­нію! Витріть нюні, тримайте...

1-й план: ніч, у ліжку самотня дівчина.

2-й план: під ліжком починає пілікати й віб­рувати факінфон.

3-й план: дівчина прокидається й, не розплю­щуючи очей, починає його шукати, але з іншого боку... Витягує з-під ліжка вібратор, прикладає його до вуха й натискає ро\уег. А коли той ожи­ває, вона спантеличено розплющує очі, розгуб­лено дивиться в камеру й каже: альо!

4-й план: чорним по білому: ФАКІНФОН – ВІН ЛЮБИТЬ ВАС ДУЖЧЕ!

Аркуш із концепціями я віддав рівно за десять хвилин.

Альтманович якось здивовано на мене зирк­нув і сказав:

– Добре, зачекайте в приймальні.

Чекати довелося недовго. Долчендгабана сиділа за своїм столиком і з розумним виглядом читала Муракамі. Телефон кілька разів писнув, після чого вона зникла в кабінеті, а коли повернулася, сказала:

—Ти нам не підходиш...

—Він сказав саме так?

—Ти впевнений, що хочеш почути правду?

—Авжеж. Будь зі мною відверта.

—Ок, він сказав, що це галіма німецька порнуха.

– А що ж тоді не порнуха? – здивувався я.Тут вона замислилась.

—Ну те, що знімаємо ми, це, скажімо, не пор­нуха.

—І що ж ви знімаєте?.. Так, для прикладу...

—Гаразд, – сказала вона, – ти, напевно, ба­чив рекламу про кукурудзяні пластівці?

—Це та, де по місту бігає величезний качан ку­курудзи й питається в перехожих: «Ви ще не знає­те, хто я такий?!». По-твоєму, це не порнографія?

—Ні, не порнографія.

—А доведи, ну, доведи мені, чим це відрізня­ється від галімої німецької порнографії?

Тут вона ще раз замислилась.

—Ну, хоча б тим, що цю рекламу дуже люб­лять діти.

—По-твоєму, діти не можуть любити порно­графію?

—Так, не можуть, бо вони її не розуміють...

—Ось бачиш, – кажу я, – усе сходиться. Ді­ти дивляться вашу рекламу, бо ще не розуміють, що це галіма німецька порнографія...

Ніколи б не міг подумати, що спускатися з од­ного поверху велетенської корпоративної будівлі на інший можна так довго... Я навмисне спинявся на кожній третій сходинці, сідав і починав курити, докурював, долав одним кроком ще три й знову сідав. Повз мене пробігали рекламні кріейтери, клерки з нашої редакції, але до мене нікому не бу­ло діла. Підозрюю, що навіть тоді, якби сюди яки­мось дивом заїхав на своїй ямасі Біл Даун, аби з да­ху розтрубити благу вість... ну, він би теж обійшов мене стороною, об'їхав би. Мені просто хотілося спинити час... Якимось дивним способом спинити час... Вставити йому в колеса, скажімо, качан ку­курудзи абощо. Але час уперто не спинявся. Кілька разів пробігала долченгабана, проте після галімої німецької порнухи, які б у неї там не були про­блеми з сексом, я її не цікавив...

І тут знову задзвонив мій факінфон.

– Баз, мать твою... – ґречно привітали менез динаміка.

Спочатку я подумав, що це дзвонить секре-тарка-растаманка вагітна Свєточка.

—Ти чого? Все-таки народила? – спитав я ви­нувато... – Ну, натри місяці раніше...

—Господи, та він же знову обдовбаний... Чу­єш, ти там що, обдовбаний? І чого я з тобою моро­чу голову? У мене зуб болить, я до лікаря маю йти, а натомість тобі, козлу обдовбаному, дзвоню і че­рез це не встигну позичити в подруги блузку на ви­хідні, їй-богу, дістало мене все...

Це Міла, – розумію я, – мій ангел-охороиець па теренах альма матер, не зважаючи навіть на те, що вона дурепа й екзгібіціоністка. Хоча, якщо

тверезо глянути на стан речей, на якого ще ан-гела-охоронця може розраховувати такий лузер, як я? Це староста Міла, що ходить по общазі в ко­ротенькому халатику, не вдягаючи під нього жод­ної білизни. Підозрюю, що робить вона це для то­го, аби було не так помітно, що вона дурепа. Але по телефону... По телефону це не діє...

—Міло, – кажу я, – знаєш, ради з твоїм зу­бом я не дам і блузки в мене, зрештою, теж не­ма... Тому...

—Тому заткай пельку й слухай мене сюда уважно, – не дає закінчити вона, – я тобі, обдов­баному такому козлу, випросила, виблагала, ви­смоктала з пальця останній шанс скласти залік із БЖД, останній залік, складаєш о 17.00, і все... Хоча ні, не все, ще кілограм зефіру в шоколаді й щоб був у мене ввечері... Це останній шанс... – наголошує вона. – Будь-ласка, візьмись за голо­ву. БЖД – це раз плюнути, і все – диплом, заби­рай свій сраний диплом і дуй на всі чотири сторо­ни... Але про зефір, чуєш, про зефір...