БЖД - Ушкалов Сашко. Страница 26

сигарет, що їх він поцупив або виміняв на Мяу-дзедуна в Кет. Нашого кошака ніде не було, хіба що той заховався за скрученого радіацією чувака, який кудись летів над головою в Ікаруса, хоч я сумніваюсь, що наш серливий Мяудзедун на та­ке б наважився.

Коли я підійшов до свого кумпля, той зирк­нув на мене, дістав звідкись із-за спини чергову жіночу сигарету, відкрутив їй фільтр, наче голо­ву неслухняній ящірці, й закурив... Я сів поряд на чорний теплий граніт. У задницю неприємно припікало, немовби ми сиділи на мініатюрному ядерному реакторі.

—Ну що? – спитав я.

—Що що? – відповів питанням на питання Ікарус.

Зрештою, я й сам не знав, що хотів від нього почути. Ми трохи посиділи мовчки, коли звід­кись з-за пам'ятника виповз гопник у саламанд­рах, шортах і білій кепці. Футболку він тримав у руках. Гопник був худющий, як скелет, і міг спокійно стати одним із експонатів музею при­роди, де під ним би прибили наличку порпісш швігорпісиз. Не виключено, що саме звідти він і втік.

– Сишиш, єсть куріть? – спитав він так, на­че я, Ікарус і гранітний чувак, скручений радіа­цією, були одним-єдиним цілим.

У гранітного чувака курити явно не було, у ме­не, зрештою, теж, тому Ікарус дістав з-за спини тонку жіночу сигарету, відірвав їй фільтр і про­стягнув гопникові. Той з недовірою оглянув неві­дому хріновину, що опинилася у нього в руках,

сказав «сишиш, благадарю» і знову зник десь за пам'ятником...

– Ну що? – знову спитав я, в принципі, й те­пер не знаючи, що маю на думці...

Ідея Ікаруса мені дуже не подобалась. Ми їха­ли до мажорів, але якби ми їхали до них просто так – це було б іще півбіди, але ж їхати до них просто так нам, «лохам», було ні для чого... Нато­мість ми збиралися грати з ними в «понт», і це не віщувало нічого доброго. Таким невдахам, як ми, ніколи не щастить в азартних іграх, якщо, звісно, «понт» можна назвати азартною грою...

Одним словом, ми з Ікарусом їхали в напівпо­рожньому фольксвагені вбік студмістечка. Я си­дів, втикав на берці, що визирали з-під ряси свя­щеника, який примостився навпроти мене, і ду­мав про мажорів. Мажорами в нашій колишній общазі називали кількох відморозків з юридич­ного факультету. У них там було щось на зразок клану. Чуваки зайняли собі півповерху, завезли туди більярд, поставили кілька тренажерів і зов­сім непогано почувалися. Навчання вони про-платили на кілька років уперед, коменданту від-стібнули нормальний прес бабок, тож їх ніхто не діставав. Але схоже на те, що дуже скоро жит­тя здалось їм нецікавим – пиздити арабів з ме­дичного ставало дедалі небезпечніше, їхня араб­ська діаспора з кожним роком зростала, до то­го ж вони, як справжні медики, дуже часто носили в кишенях скальпелі, маскуючи їх під автоматичні ручки. Повії з окружної мажорам остогидли – їх було п'ять і практично кожна

могла бути їхньою мамою. Тренажери, в прин­ципі, теж остогидни, а більярд вони по п'яні об-ригали текілою й мартіні, сліди від яких уперто не хотіли зникати з покриття – коротше, ніякої тобі, бля, естетики...

І ось ці відморозки вигадали гру в «понт». Спо­чатку про неї ходили тільки чутки, але дуже скоро стало видно й наслідки. Я, зрештою, ще й зараз сумнівався, що мажори спромоглися вигадати цю гру самотужки. Скорше за все, вони підгледіли ідею десь у кіно, але для нас з Ікарусом це не грало жодної ролі. Так от. Суть гри полягала в тому, що мажори скидалися на бабки й робили касу, а потім вигадували яке-небудь шибонуте завдан­ня. Тут уже їхня збоченецька фантазія працювала на всі сто. Той, хто погоджувався на гру, мав або ж виконати завдання в призначений час, або ж по­падав на поставлену суму. Якщо гравець обламу­вався й не міг повернути потрібної суми, а так бу­вало найчастіше, на нього чекала та сама доля, що й арабів з медичного. Зазвичай «понтувати» наважувалися жовтороті першокурсники, яким завжди було потрібне бабло. Зрозуміло, ніякого бабла вони не отримували, а частіше за все просто ставали боксерською грушею. Щоправда, кілька разів якісь відчайдухи все-таки робили мажорів, тоді юрфаківські перці зі скрипом платили їм баб­ки, виставляли купу бухла й привозили з окруж­ної повій. Тепер головним у мажорів був Калідор. Його папік, здається, тримав під собою автобус­не депо. З Калідором нам і належало говорити, оскільки він був найбільш говірким... В принци­пі, домовитися з ним було неважко, головне, слід

було пам'ятати, що йога в жодному разі не можна називати Калідором.

І ось ми їдемо до них – пролітаємо повз дитячу залізницю, справжню дитячу залізницю, на якій я, як був малий, так жодного разу й не катався – у дитинстві мене так затрахали справжні потяги, що на ці, дитячі, я навіть дивитись не міг. Я просто не розумів, як нормальні люди можуть гратися в залізницю... Далі проїздимо пожежну частину, кінотеатр, велетенський пам'ятник солдату, що гордо, наче фак, спрямовує в небо дисковий ППШ, погрожуючи втомленим перелітним птахам, літа­кам, ангелам і, мабуть, самому господу богу. А ще він презирливо поглядає з-під своєї гранітної кас­ки на торгівельний центр, за вітринами якого вид­но манекени спортсменів і футбольні м'ячі, які че­рез червонувату підсвітку нагадують видерті серця якихось невідомих тварин...

Священик у берцях теж дивиться на ці м'ячі, але що він про них думає, збагнути дуже важко. Можливо, він думає, що непогано було б купити один такий і кожного вечора, коли всі розійдуть­ся, фігачити його своїми берцями об стінку влас­ної церкви й водночас молитися...

Так чи так, він просить зупинити біля байко-нура – новозбудованого храму, який нагадує мені космічний шатл. Водій притишує шансон, зиркає на іконки, що висять у нього над головою, перехи­ляється в прохід і навіть сам відчиняє дверцята. Священик зводиться, бере із сусіднього сидіння свій прозорий пакет, в якому видно батон і пляшку кагору, й прямує до виходу, проте на його шляху

раптом виростає товстелезна жінка, що залазить до фольксвагена... Мікроавтобус розпачливо ри­пить ресорами, загрозливо перехиляється на один бік... Я в цей час думаю, що, якби наш фольксваген був човном, ми б уже давно зачерпнули тонну во­ди й пішли б на дно так швидко, що священик не встиг би навіть прочитати над нами останню молитву. Товстуха недбало, немов чайові, кидає в бардачок водієві металеву гривню, робить кілька кроків усередину й стає, мов статуя. Сідати вона навіть не намагається, бо, схоже, вже давно їздить по цьому маршруту й чудово розуміє, що її дупа не влізе на жодне з сидінь. У проході лишається сантиметрів п'ятнадцять вільного місця. Свяще­ник якось з острахом дивиться на цей фарватер, потім на дулу товстухи і, певно, починає молитися. Іще за мить він робить крок уперед... Спочатку бе­режно просуває у фарватер пакет із вином і хлібом, потім намагається протиснутись сам, але марно. Він робить крок уперед, потім крок назад, але й це не дає жодного результату... Урешті-решт, він так і зависає між товстухою й кріслом, мені навіть зда­ється, що його берці відриваються від землі...

– Господі, совдєпія нєістрібіма... – сумно зі­тхає він, так, наче вони з господом ведуть тися­чолітню війну проти совдепії, і ось тут вона на­решті їх дістала, дістала так конкретно, що не допоможуть ані вино, ані молитви, ані військові берці, ані тим паче хрестові походи, якими він марив усе життя...

Схоже, товстуха тільки зараз починає відчува­ти своєю гігантською дупою, що об неї хтось тре­ться. Вона, немов морж, робить кілька потужних

повороти) корпусом, священик хрускає кістками й нарешті випадає в прохід – ближче до дверей. Потому він швидко вистрибує з нашого фолькс-вагена й, не озираючись, крокує до байконура, певно, розробляти якісь нові, більш дієві стратегії боротьби проти совдепії.

Ми їдемо далі. Водій весь час зиркає на тов­стуху в дзеркальце, мабуть, побоюючись, аби во­на нічого не розтрощила. Мені теж дуже не хоче­ться, аби вона щось зламала – на відміну від потягів, автобуси я обожнював ще з дитинства. Пригадую, мені дуже подобалося бігати по сало­ну й сідати на нове місце, щойно воно звільняло­ся, відчуваючи, яке воно тепле й м'яке. Одного разу я підсів до якогось дядька, що дав мені цу­керку. Я сховав її до нагрудної кишені, а потім у мене її конфіскувала мама. Ні, їй зовсім не хоті­лося солодкого, вона півгодини намагалась мені пояснити, що так мене можуть отруїти, а я ди­вився на неї своїми сірими очима й зовсім не ро­зумів, навіщо комусь треба мене труїти.