Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович. Страница 21

Той факт, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що надвечір цього ж дня ви опинитеся в Перу…

Неділя, 5 липня 2009-го, Баньос. Три дні до перетину кордону

Усе планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте у руках, зрозуміло, не стала винятком.

Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи в Перу я вибрав Куйнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лохи, тоді з Лохи доїхати до прикордонного містечка Макара (як це зробити я ще не знав, але думав, що якось розберусь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Втім, це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура — це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.

Попри таку вражаючу простоту, з цим планом у нас від самого початку щось не заладнало. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко і стурбовано спитав:

— Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?

Так і спитав. Прямо і не соромлячись. Як чоловік чоловіка. Я з готовністю дістав з рюкзака свій «magic book» і виклав мій конгеніальний план прориву в Перу:

— Спочатку ми їдемо автобусом з Куйнки до Лохи, звідти в Макару, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Знаю, буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день впораємось.

Чех дивився на мене сумним безнадійним поглядом. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли заграється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон — це не простий кордон, а Frontera між Еквадором та Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от легко й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять годин. Проте чех нічого такого не сказав. Натомість він почухався і мовив:

— Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.

Ми вийшли з нашої кімнати і спустилися вниз. Зупинились на сходовому майданчику поміж першим та другим поверхами. На одній зі стін просто за Яновою спиною висіла здоровенна глянсувата карта Еквадору. На ній було видно також значну частину північної частини Перу. З виглядом людини, яка знає все, я упритул підійшов до мапи.

— Ну, — трохи пиндючно прогугнявив я, — це карта Еквадору. І що тепер?

— Глянь сюди, — проказав Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.

Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару і Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню від карти, і я аж язиком прицмокнув… На прикордонному містечку Макара дорога обривалася. З перуанської сторони не було позначено ніякого шляху: ні шосейки, ні ґрунтового. Єдина дорога, якою можна було перебратися на той бік кордону, пролягала значно західніше, притискаючись до крайки Тихого океану.

— Ти пропонуєш трюхикати від кордону до Піури пішки? — серйозно спитав Ян. — Я розумію, друже, там всього лиш двісті кілометрів горами, однак…

Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і було намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша — значно коротша — проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше схемою, а тому не витримувала жодної критики в порівнянні з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я ще не бачив жодних причин для паніки.

— Можливо, ця карта стара, — напустивши на себе поважнго вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. — Може, коли її складали того шляху просто не існувало.

Мій напарник стенув плечима:

— Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором та Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії [50].

— Відставити розмови! — рішуче рявкнув я. — Не розводь мені тут паніки! — говорив я твердо й упевнено, адже карта на стіні дійсно виглядала доволі потріпаною. — Відповідно до моїх даних, до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Просто карта дуже стара!

Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг припустити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.

Втім, Ян про всяк випадок зняв карту на фотоапарат з найбільшим можливим розширенням.

Понеділок, 6 липня, полудень. Десь по дорозі між Баньосом та Куенкою

— Чувак, ти впевнений, що ось це — Панамериканська магістраль? — тихо спитав Ян, закриваючи вікно машини. Салон аж плавився від задухи, але крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клубні здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.

Я розкрив itinerary і уважно передивився мапу Еквадору. Поволі до мене доходило, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.

— Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…

Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку і зараз тряслися в замизканому пікапі у компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопцем з крихітними, немов дитячими вухами та очима, але з гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, «числилася» дівчиною шофера) були типовими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.

Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися виключно мовою кечуа [51]. Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще в Стокгольмі, і пробував скласти кілька речень древньою мовою Інків. Утім, мої недолугі спроби, схоже, виходили не дуже вдалими і тільки веселили перуанців. Час від часу водій поправляв мене, а дівчата не переставали з мене реготати. Ян, ні бельмеса не розуміючи, реготав з дівками за компанію, що мене сильно злило.

— Спитай у них, чи це справді Панамерикана хайвей, — знічев’я запропонував Ян.

— Питай сам, — сердито відрубав я.

— То подивись, як це спитати кечуанською.

Я розгорнув розмовник, відшукав потрібну сторінку і розбірливо прошепотів на вухо товаришеві кілька слів.

— Точно? — про всяк випадок перепитав чех.

Я впевнено мотнув головою, приклавши розмовник до серця, немов Біблію, мовляв, давай, друже, не соромся, вразь їх наповал своєю обізнаністю, ти ж у нас цей… як його… поліглот. Мій товариш розім’яв губи і голосно проказав, звертаючись до однієї з дівуль:

— Yanayuqchu kanki? [52]

Дівуля зашарілася, голосно хіхікнула і картинним жестом поправила пасмо волосся. Зате водій різко скинув швидкість з вісімдесяти до сорока кілометрів за годину і почав стріляти недоброзичливими позирками в Янів бік.