Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович. Страница 42

— Блін, чувак, нам би десь попрати увесь цей мотлох, — сумно прогугнів Ян, обмотавшись кофтою і похапцем запаковуючи назад свою токсичну білизну.

І тут я, на зло ворогам і на радість мамі, згадую про Антона Санченка і його моряцький метод прання. Я так зрадів, люди, не повірите!

— Яне, — впевнено заявляю, — я знаю, що нам робити! Бери всі лахи з собою — сьогодні ми їх виперемо!

Перемо ми з Яном переважно труси, шкарпетки і майки. Шорти рідше. Бо шорти і кофти постійно носимо на собі. Тож вибравшись зранку з хостелу, ми прихопили з собою два невеликих чорних пакети з брудною білизною.

За півгодини наша дружна компанія з п’яти осіб (ми всі познайомились учора ввечері, б’ючись за місце біля каміну в «Bothy») вже спускалась до пристані. Я досить довго і прискіпливо вибирав човен, поки нарешті спинився на біло-блакитному гостроносому кориті, яке виглядало трохи краще за інші суденця, котрі, за моїми оцінками, навряд чи допливли б далі виходу з гавані Пуно. Корито йменувалося «Алькатрас».

Щойно вступивши на облізлий катер, я покликав шкіпера і спитав, чи не може він дістати нам із Яном мотузку, достатньо довгу, аби пропустити її під днищем «Алькатраса». Доблесний капітан куцого перуанського плавзасобу спочатку здивувався з моєї забаганки, але зрештою виконав прохання. Як кажуть: хто платить, той і замовляє музику.

Приблизно о 6:40 ранку човен відшвартувався від причалу і поплив на схід до виходу з гавані, поволі набираючи швидкість. Я відразу підкликав до себе Яна і пишно представив йому програму заходів для прання нашої білизни. Ян уважно мене вислухав і сказав, що я просто «гігант чєловєчєской мислі» (я нахабно замовчав авторство Антона Санченка, присвоївши собі всі лаври), після чого ми почали натягати на мотузку труси й обв’язувати її шкарпетками. Все, як у книзі написано…

Але я, схоже, щось наплутав, бо в мене все вийшло якось не зовсім так, як у Антона Санченка. Можливо через те, що в озері Тітікака склад води якийсь агресивний, зовсім непридатний для українсько-чеської білизни. Можливо, я не врахував, що малі річкові катери зазвичай плавають набагато швидше, ніж риболовецькі сейнери та траулери. А може, то в них на Тітікаці риба така. Ну голодна, тобто… Хтозна.

Вам, гадаю, цікаво, що все ж таки сталося? Насправді все випралося. І то нормально так випралося, скажу я вам: самі резинки від трусів позалишались…

(P. S. Я уявляю, як ця ситуація виглядала в очах нашого шкіпера. Два ґрінго, яких треба було просто відвезти на острови, припершись з самого ранку на човен, просять мотузку. Отримавши бажане, витягують з кишень купу брудних трусів та шкарпеток і з серйозним виглядом обвішують ними вірьовку. Затим кінці оцієї пахучої «гірлянди» вони прив’язують до поручнів на носі катера, а саму «гірлянду» кидають у воду. Через дві години ґрінго витягають порожню вірьовку з води і двадцять хвилин без передиху регочуть, мов ідіоти. Шкіпер потім довго допитувався, звідкіля ми приїхали…)

Традиційно плавучим островом називають суцільну масу сплетених докупи водяних рослин, глини та торфу різної товщини (від кількох сантиметрів до кількох метрів), що вільно тримається на воді. Ці острови можуть бути як природними, так і штучними, тобто створеними людьми. Найвідоміші штучні плавучі острови знаходяться саме на озері Тітікака і будують їх з особливого перуанського очерету, відомого під назвою тотора.

Перші плавучі острови з’явилися на Тітікаці доволі давно. Їхніми творцями було плем’я Урос, через що і самі острови нерідко називають плавучими островами Урос. Цей нечисленний миролюбний народець будував свої штучні острівці, аби захиститися від більш войовничих сусідів: спочатку від кровожерних вояків царства Колья, а згодом — від Інків. Острови облаштовувались таким чином, щоб на них можна було жити місяцями, ні разу не пристаючи до берега. Коли в околицях Тітікаки з’явилися іспанці, плем’я Урос перебралося на суходіл.

Попервах конкістадори використовували цих людей у протистоянні з Інками, а тому ставилися до них поблажливо. Втім, одержавши перемогу над Інками, іспанські завойовники взялися за остров’ян, своїх колишніх союзників. Після того, як більшість чоловіків забрали в рабство, залишки племені Урос змушені були повернутися на плавучі острови, де успішно переховувалися від іспанців протягом трьох століть, створивши унікальну комуну, котра в буквальному розумінні жила на воді.

Втім, на початку ХХ століття штучні острови знову спорожніли. Цього разу через те, що більшість їхніх жителів тікали у Пуно в пошуках роботи та кращого життя. Лиш нещодавно якась частина далеких нащадків древнього плем’я Урос переселилася назад на водні простори Тітікаки, поновивши будівництво рідкісних очеретяних острівців. Нині вони живуть з того, що показують свої плавучі домівки мандрівникам та туристам.

З нами у човні пливло ще троє французів: два хлопці та дівчина. Хвилин за сорок після відплиття з Пуно ми нарешті вибралися з заростей очерету і наблизилися до першого з плавучих острівців. Незвичайний острів сягав сорок-п’ятдесят метрів у довжину і тридцять метрів у ширину. Вздовж довшої зі сторін тулилося кілька невеликих хатинок з очерету, посередині острова зяяла широченна ополонка, куди спускалися риболовецькі сіті, а на протилежному кінці цього плавучого маєтку стовбичила чотириметрова оглядова вишка. Все це плавно й розмірено покочувалось на холодних водах Тітікаки. Помітивши, що ми з французиками збираємось причалити, з очеретяних хижок нам назустріч кинулись огрядні жіночки, всі в національних перуанських строях: вишитих сорочках та багатоколірних надутих спідницях. Позад них поважно походжало кілька товстих чоловіків з маленькими й чорними, мов у вепрів, очицями.

Шкіпер легко зіскочив на острів — очеретяний настил м’яко спружинив під його ногами — і припнув катер до імпровізованого причалу. Ми спустилися за ним, опинившись в оточенні пишнотілих перуанок, одягнутих у національні костюми. Після обміну взаємними люб’язностями, чоломкань та рукостискань, шкіпер рішуче розігнав жіночок і потягнув нашу компанію в центр острова, де поважно заклавши руки за пояс, стояв найвищий та найтовстіший з чоловіків.

— Друзі, це — Тіто, — відрекомендував шкіпер товстуна. — Тіто, це три французи і два якихось приблуди, які щойно згодували свої труси рибкам у озері.

— Ясно, — багатозначно погойдав головою череватий Тіто.

Як я зрозумів, Тіто був президентом плавучого острова.

Потому засмаглий президент із зашкарублими ручищами розсадив нас із французами круг себе на лавах (теж, до речі, очеретяних) і почав щось поважно розказувати невідомим мені аймарським діалектом; шкіпер перекладав усе на іспанську. Президент розповідав про технологію побудови острівців з тотори, про те, з чого живуть його одноплемінники, про полювання на качок над озером (навіть показав стару ґнотову рушницю, що заряджається з дула, з якої його люди нібито стріляють качок), про цілющі властивості тотори тощо. За словами Тіто, створення плавучого острова починається з того, що з озерного дна на мілині під берегом, де росте очерет, вирізають великі блоки торфу. Ці торфобрикети настільки просякнуті всякою зеленню, що самі по собі тримаються на воді (при цих словах президент Тіто взяв до рук маленький брикетик, схожий на шматок коров’ячого лайна, і опустив його в миску з водою, експериментально довівши, що він справді не тоне). Вирізані блоки зв’язують між собою дротами чи лескою. Затим із дна вирізають нові брикети, які вкладають на перші, і всю цю конструкцію знову скручують мотузками. Так триває доти, доки плавуча маса не зможе витримати людської ваги. Потому на верхньому шарі саджають очерет. Тотора потроху проростає, її листя зрізують і встеляють ним весь острів так, щоб кожен наступний шар лягав упоперек попереднього (це додає міцності острівній поверхні). Коли шарів очерету назбирається достатньо, щоби по конструкції можна було ходити, не провалюючись у мокрий торф, острів вважається готовим до здачі в експлуатацію. Насамкінець на ньому зводять очеретяні житла та облаштовують місце для човнів.