Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович. Страница 9

Все почалося спочатку. Я знову допізна засиджувався за комп’ютером, переглядаючи десятки пошукових серверів з надією підшукати дешевий авіаквиток за океан. Я змінював дати відльоту, перебирав аеропорти: Мадрид, Мілан, Париж, Амстердам, Франкфурт, але ніяк не міг надибати нічого підходящого. Цього разу ціни коливалися в межах 1000–1500 € і майже не залежали від обраних дат. Якось так непомітно розпочався «режим екстремальної економії — 2».

Час спливав, а моя авантюра так і лишалась без головного атрибута, що свідчив би про її реальність, — квитків до Південної Америки. Аж ось одного дня я знову наткнувся в Інтернеті на дешеві білети: той самий маршрут «Мадрид — Ліма — Мадрид» за трохи більшу суму — 530 €. Однак радість виявилася недовгочасною: квитки належали тій самій «Air Comet», що не могло не насторожувати.

Я подзвонив і переповів усе Янові. Зі свого боку, він передзвонив у шведське онлайн-агентство, де йому відверто сказали, що не вважають «Air Comet» надійною компанією і не рекомендують купувати квитки на їхні рейси. Найдешевші білети за тим самим маршрутом, але іншими авіакомпаніями коштували 950 €…

І тоді я подумав, що тяганина з авіаквитками затіялась не просто так. Здавалося, якась таємнича сила наполегливо не дозволяє мені купити білет до Ліми. Настільки наполегливо, що після цілої низки невдач, мабуть, саме ця незрима сила примусила мене — людину вельми далеку від забобонів — серйозно задуматись. Потрібно позбутися стереотипів, міркував я, уповні відкритися таємничій силі, віддатися інтуїції, власним внутрішнім відчуттям! Щось мовби підказувало мені: шукай нові ідеї, дивися вище!

Я підійшов до глобуса, повернув його так, щоб мати перед собою Південну Америку, і подивився вище. Ну, звісно! Йолоп! І чому я раніше не здогадався? Вище над Перу був Еквадор…

— Чувак, я тебе не розбудив? — годинник показував половину першої ночі.

— Ні, - спроквола муркнув Ян. — Читаю Харукі Муракамі.

Його слова дзвінкою хвилею сочилися з трубки: вночі завше найліпше дзвонити за кордон — жодних завад, жодного зайвого звуку на лінії. Утім, судячи з голосу, чех справді не спав.

— Ми летимо в Еквадор. Замість Болівії, - повідомив я. — А потім спускаємося вниз аж до Сантьяго. Через всю Південну Америку. І тепер нам не доведеться мотатися туди-сюди по Перу, ми перетнемо його з півночі на південь!

Ян невиразно рохнув.

— Але це ще не все, — я надав своєму голосу загадкового відтінку. — Навіщо нам повертатися назад в Еквадор, якщо можна вилетіти в Європу прямо із Чилі, з Сантьяго? Ге! Квитки вийдуть трохи дорожчими, зате ми економимо на цілому перельоті! Як тобі ідейка?

Я очікував, що Ян почне стрибати і кричати в телефон про те, який я геній, і дивуватися, як я зміг до такого додуматися. Але ні.

— Ти бос, тобі й вирішувати. Еквадор — то Еквадор. Добраніч.

— Добраніч, чувак.

Наступного дня без жодних заминок та проблем я купив квитки через англійський пошуковий сервер «GoLeIf», причому відразу з перельотом зі Стокгольма. Особливістю вищезгаданого сервісу є можливість вибирати інший аеропорт для зворотного польоту, відмінний від пункту призначення прямого рейсу. Отож наш маршрут набув наступного вигляду: «Стокгольм — Мадрид — Кіто — (…тут ми мандруємо Південною Америкою…) — Сантьяго — Рапа Нуї — Сантьяго — Мадрид — Стокгольм».

Кульмінацією епопеї з авіаперельотами стала купівля квитків на рейс з Сантьяго-де-Чилі до острова Пасхи. Купував через сайт чилійської «LAN», причому мені сильно пофортунило і я натрапив на гарну промоцію на сайті, заплативши за переліт усього три сотні євро.

Відтак я розслабився і полегшено зітхнув. У кишенях свистів вітер. Хазяйка квартири ледь не щодня влаштовувала істерики з приводу затримок оплати за житло. Мої улюблені джинси протерлися до дірок. Інших не було, як не було грошей, аби купити нові. Київське видавництво, яке першим зголосилося видати мої «Мексиканські хроніки», згодом відмовило мені. Втім, попри все це — попри тотальне безгрошів’я, попри спричинену кризою озлобленість та апатію людей, попри сірість київської зими — я почував себе комфортно і сміливо дивився у майбутнє.

Я був на своєму місці.

І найголовніше — гори воно все вогнем! — я лечу на острів Пасхи!

Є ще одна річ, яку я хотів би розтлумачити перед тим, як перейти до власне оповіді про наші з Яном пригоди у Південній Америці та на острові Пасхи. Лише кілька слів стосовно назви моєї авантюри.

Ми вже звикли до того, що слова, які позначають певний предмет чи явище, нерідко і не зовсім, не в повному, так би мовити, обсязі відповідають реальній суті даного предмета чи явища. Попри це, ми чіпко притримуємось усталених імен та означень. Скажімо, те, що київське «Динамо» творить на полі останніми роками, ми все ще уперто називаємо футболом. Доблесний український уряд підвищує пенсії на 60 копійок (!!!) і при цьому все ще називається урядом, а не цирком, гумористичним шоу довгоносиків чи просто табуном неляканих дундуків. І т. д. і т. п. Тому я подумав, що нічого страшного не станеться, якщо я назву свою маленьку авантюру великим словом — Експедиція.

Отож, шановні читачі, перед вами — не просто собі пригодницька сага, а детальний звіт про українсько-чеську Експедицію до найбільш загадкового куточка планети Земля — сповненого незабутніх чар та нерозгаданих таємниць острова Пасхи.

ЧАСТИНА І. ЦАРСТВО ВУЛКАНІВ

НАЙДОВШИЙ МЕРИДІАН

Червень 2009-го, Стокгольм, Швеція. Два тижні до початку подорожі

Штаб-квартира Експедиції розташувалася в маленькій Яновій квартирці на північному сході Стокгольма у висотному будинку, що стояв біля самого моря. З вікна видніла затока з причалами, звідки щовечора відправлялись у плавання до Фінляндії та Естонії круїзні лайнери компанії «Silja Line», трохи далі стовбурчилися кістляві крани вантажних доків. Квартира складалася з двох кімнат: щось на зразок житлової і щось на зразок кухні. З меблів Ян мав лиш коротенький диван і старий журнальний столик, який, певно, пам’ятав часи Карла ХІІ.

Ліжок не було. Навіщо? Спали ми на підлозі, на старих товстенних матрацах, які притягли з підвалу цього ж будинку, вкривались ковдрами без простирадл, а вдень навіть не думали застеляти оті наші імпровізовані «ложа».

По кутках кімнат кучугурились замети пилу. Їх не вимітали звідти, либонь, відтоді, як Ян вселився у квартиру. Під стелею, поміж голих лампочок без торшерів, павуки заснували власну імперію. Відразу в коридорі, спираючись на стіну, стояв брудний Янів велосипед, в холодильнику полискували зеленавими боками стратегічні запаси пива «Tuborg», а на стіні, прямо над тим місцем, де лежав мій матрац, висів масивний сірий годинник з радянського підводного човна. Цей раритетний хронометр Ян придбав на набережній у Калінінграді в якогось збіднілого матроса. Годинник, як і матраци, теж був товстим і незграбним, виступаючи над стіною сантиметрів на десять, обрамлений міцним сталевим обідком щось із палець завтовшки. Раз на тиждень доводилось брати з підвіконня чималий ключ, відкривати передню кришку, яка сильно нагадувала ілюмінатор у кают-компанії якогось сейнера, встромляти той самий ключ у вічко на циферблаті і заводити годинник. В узголів’ї Янового ліжка (чи то пак, матрацу) з-під купи невипраних речей та постелі випирав старезний глобус, на якому всі географічні назви було написано шведською.

Словом, не квартира, а рай! Справжній рай для справжнього чоловіка!

Єдине, що трохи псувало нашу парубоцьку ідилію, — це ціла купа горщиків з квітами (я й досі не можу втямити, нащо Ян їх там тримає). Бідні квіточки тижнями терплять страшенну спрагу, мучаться через випадкове підливання залишками пива, потерпають від грубезного шару пилюки на листках, але тримаються. Тримаються щосили. Справжні квіти-герої. Стільки, скільки вони перестраждали, не знесла б жодна інша рослина на планеті.