Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид. Страница 23

Нарешті розтулила рота й Санні.

— Чуєш, Морісе, — каже, — може, подати його гаманець? Он він лежить на отому, як його…

— Ага, давай його сюди!

— Не чіпайте мого гаманця!

— А він уже осьдечки, в мене, — каже Санні. І розмахує, каналія, п'ятидоларовою банкнотою. — Бачив? Я взяла тільки п'ять — стільки, скільки ти мені не додав. Я не якась там злодійка!

І раптом у мене потекли сльози. Я б віддав що завгодно, аби тільки не плакати, але вдіяти з собою нічого не міг.

— Ага, ви не злодійка! — схлипую. — Вкрали в мене п'ять…

— Заткни пельку! — гримнув Моріс і дав мені, каналія, штурхана.

— Покинь його, чуєш! — каже Санні. — Ходімо! Борг ми в нього забрали. Пора вшиватися. Ходімо, чуєш!

— Та йду, йду! — каже Моріс, а сам, каналія, стоїть, не йде.

— Серйозно кажу, Морісе, чуєш?! Не зачіпай його.

— А хто тут кого зачіпає? — відповідає Моріс та так невинно — жах. А тоді як дасть мені щигля по піжамі! Не скажу вам, куди саме, але дав добряче, так заболіло! За це я обізвав його брудним ідіотом.

— Що таке?! — питає він. Ще й руку приклав до вуха, ніби не дочув. — Що таке? Хто-хто я такий?

А я схлипую, і край. Така мене лють узяла — просто себе вже не тямлю.

— Ти брудний ідіот! — кажу. — Задоголовий ідіот і шахрай, а років через два станеш обідраним жебраком і чіплятимешся на вулиці до людей, щоб дали бодай центів десять на каву. Обвішаєш шмарклями все своє задрипане пальто, а сам…

І тоді він садонув мене по-справжньому. Я навіть не встиг відскочити чи пригнутися. Тільки раптом відчув страшний удар у живіт.

Однак зовсім я не відключився, бо ще пригадую, що дививсь на них із підлоги і бачив, як обоє виходять з кімнати й причиняють за собою двері. Я ще довгенько лежав на підлозі — як того вечора, з Стредлейтером. Але цього разу мені здавалося, що я вже віддаю богу душу. Серйозно. Наче потопаю абощо. Так важко було дихати. Коли я нарешті встав, то мусив діставатися до ванної, зігнувшись у три погибелі, ще й за живіт обома руками тримався.

Але я справді ненормальний. їй-богу, ненормальний. По дорозі до ванної я раптом забрав собі в голову, що в кишках у мене куля! Нібито її вгатив мені каналія Моріс. Ось я зараз доповзу до ванної, підкріплюся добрячим ковтком віскі або чогось такого й, заспокоївши нерви, почну рішуче діяти. Я уявляв собі, як виходжу з ванної вже вдягнений тощо, з револьвером у кишені, а сам ледь помітно похитуюсь. Тоді рушаю сходами вниз — у ліфт не сідаю. Іду, тримаючись однією рукою за поручень, а з кутиків рота час від часу скапує кров. Так я сходжу на кілька поверхів нижче — все тримаючись за живіт, і кров усю дорогу скапує на підлогу, — потім викликаю ліфт. І тільки-но каналій Моріс відчиняє двері й бачить мене з револьвером у рупії, він починає з переляку несамовито верещати, щоб я його не зачіпав. Та я все одно його пристрілюю. Шість пострілів просто в оту його жирнющу, волохату пузяку! Тоді викидаю револьвер у шахту ліфта — певна річ, спочатку витерши всі сліди пальців. Далі доповзаю назад до свого номера і дзвоню Джейн, щоб прийшла й перев'язала мені рану. Я уявив собі, як вона тримає мені біля рота сигарету, я затягуюсь, а сам сходжу кров'ю і т. ін.

Кляте кіно! Занапастити може людину. Серйозно кажу.

Я з годину просидів у ванній, попарився тощо. Потім знов ліг. Заснути довго не вдавалося, — я ж бо зовсім не був стомлений, — та кінець кінцем таки задрімав. Але чого мені хотілося тоді найдужче, то це накласти на себе руки. Хотілося виплигнути з вікна. І я, мабуть, так і зробив би, якби був певен, що хто-небудь мене накриє, як тільки впаду. Просто не хотілося, щоб на мене витріщало баньки збіговисько тупоголових роззявляк, коли я лежатиму закривавлений на тротуарі.

15

Спав я не дуже довго, бо, коли прокинувся, була ще тільки година десята. Я закурив і зразу відчув, що добряче зголоднів. Востаннє я їв, коли ми з Броссардом та Еклі їздили до Егерстауна в кіно. Оті два біфи. А це ж було вже досить давненько. Так наче років п'ятдесят тому. Телефон стояв поруч, і я вже навіть узяв трубку, щоб замовити сніданок у номер, але потім злякався — гляди, думаю, до мене пошлють отого гада Моріса! А коли ви гадаєте, що я вмирав побачити його ще раз, то у час просто не всі дома. Отож я повалявся трохи й викурив другу сигарету. Хотів був дзенькнути каналії Джейн — спитати, чи вона вже приїхала на канікули, — але душа не лежала.

І тоді я подзвонив Саллі Гейс. Саллі вчилася в школі Мері Е. Вудроф, і я знав, що дівчина вже вдома — тижнів два тому вона, каналія, прислала мені листа. У захваті я від неї не був, але знав її багато років і з дурної голови завжди гадав, що вона бозна-яка розумна. Я думав так через те, що Саллі знала купу всякої всячини про театри, п'єси, літературу і взагалі про всю оту муру. А коли дівчина знає таку тьму-тьмущу всякої всячини, то не відразу втямиш, дурна вона чи ні. Я цю каналію Гейс цілі роки не міг розгадати. Може, до мене б дійшло багато раніше, що вона дурна, як ступа, якби ми з нею не цілувалися стільки. У цьому ж і вся моя біда: коли я цілуюся з дівчиною, то завжди думаю, що вона бозна-яка розумна. Цілування і розум, звичайно, зовсім різні речі, проте я все одно так думаю.

Отож набрав я її номер. Спершу трубку взяла служниця. Потім батько Саллі. Нарешті вона сама.

— Саллі? — кажу.

— Я. А хто дзвонить? — питає. От уже любить покорчити з себе! Я ж бо щойно сказав батькові, що це я.

— Голден Колфілд. Як там у тебе?

— Голден?! У мене все нормально. А в тебе?

— Прекрасно! Чуєш, серйозно, як там у тебе? Що в школі?

— Нормально, — каже. — Ну, сам знаєш.

— Прекрасно. Чуєш, я хотів спитати, як у тебе сьогодні з часом? Неділя, правда, але в неділю у них там завжди бувають денні вистави. Бенефіси й інша мура. Не хочеш піти?

— Я залюбки! Це просто грандіозно!

Грандіозно! Одне зі слів, які я ненавиджу, це — «грандіозно». От уже дурисвітство. Я ледве не бовкнув їй, щоб тепер ні про яку виставу й не думала. Проте ми розводили бузу далі. Тобто вона розводила бузу. Саллі й слова ніколи не дасть укинути. Спочатку вона торочила мені про одного кадра з Гарварда, — мабуть, якийсь першокурсничок, тільки про це вона, звісно, не сказала. Нібито підбиває під неї клинці. Дзвонить їй, мовляв, днями й ночами. Днями й ночами! Слухайте, я трохи в осад не випав. Потім завела ще про одного типа — курсанта з Вестпойнтського військового училища, — цей, мовляв, теж задля неї ладен у вогонь і воду. Страшне діло. Я сказав їй, щоб ждала мене о другій під годинником у готелі «Білтмор», тільки щоб не спізнювалася, бо вистава починається, мабуть, о пів на третю. Саллі мала моду спізнюватись. Після цього я поклав трубку. У мене від тої Гейс уже аж в одному місці крутило. Правда, писочок у неї, каналії, мов на картинці.

Домовившись із Саллі, я встав, одягся й спакував саквояжі. Перед тим, як вийти з номера, глянув у вікно — що там, думаю, поробляють оті психи. Але штори в них у всіх були спущені. Вранці скромніших від них не знайдеш. Потім я з'їхав ліфтом униз і заплатив за номер. Каналії Моріса не видно було ніде. Та я й не намагався скрутити собі в'язи, визираючи його, собаку!

Перед готелем я взяв таксі, але куди їхати — хоч убийте, не знав. їхати мені, виявляється, нікуди. Була ще тільки неділя, а до середи чи бодай до вівторка поткнутися додому я не міг. І поселитися в іншому готелі, щоб там мені витрусили останні мізки, я, звісно, теж не згоряв від нетерплячки. Отож я сказав таксистові їхати на Центральний вокзал. Це зовсім поруч з готелем «Білтмор», де я мав зустрітися з Саллі. Зроблю, думаю, так: залишу речі на вокзалі в камері схову, в отій шафці, від якої дають ключі, а тоді поснідаю. Я був збіса голодний. У таксі дістав гаманець і полічив гроші. Вже не пригадую добре, скільки в мене залишалося, але багатство не велике. За якихось два триклятущі тижні я розтринькав стільки, скільки міг собі дозволити хіба король. Серйозно кажу. Душа в мене марнотратська. А що не встигну розтринькати, те згублю. Часто десь у ресторані або в нічному кафе я навіть забуваю взяти решту. Мої старі за це на мене вогнем дихають. Та їх можна зрозуміти. Хоч батько в мене й досить грошовитий. Не знаю напевно, скільки він заробляє,— про це він ніколи зі мною не розмовляє,— але, гадаю, чималенько. Він адвокат в одному акціонерному товаристві. А такі гребуть гроші лопатою. А ще я кажу так ось чому: я знаю, що батько весь час укладає гроші в театри на Бродвеї. Ті театри, правда, щоразу прогоряють, і мати завжди шаленіє, коли батько з ними зв'язується. Після смерті Аллі мати дуже подалася. Така нервова стала. Я ще й через це страшенно боявся сказати їй, що мене знову вигнали.