Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид. Страница 45

— Може, й піду, а може, й ні! — відказала вона й раптом кинулася, мов навіжена, через вулицю, навіть не подивившись, чи йдуть машини. Часом вона просто з розуму сходить.

Одначе я за нею не побіг. Я знав, що вона сама піде за мною, і неквапом рушив у бік зоопарку одним боком вулиці, де Центральний парк, а вона, каналія, пішла туди ж таки другим боком вулиці. Йде й голови до мене не повертає. Але я здогадувався, що вона косить на мене очима, — мовляв, чи ж і він іде? Одне слово, отак ми й простували всю дорогу до зоопарку. Тільки коли вулицею проїздив двоповерховий автобус, заступаючи від мене Фібі, якусь мить я не бачив, куди в біса її понесло, і трохи хвилювався. Та коли ми вже дійшли до зоопарку, я крикнув їй через вулицю:

— Фібі! Я йду в зоопарк! Ходімо зі мною!

Фібі й не глянула на мене. Але я здогадався, що вона мене почула, боколи я рушив сходами вниз до зоопарку, то озирнувся й побачив, що вона переходить вулицю і простує за мною.

День видався нікудишній, і людей у зоопарку було небагато. Тільки круг басейну, де плавали морські леви, стояло кілька душ. Я вже хотів був піти далі, але каналія Фібі затрималася, вдаючи, ніби задивилась, як годують левів, — якийсь хлопець кидав їм рибу, — і я вернувся. Непогана, думаю, нагода зрештою порозумітись. Підходжу, стаю позад неї і кладу їй на плечі обидві руки. Але Фібі, каналія, присіла й вислизнула з-під моїх рук! Коли вона впреться, ти її нічим не візьмеш. Стоїть, дивиться, як годують морських левів, а я стовбичу позад неї. Але руки їй на плечі абощо більше не кладу — ще, думаю, дьору дасть! Дивна ця дітлашня. Так і жди, що викине якогось коника.

Коли ми відійшли від басейну з морськими левами, поруч зі мною Фібі йти не захотіла, але й не відставала дуже. Я йду одним боком алеї, вона — другим. Теж не велика радість, та все ж таки краще, ніж іти за милю одне від одного, як доти. Потім ми вийшли на невисоку гірку й трохи подивилися на ведмедів, хоч там, власне", не було на що особливо й дивитися. Тільки один ведмідь і показався — білий, полярний. Другий, бурий, сидів у своїм чортовім барлозі й не вилазив. Виставив свій зад і сидить. Поруч нас стояв невеличкий хлопчик у ковбойському капелюсі на самі вуха й усе канючив у батька:

— Тату, вижени його звідти! Ну вижени!

Я глянув на Фібі, але вона, каналія, навіть не всміхнулася. Самі знаєте, як ця малеча вміє ображатися. Так просто не засміється, ні.

Після ведмедів ми вийшли з зоопарку, перетнули таку нешироку алею в парку, а тоді спустилися в один з отих підземних переходів, де завжди смердить сечею. Він виводив до каруселей. Фібі зі мною все ще не розмовляла, але йшла вже поруч. Я взявся ззаду за пояс на її пальті — просто так, аби подуріти, — але їй це не сподобалось, і вона сказала:

— Забери, будь ласка, руки, якщо не важко!

Фібі ще сердилася на мене. Правда, вже не так, як раніше. Одне слово, ми все ближче й ближче підходили до каруселей, і вже чути було оту дурну музику, яка там грає щодня, — «О Мері, Мері!» Вони крутять цю платівку уже років п'ятдесят— ще відколи я був малий. І це найкраще в каруселях — те, цю музика там завжди та сама.

— А я думала, карусель узимку не працює] — раптом каже Фібі. Це вона, по суті, вперше за весь час забалакала до мене. Видно, забула, що сердиться.

— Це, мабуть, через те, що скоро Різдво, — кажу. Вона нічого не відповіла. Згадала, видно, що сердиться на мене!

— Хочеш покататися? — питаю. Я ж бачив, що вона хоче. Коли Фібі ще була зовсім маленька і ми з Аллі та Д. Б. брали її до парку, вона просто не тямила себе від каруселі. Просто за вуха, бувало, не відтягнеш її від тієї чортової каруселі.

— Я вже завелика, — каже.

Я думав, вона не відповість. Таж ні, відповіла.

— Чого там завелика! — кажу. — Йди. Я тебе почекаю. Йди!

Ми вже були біля самої каруселі. Там каталося кілька дітей, здебільшого малеча, а осторонь сиділи на лавках і ждали батьки й матері. Я підійшов до віконця, де продавали квитки, й купив один каналії Фібі. Купив і даю їй. Вона стояла поруч.

— На ось, — кажу.— 0, стривай хвилинку, візьми заразом і свої гроші.— І я простяг їй усі гроші, які в мене залишились.

— Нехай будуть у тебе, — каже вона. — Поки що нехай побудуть у тебе. — Й відразу додала: — Будь ласка!

Знаєте, незручно якось, коли тебе просять: «Будь ласка!» Особливо коли це Фібі чи хтось такий. Страшенно важко на серці стає. Але гроші я все ж таки сховав знову до кишені.

— А ти хіба не хочеш покататися? — питає Фібі і якось дивно так поглядає на мене. Видно було, що вона вже майже не сердиться.

— Може, іншим разом, — кажу. — Я подивлюсь на тебе. Квиток при тобі?

— Ага.

— Тоді йди, а я посиджу отут на лавці. Подивлюся на тебе.

Я сів на лавку, а Фібі рушила до каруселі. Спершу обійшла довкола. Обійшла всю карусель. Потім вилізла на такого великого і облупленого гнідого коня. Нарешті карусель закрутилася, і я побачив, як Фібі поїхала, поїхала… З нею каталося всього п'ятеро чи шестеро дітей, а музика грала «Дим застилав тобі очі». Темп був дуже джазовий, і слухати було смішно. Кожне з дітей намагалося схопити «золоте кільце», каналія Фібі також, і я часом навіть боявся, що вона впаде зі свого чортового коня, але жодного разу до неї не гукнув, навіть не поворухнувся. З дітьми завжди так: коли вже вони заповзялися зловити золоте кільце, то нехай ловлять, краще не заважати. Впадуть, то й упадуть, але краще їм не заважати.

Нарешті карусель зупинилася, Фібі злізла з коня й підійшла до мене.

— А тепер ти прокатайся! — каже.

— Та ні, я просто подивлюся на тебе, — відповідаю. — Краще я посиджу й подивлюся на тебе.— І дав їй ще трохи з її грошей. — На ось. Купи ще кілька квиточків.

Вона взяла гроші.

— Я на тебе вже не лиха, — каже.

— Я знаю. Ну, біжи — зараз рушатиме!

І раптом вона поцілувала мене! А тоді простягла долоню й вигукнула:

— Дощ! Накрапає дощ!

— Я бачу.

А тоді — слухайте, я мало не вмер! — Фібі сягнула рукою до моєї кишені, дістала червону мисливську шапку й натягла мені на кумпол!

— А тобі хіба шапка не подобається? — питаю.

— Поноси трохи.

— Гаразд. А тепер біжи, а то не встигнеш на цей круг. Ще й коня твого займуть!

А вона стоїть, не поспішає.

— Ти мені не збрехав? Ти справді нікуди не поїдеш? Справді потім прийдеш додому? — допитувалась вона.

— Прийду, — кажу. І це була правда. Я їй не збрехав. Я таки вернувся потім додому. — Та біжи ж — кажу. — Рушає вже!

Вона підбігла до каси, купила квиток і в останню мить устигла на карусель. А вгорі знов оббігла весь круг, поки знайшла свого коня. Сіла на нього, помахала мені, і я теж їй помахав.

Слухайте, і раптом линув, мов скажений, дощ! Точнісінько як із відра, їй-богу. Батьки, матері й усі, хто там був, кинулись до каруселі й сховалися під дашком, щоб не змокнути до рубчика. Тільки я залишився сидіти на лавці. Промок до нитки, особливо плечі й коліна. Мисливська шапка мене, звичайно, трохи захищала, і все ж я сидів як хлющ. Та мені було байдуже. Раптом я відчув себе таким щасливим від того, що каналія Фібі все каталась і каталась на каруселі! Сказати по щирості, я мало не заплакав, такий був збіса щасливий. Сам не знаю чому. Мабуть, просто тому, що на Фібі було так приємно дивитись, коли вона все пропливала й пропливала в мене перед очима у своєму синьому пальтечку… Господи, якби ви тільки побачили її в ту хвилину!