Координати чудес - Шекли Роберт. Страница 7

РОЗДІЛ 7

Вулкан несамовитів і димів, випльовуючи згустки полум’я і жбурляючи в чорне небо сліпучі вогняні кулі, вибухав мільйонами розжарених уламків, а кожен уламок розсипався знов і знов, аж поки небо осяяла заграва, а три маленькі сонечка поблідли.

— Ого! — вирвалось у Кармоді. Це скидалося на мексіканський фейєрверк у парку Чапультепек на Великдень, і Кармоді був вражений до глибини душі.

Сліпучі брили впали на землю, і їх погасив океан, що для того й з’явився. Барвисті пасма диму скручувались і спліталися між собою, а глибокі води засичали і стали парою,

що знялася вгору дивовижними хмарами, зринувши потім дощем.

— Ух! — не стримався Кармоді.

Дощ падав навскісне, та раптом знявся вітер, що підхопив води і сплів їх у велетенський смерч. Чорний із сріблястими відблисками смерч рушив своїм грубезним стовбуром до Кармоді під ритмічний супровід оглушливих ударів грому.

— Годі! — залементував Кармоді.

Наблизившись майже впритул, смерч розсипався, вітер і дощ шугонули в небо, грім угамувався до зловісного гуркоту. Потім немов заграли сурми, заспівали псалмів, завили волинки й ніжно стогнали арфи. Інструменти звучали все тонше й тонше, мелодія торжества й тріумфу нагадувала бундючний супровід до титрів історичної кіноепопеї виробництва студії Метро Голдвін Майєр у Сінематоскопі на Тодд-АО, хоча була набагато зграйніша. Нарешті відлунав останній вибух звуків, світла, барв, руху та всілякого іншого. Запала тиша. Під фінальні акорди Кармоді заплющив очі, та розплющив їх саме вчасно. Звуки, світло, барви, рух та всіляке інше перетворилися на античну оголену постать.

— Вітаю! — промовила постать.  — Я Меліхрон. Як вам сподобався мій вихід?

— Я приголомшений, — признався Кармоді від щирого серця.

— Справді? — перепитав Меліхрон.  — Я питаю: ви справді приголомшені? Не просто вражені? Кажіть правду і не шкодуйте мого самолюбства.

— Присягаюсь! — потвердив Кармоді.  — Я справді приголомшений.

— Гаразд, це чудово, — сказав Меліхрон.  — Ви бачили невеличку прелюдію до мене. Я сотворив її зовсім недавно. Гадаю, — я справді так гадаю, — що вона щось говорить про Мене, правда?

— Щира правда! — сказав Кармоді. Він намагався пригадати, кого нагадував Меліхрон, та чорна агатова постать героя мала ідеальні пропорції і не мала індивідуальних рис. Вирізнявся тільки голос — чистий, занепокоєний трохи і трохи плаксивий.

— Все це, звичайно, недоречне, — вів далі Меліхрон.  — Я маю на увазі грандіозний вступ до себе самого і таке інше. Та все-таки я на своїй планеті. А коли не похизуватися на своїй власній планеті, то де ж тоді хизуватися?

— Безперечно, — погодився Кармоді.

— Ви справді так вважаєте? — поцікавився Меліхрон.

— Цілком відверто і щиро, — запевнив Кармоді.

Меліхрон на якусь мить замислився, а відтак уривчасто промовив:

— Дякую вам. Ви мені подобаєтесь. Ви розумна, чуйна людина і не боїтеся виказувати свої думки вголос.

— Дякую вам.

— Ні, я й справді так думаю.

— Гаразд, а я справді вам удячний, — потвердив Кармоді, намагаючись приглушити у своєму голосі ледь помітну нотку роздратування.

— Радий, що ви прибули, — сказав Меліхрон.  — Знаєте, моя розвинута інтуїція (я пишаюся нею) підказує, що ви зможете мені допомогти.

На кінчику язика в Кармоді крутилося, що допомоги потребує радше він, тим паче, що він узагалі нікому не може допомогти, бо не здатний зарадити собі в найголовнішому — знайти дорогу додому. Одначе вирішив цього разу промовчати, щоб не образити Меліхрона.

— Моя проблема постає з мого становища, — вів далі Меліхрон.  — А становище моє неповторне, дивовижне, величне і багатозначне. Ви чули, мабуть, що вся ця планета цілковито моя, та справа тут набагато поважніша. Я — єдина істота, здатна тут жити. Інші робили спроби, закладали поселення, плекали худобу і висаджували рослини. Все з моєї волі, звичайно, і все марно. Вся без винятку чужа моїй планеті матерія розпадалась у прах, а мої вітри принагідне розвіювали його в космосі. Що ви на це скажете?

— Дивно, — сказав Кармоді.

— Так, влучно сказано! — похвалив Меліхрон.  — Справді дивно! Але воно так є. Ніщо тут не може жити, крім мене і всього розмаїття моїх форм. Я аж жахнувся, коли зрозумів це.

— Уявляю собі.

— Я тут із споконвічних часів. Віками задовільнявся я скромним життям у подобі амеб, лишайників, папороті. Тоді все було прекрасно і просто. Я жив мов у райському саду.

— Це, мабуть, було чудесно, — зауважив Кармоді.

— Особисто мені подобалося, — повагом вів далі Меліхрон.  — Але, самі розумієте, так не могло тривати вічність. Я відкрив еволюцію і пішов за нею, змінюючи планету за образом своїм і подобою. Я ставав багатьма істотами, часом не дуже вдалими. Пізнавав зовнішні світи й експериментував з життєвими формами, які там бачив. Довгий час жив у подобі вищих форм — гуманоїдів, хтерізоїдів, оліхордів та інших. Усвідомив свою неповторність і це призвело мене до самотності, з якою я не міг примиритися. Тому я повстав!… Я увійшов у людський період розвитку, що тривав кілька мільйонів років. Я втілив себе в цілі народи і дозволив їм — ні, спонукав їх — іти війною один на одного. Майже тоді ж я спізнав секс і мистецтво, і те, й друге я прищепив своїм народам і деякий час розкошував. Я розділився на чоловіків і жінок, причому кожне існувало само по собі, водночас перебуваючи частиною мене самого. Я розмножувався, впадав у збочення, спалював себе біля ганебного стовпа, розстрілював себе, укладав із собою мирні угоди, одружував і розлучав себе, проходив через незліченні мініатюрні самогубства і самонародження. Частинки мого єства культивували мистецтво, — деколи дуже мило, — і релігію. Вони молилися — мені, звісно, і це було справедливо, бо я — першопричина всього. Я навіть дозволяв їм визнавати і славити верховні істоти, якими був не я. Бо тоді я був надзвичайно ліберальний.

— Дуже мудро з вашого боку! — визнав Кармоді.

— Так, я намагаюся виявляти мудрість, — зауважив Меліхрон. Я міг собі дозволити бути мудрим. Для цієї планети — тут не треба соромитись — я був Богом, Всевишнім, безсмертним, всемогутнім і всюдисущим. Все випливало з мене, навіть дисидентські думки про мою особу. Кожен листочок був частинкою мого єства. Навіть гори і ріки творилися мною. Я давав урожай і напускав голод. Я був життям у клітинах сімені і смертю в чумних бацилах. Жоден горобець не упав без мого відома, бо я був Зв’язок і Розв’язок, Все і Вся, Той, Що Існував Прісно, і Той, Що Існуватиме Во Віки Віків.

— Це таки неабищо, — підтримав розмову Кармоді.

— Так, так, — потвердив Меліхрон, сором’язливо посміхаючись, — Я був Ведучим Колесом Великого Небесного Велосипеда, як висловився один з моїх поетів. Це було прекрасно. Мої піддані творили полотна — а це ж я влаштовував призахідні заграви. Мій народ оспівував кохання — а це ж я винайшов любов. О дні чудовні — де ви!

— А чому б вам їх не повернути? — запитав Кармоді.

— Тому що я виріс, — сумовито відповів Меліхрон.  — Незліченні еони часу пішли у мене на творчий труд, відтак я почав запитувати свої творіння і себе. Мої священики, розумієте, увесь час зверталися думкою до мене і сперечались між собою про мою природу і досконалість. Як дурень, дослухавсь я до них. Приємно було слухати, як твій священик розводиться про тебе, та це мало в собі небезпеку. Я сам почав дивуватися своїй природі і досконалості. Я розмірковував, аналізував. Що більше я сушив собі мозок, то незбагненнішим усе мені здавалося.

— І навіщо вам цей самоаналіз? Адже ви все-таки Бог!…

— В цьому якраз уся заковика, — зітхнув Меліхрон.  — З погляду моїх творінь проблем не існувало. Я був Бог, мої шляхи були несповідимі, та до моїх обов’язків належало карати і милувати народ, який хотів мати волю, бо ж і далі був невіддільною часткою мого єства. Щодо самого народу я чинив усе дуже правильно, оскільки чинив я. Мої вчинки, навіть найпростіші й найочевидніші, після остаточного аналізу виявлялися несповідимі, бо сам я був несповідимий. Або ж, іншими словами, мої дії виявлялись загадковим тлумаченням усієї дійсності, яку тільки я своїм Господнім єством міг запримітити. Отак формулювали це деякі з моїх видатних мислителів. Вони ще додавали, що повніше розуміння буде їм дароване на небесах.