Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 15

Інколи його проривало на дидактику:

— Знаєш, чим я подобаюся жінкам у ліжку? Не тим, що трахаюся, як бог, а якраз тим, що роблю це так, мовби не трахався ніколи в житті. Демонструвати з себе секс-монстра може будь-який йолоп, у якого стоїть, і він прочитав кілька відповідних книг. А ти спробуй кохати жінку, як першу в своєму житті! Цього ти ніколи не зможеш зробити, навіть не старайся. Тому я за себе спокійний.

Коли він хоче познайомитися з дівчиною, то може почати з будь-якої теми, а все одно вийде на ту, що його цікавить: «Але погодка, правда?! Дощ, зимно, мряка… Але якби ми переспали, відразу стало б сонячно. Як ти ставишся до сонячної погоди?» Коли він обіцяє, що привезе до мене дівчат, то треба знати його смаки. Наскільки я втямив, обличчя його взагалі не цікавило, а те, чим набита її голова, ще менше. «Для трахання потрібна дупа і великі груди, — казав Олюсь. — Цього досить. А чи читала вона Пруста — мені начхати». Ті, кого він приводив до мене, не читали і Майна Ріда…

Ми таки махнули з ним до Кракова, прихопивши Ліду з Уляною, і дуже славно погуляли, зупинившись у «Мальтійському готелі» неподалік від центру. Ми тинялися по кнайпах до пізнього вечора, потім пили в готелі й борюкалися з дівчатами в номерах, а спали до обіду. Останнього дня, коли ми ввечері вийшли до міста, Ліда шепнула мені, що вони змовилися з Уляною і не надягли майток. Була весна, і грайливий вітерець, зазираючи дівчатам під спіднички, раз по раз оголював стегна ледь не до сідничок. У кнайпі то в мене, то в Олька падали на підлогу виделки, і ми нагиналися, аби помилуватися відразу на дві чудові шовкові розкішниці.

Так проминуло чотири дні, і ввечері на вже іншому краденому «фольксваґені» помчали ми додому, і тут, власне, трапилася з нами пригода, якої я забути не можу. Відразу за Ряшевом я помітив, що за нами весь час їде чорний джип, тобто я його помічав і раніше, але тільки зараз мені це видалося дивним і я запитав Олька, чи він також звернув увагу на джип.

— Звернув, звернув, — буркнув Олько, і я відчув у його голосі роздратування.

— Який? Який джип? — відразу пожвавішали дівчата і стали озиратися.

Було темно, і яскраві фари джипа били нам просто у спину. Олюсь дав газу, але джип не відставав.

— Ну, от, — зітхнув я. — Чи не мав я рації, коли казав, що не варто їхати проти ночі?

— Заткайся, — обірвав мене Олько. — Мудрий дуже.

— І справді, чому б і не заткатися?

Я витяг пляшку вина, розкоркував і зробив великий ковток.

— Це те іспанське вино, яке ми вирішили приберегти на пікнік? — обурилася Ліда.

— Тепер це вже не має жодного значення, — сказав я. — Волію посмакувати ним зараз.

— Е, на що ти натякаєш? — спитала Уляна і, вихопивши в мене пляшку, теж надпила. Після неї пляшка перекочувала до Ліди.

Нам було чого нервуватися. Мало того, що їдемо на краденій машині, та ще й веземо порядну суму грошей за попереднє авто.

— Блін, — процідив крізь зуби Олько, — він не відстає ні на метр.

Джип ішов за нами, витримуючи весь час однакову дистанцію, а довкола панувала пустка: жодного населеного пункту, ані живої душі, тільки дерева, дерева, дерева.

— Ой, здається, ми вляпалися, — зойкнула жалібно Уляна. — Дайте сюди вино, я мушу зняти стрес.

— А що, коли зупинитися? — запропонувала Лідка. — Може, він просто проїде повз нас?

— Ні, краще тримати його позаду, — не погодився Олько. — Боюся, що попереду нас може чекати засідка.

Я відкоркував ще одну пляшку.

— Ну, ви даєте, — сказав Олько. — Відкрий мені коньяк. Най і я собі ґольну.

— А тобі не можна, — зауважила Уляна. — Хочеш мати справи з польською поліцією?

— О-о, дорого б я дав зараз за зустріч із нею. Агов, поліціє! Рятуй наші душі!

Я подав йому коньяк, і він, набравши повен рот рідини, хвильку потримав, немов вагаючись, і ковтнув, із задоволенням видихаючи повітря.

Добру годину ми їхали з таємничим джипом на хвості, видудливши за цей час три пляшки вина і півпляшки коньяку, аж поки несподівано не вигулькнуло за рогом світло бензозаправної станції. Радісний вигук племені ірокезів струсонув авто. Ми в’їхали на терен заправки і зупинилися поруч із фурами. За мить до нас приєднався і чорний джип.

— Дівчата, закрийтеся і носа не висовуйте, — звелів Олько, а мені кивнув: — Ходімо до крамниці.

З джипа ніхто не виходив. Ми зайшли в яскраво освітлену крамницю, де були також столики, за якими водії пили каву, і стали вибирати газовану воду, не спускаючи ока з джипа. Нарешті звідти вийшов якийсь чоловік, запалив цигарку, хвильку потупцяв біля авта і попрямував до кльозету.

— Розрахуйся, — сказав Олько, а сам вийшов з крамниці.

За хвилю я побачив, що Олько причаївся в тіні так, аби той чоловік не міг його обминути. Фури затуляли його від вікон крамниці. Я подивився у бік джипа, там сидів ще хтось, з-за опущеної шиби долинала приглушена музика. Скільки їх? Двоє? Троє? Заскрипів гравій, з’явився незнайомець, він ішов повагом, попихкуючи цигаркою, і ось у мить, коли він минав Олька, дістав різкий удар по голові. Чоловік заточився і впав. Олько навалився зверху і притис йому до щоки револьвера:

— Co pan… со pan… (Що ви… що ви…) — лопотів перелякано чоловік.

— Якого хєра ти за нами слідкуєш? Хто тебе послав? — шипів Олько.

— Nie… nie sledzilismy… mam slaby wzrok… zawsze noca jade za kims… tak jest tatwiej… (Hi… ми не слідкували… я маю слабкий зір… тому завше уночі їду за кимось… так мені легше…)

Я раніше від Олька второпав, що то помилка, бо якби нас і справді хтось переслідував, то хіба наша мафія, а тут — поляк. Та не встиг я гукнути йому, щоб відпустив чоловіка, як із джипа вибігла жінка:

— Krzysiu! Со oni chca od ciebie? Ratunku! (Кшисю! Що вони хочуть від тебе? Рятуйте!)

Тут вже й Олько зрозумів, що це випадкові люди, він поміг чоловікові піднятися, сховав револьвера і став вибачатися, але жінка рвалася до крамниці, погрожуючи поліцією. Чоловік враз теж осмілів і голосно обурювався, розтираючи потилицю.

— Bandyci! Zapisz jego numer rejestracyjny! (Бандити! Запиши номер авта!)

Олько висмикнув із кишені стодоларову банкноту і простягнув жінці:

— Nie jestesmy bandytami. То nieporozumienie, myslelismy, ze nas sledzicie… Prosze przebaczenia… Wlasnie odjezdzamy, pan moze jechac za nami… (Ми не бандити. Це непорозуміння, ми подумали, що ви за нами слідкуєте. Але ми вже їдемо, можете їхати за нами…)

— No nie! Dosta tego! — обурився чоловік. — Niech pan zjezdza. (Ні! Досить того! Забирайтеся!)

— Dziekuje. Nie zawiadamiajcie policji, to przykre nieporozumienie. (Дякую. Не повідомляйте поліцію, це прикре непорозуміння.)

Ми поквапилися до авта і за лічені секунди вискочили на трасу.

— А все ти! — бурчав Олько.

— Чому я? — не розумів я.

— Ти перший звернув увагу на джипа.

— Ти ж казав, що теж на нього звернув увагу.

— Але я сумнівався, а після твоїх слів я вже ні про що не думав, як тільки про цього дурного джипа.

Дівчата нічого не зрозуміли з того, що відбулося, і я їм пояснив. Вони довго реготали, чим бісили Олька ще дужче.

— Смійтеся, смійтеся, а якщо вони таки подзвонять у поліцію? Що тоді? Як візьмуть нас за сраки, то ого-го скільки це нам буде коштувати.

— Є ідея, — сказав я. — Звернімо з траси. Не їдьмо на Медику, а на Раву-Руську.

— То буде добрячий гак, — вагався Олько.

— Я думаю, нам взагалі варто спинитися на ніч у якомусь мотелі й перекімарити стрес.

Дівчатам ідея сподобалася, і ми повернули на Томашів. У мотелі ми влаштували таку пиятику, що на ранок я ні в зуб ногою не пам’ятав, що робив із Лідою вночі. До Львова ми прибули наступного дня під обід.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

З Лесею виявилося все надто легко. Вся її сім’я зачитувалася мною і готова була сплавити Лесю, аби лише мати можливість приймати мене на свої обіди. Я приходив і відчував цей святковий сімейний оргазм, я відчував, що тут мене читають не тільки у ліжку, а й в туалеті, і не тільки до, а й після. Її сестра, я певен, мліючи над «Житієм гаремним», мусила себе пестити: у неї такі довгі пальці. Якби мені заманулося розщіпнути ширінку і продемонструвати свого прутня, виклавши його на тарілку зеленої салати, це викликало б лише секундне сум’яття, а далі — захват, суцільний захват. Вони любили при мені розслаблятися, розповідати якісь сороміцькі анекдоти, сипати перчені жарти. Батько Лесі постійно мені підморгував, так, мовби перебував зі мною у якійсь таємній змові та ще й намагаючись із тим підморгуванням не критися, а так, аби всі бачили.