Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 22
Та коли вам нарешті вдасться з неї зірвати цей останній символ незалежності, вона враз опадає знесилено і з якимсь самовдоволеним смутком розсовує ноги. Є такі, що обов’язково запитають, коли будеш намагатися стягнути з них джинси: «А що потім?» Чесно кажучи, у мене від такого запитання все відразу падає. Бувають і такі цілочки, які, не давши з себе зняти майточок, радо приймуть прутня в будь-які інші місця. До них належала й Віра. Піхву вона берегла для чоловіка. І це в свої двадцять два роки! Ледве мені вдалося переконати її, що він того не вартий.
Пробивання цілочки — акт, сповнений драматизму. Є безліч чоловіків, які за все своє життя не зустріли невинної дівчини. Не знаю, за що мене Бог покарав, але доля мене пригощала переважно цілочками. Я зрозумів, що цей хрест я мушу нести з гідністю, і я ніс його, не ремствуючи, але й не мліючи від захоплення. Цнота — це щось таке, що єднає панну з Пречистою Дівою, і, втративши її, вона рве цю сув’язь. Тонесенька пелюсточка цілочки, як мембрана у вусі, чутливо приймає сигнали з космосу і посилає назад, коли ви її пробиваєте, у небесах відбуваються незворотні катаклізми. Тому дівчина, яка пригостила вас своєю цнотою, чомусь вважає, що ви відтоді стаєте мовби вічним сторожем її піхви. І досі я мушу вислуховувати чергові любовні страждання панночок, у чиїх піхвах мене прописано вже навіки.
Тоді як Хмельницький облягав Збараж цілих півроку, Вірину фортецю я взяв за місяць. Перед тим ми справно займалися оральним сексом, і Віра вважала це нормальною річчю.
— Всі ви, чоловіки, однакові, — говорила Віра. — Вам би тільки свого добитися. Поки ти не позбавив мене цноти, я знаю, що ти мене не кинеш. А якщо кинеш, то що я поясню своєму чоловікові?
— Ти гадаєш, він тебе буде допитувати?
— Чому б і ні? Це його право.
— Тоді він дебіл. Ти знайди собі такого чоловіка, аби той не мав комплексів відносно того, хто був у тебе перед ним.
— Хіба такі є?
Я хотів сказати: «Звичайно! Це я!» — але стримався.
— Це дуже боляче? — спитала вона, коли я нарешті вмовив її віддатися по-справжньому.
— Та ні, якщо перед тим добре випити, взагалі нічого не відчуєш.
— Ти мене обманюєш. Мама мені сказала, що це дуже боляче і йде кров.
— Ти б іще бабцю спитала.
— Я питала, але бабця не пам’ятає.
За деякий час вона врешті відважилася.
— Може, ми спробуємо трошки-трошки, добре? Якщо мені заболить, я скажу.
Я погодився, але щойно пригорнув, як вона:
— А що, як піде кров? Треба щось підстелити.
— Підклади під себе книжку. Я потім зберігатиму її як пам’ятку.
— Ти знущаєшся! Книжка мені мулятиме.
— Поліетиленовий кульок підійде? — спитався, втрачаючи терпець.
— Ні-ні, він замалий. Я ж не знаю, скільки крові втрачу.
Я вийшов на кухню, здер зі столу церату і застелив нею постіль.
— Ой, яка вона холодна! — вовтузилась Віра. — І що там таке коле?
— Це кришки хліба, нічого страшного.
— А що там таке мокре?
— Напевно, кава.
— Що ти робиш? Куди ти мене перевертаєш?
— Заспокойся. Пробивати цілку краще ззаду.
— Справді? Я вперше чую.
— Довірся мені.
— Ой, ми забули випити.
Скрегочучи зубами, я налив їй повну склянку вина, і Віра її хильнула, як воду.
— Зачекай, — сказала вона, — я ще не сп’яніла.
Для більшої впевненості я влив у неї ще одну склянку. І лише після цього почав проникати у святая святих. Як і слід було сподіватися, побоювання Віри виявилися марними: болю вона не відчула, а крові було як кіт наплакав.
— Признайся… я в тебе була першою цілкою? — спитала Віра, водячи вказівним пальчиком по моїх волохатих грудях.
Коли збезчещена вами цнота цікавиться, чи була вона для вас першою, не розчаровуйте: все одно вона не повірить. Але мені в моєму віці брехати не личило, і я сказав, що першою цілкою була моя дружина. Це Віру цілком задовольнило.
Як я вже казав, Віра не тільки багато читала, але й писала вірші. Окремі з них присвячувала мені й моєму прутневі. Це мене підносило над рештою чоловіків, я пишався собою, своїм прутнем і говорив Вірі слова, яких не говорив жодній іншій дівчині, бо жодна інша дівчина не сприйняла б їх, не зрозуміла б їх таємного прихованого сенсу. Але у всьому іншому Віра, як і більшість жінок, була з дитинства наділена інстинктом власниці: прагнула володіти мною віднині і прісно, пережити мою смерть, а потім ходити на могилку й класти квіти, порпатися у моїх паперах, довершувати недовершене, публікувати неопубліковане, щось сумлінно спалюючи, а щось закреслюючи, і попри те день у день педантично шкрябати спогади. Проте я успішно вислизав з усіх капканів, які вона розставляла, не дозволяючи пригнобити мою незалежність, викликаючи розчарування і гнів, а оскільки спрага заволодіти, якщо вона залишається невтоленою, чинить людину залежною від об’єкту пристрасті, то в результаті Віра перебувала в постійних пошуках якісно нових зневолень, спрямованих на те, аби я частіше думав про неї, жив нею і в ній. З цією світлою метою Віра стала писати мені листи, мовби ми розділені були сотнями кілометрів. Просто у неї була нав’язлива думка, що колись наше листування можна буде видати окремою книгою, і взагалі було б чудово, якби ця книга виявилася товста-претовста. Вона писала листи довгі й плутані, розбираючи по кісточках наші стосунки, аналізуючи окремі фрази, кинуті мною знічев’я, забуті й поховані в глибинах свідомості, але Віра їх витягала, здмухувала пил, обтріпувала, випрасовувала і знову простеляла переді мною, щоб показати, яким я іноді буваю прикрим. Вона змушувала мене відписувати, і я видушував із себе якийсь некерований словесний потік, у якому тонув здоровий глузд. Проте Віра цілком серйозно вважала, що мої листи нагадують Джойсові «Поминки по Фіннегану» — вони наскрізь пронизані підтекстом, який розлузати може тільки космічний розум. Вона настільки перейнялася шляхетною метою мого удосконалення і наближення до свого омріяного ідеалу, який у неї сформувався на підставі прочитаних книг, що я почав відчувати себе інфузорією під недремним оком мікроскопа.
МАР’ЯНА
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Спочатку були листи. Перший лист від неї в саморобному конверті з веселими рожевими квіточками пахнув парфумами на цілу редакцію «Роst-Поступу». Редакційну пошту справно сортували по кишеньках із прізвищами журналістів, і не було дня, щоб моя кишенька не здувалася від листів та записок. Щоправда, сюди вкладали не тільки листи до мене, а й до пані Аліни, яку я описав у «Дівах ночі», вона була саме на піку своєї слави, читачі просили в неї порад і благали записати на навчання до школи кохання. Але такого чудернацького конверта ще не траплялося.
— Хто це тобі пише? — принюхувалися «поступівці», присутні у священній сцені розпечатування, але я, передчуваючи щось таємниче й інтимне, що віяло від цього листа, ушився в тихий куточок, аби прочитати на самоті.
Її листи адресувалися людині, з якою вона знайома не була. Писала про те, як захопилася моїми творами, читає геть усе, що з’являється в друці під моїм ім’ям, і навіть завела спеціальну папочку, куди складає вирізки. Зверху на папці вона вивела великими червоними літерами моє ім’я й оздобила барвистими візерунками. Цією папочкою я був зворушений настільки, що прочитав її вірші, які вона мені надіслала. Вірші виявилися цілком грамотними і, чесно кажучи, мало скидалися на ті римотвори, які зазвичай пишуть у її віці, водночас вони були холодні й рафіновані та мовби писані різними людьми, під впливом яких і перебувала поетеса-початківець. Мені уявлялась панночка з великим бантом, у білому школярському фартушку і з товстими ногами. Здається, я забув сказати, що вона вчилася в десятому класі. Товсті ноги, широка талія, об’ємна дупця й великі перса — такою я її бачив у своїх еротичних мареннях. Пояснювалося це тим, що дві попередні юні поетеси, які потребували моєї консультації, були саме такими. Писали вони потворні вірші й не подавали ані найменших надій на майбутнє як поетки, зате були цілком придатні для того, аби використовувати їх у горизонтальний спосіб. У перервах я давав уроки писання, підсовував книги, щось тлумачив, роблячи видимість, наче насправді до глибини душі перейнятий їхнім небуденним талантом, і не особливо журився, що всі мої спроби роздмухати цей талант виявлялися дедалі мізернішими й мізернішими.