Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 40

— Мене стали переслідувати суїцидні марева.

— Справді? Ніколи б не подумала, що ти на щось таке здатний. Хіба що в уяві. Я, зрештою, і сама колись про це думала. Іноді мені спадало на гадку, що одне тільки усвідомлення того, що я можу покінчити з життям будь-коли, тільки-но захочу, й утримувало мене при житті. Особливо коли батьки мене задовбали, щоб я виходила заміж, бо мій священний обов’язок — народити дитину. Цілком можливо, я ще дитину народжу, але заміж… До речі, як ти ставишся до того, щоб зробити мені симпатичного карапузика? З такими синіми очима, як у тебе.

— І так, щоб він ріс, не знаючи батька?

— Звичайно. Навіщо мені батько?

— А йому?

— І він обійдеться. Просто, якщо ти відмовишся, я народжу від якогось дебіла. Як он той.

— Якщо я таки відважуся на самогубство, я обов’язково тобі зателефоную, щоб залишити по собі ще один чудовий витвір.

— Це було б ідеально. Ми б приходили на твою могилку, я розповідала б йому про тебе… Авжеж, про такого батька для своєї дитини можна тільки мріяти.

— Батька в могилці?

— А що тут поганого? Я зробила б усе, щоб він тебе полюбив. Рукописи свої можеш теж сміливо нам передати, ми збережемо все до дрібниць і будемо перевидавати, перевидавати… Ой, щось я і справді розмріялась. А ти ж і не покінчиш самогубством.

— Чому так думаєш?

— У тебе нема на це жодних поважних причин.

— У мене депресія. Я не можу писати.

— Пхе! У мене стабільно двічі на рік депресняк. І то такий, що вити хочеться. Одного разу я навіть для цікавості перетяла собі жилу і дивилася, як скрапує кров. Це зачаровує. Мені здавалося, я б могла дивитися на це годинами. Замов мені ще текіли.

— Твій кавалер, по-моєму, психонув.

— Туди йому й дорога. Мудак. Завтра зателефонує. А в мене й так сьогодні зовсім не сексуальний настрій. А точніше, діловий — напевно, завтра діла й почнуться. Ненавиджу всі ці бабські розклади. Усе до найменших дрібниць ненавиджу. Я ненавиджу вишукану білизну. Ненавиджу косметику і парфуми. Ненавиджу нацицьники. Ненавиджу менструації. Ненавиджу бабські теревені. Ненавиджу своїх ровесниць, з якими не знаходжу спільної мови, бо вони або вискочили заміж, або перебувають у шаленій погоні за щастям. А я не вийшла і не перебуваю. Я з жахом думаю про те, що колись у мене з’являться зморшки, тіні під очима, і я змушена буду вдатися до косметики, пофарбувати волосся. Не кінчай самогубством. З ким я ще так душевно розслаблюся?

— Досить важливо мати когось протилежної статі, з ким не граєшся. Правда?

— Сам знаєш, що правда. Хоча інколи… ти тільки не сприйми це надто серйозно… це інколи… в своїх еротичних мареннях я уявляю, як ти мене кохаєш… тобто я уявляю тебе на місці того, хто мене тієї миті кохає… і тоді в мене настає дуже класний оргазм…

— Твій гівнюк повернувся.

— О-о! І що він робить?

— Сів за столик і дивиться на нас.

— Зануда. Ну що ж, я почалапала до нього. Ти з кимось сьогодні кохаєшся? — Я кивнув. — Рівно опівночі я хочу кінчити разом з тобою. Обіцяєш?

— Постараюсь.

— Хочеш, я поведу тебе в одне таємниче місце? — спитав я Лесю, навіть не сумніваючись, що вона погодиться, вона ніколи ні від чого не відмовлялася. Навіть якби я запропонував їй спуститися в пекло, вона б поцікавилася лише, чи не варто їй прихопити теплого светрика і пару канапок.

Пертися на Погулянку затемна було, мабуть, дурною затією, в околиці острова жодного освітлення, можна потрапити у прикру ситуацію, якщо наше місце на острові вже кимось зайняте. На щастя, там не було жодної живої душі, гнітюча тиша панувала довкола, вітер ані не шелеснув у гіллі верб, хоча трохи далі в ліску крони дерев тривожно шуміли і зловісно поскрипували.

— Як тут гарно, — втішилася Леся, яка вміла тішитися життям як ніхто.

І знову ані сліду Грицька. Я подивився на мертву похмуру воду, і мені зробилося моторошно, ця вода, вочевидь, ховала якусь таємницю, щось причаїлося у її темних непривітних глибинах, і мене не покидало передчуття, що коли воно випірне, коли воно з’явиться переді мною, то буде останнє, що я побачу в цьому житті.

Лесі ані на грам не передався мій пригнічений настрій, вона щебетала, сміялася, тулила вербові коси до обличчя і звабливо стріляла очима. Ми вмостилися під вербою і пили вино, а потім я розповів їй ту саму історію, що й Ліді та Вірі. Мені хотілося почути її реакцію, бо реакція Віри додала мені ще більше смутку.

— Як цікаво, — сказала Леся, вислухавши мене, потім лягла на траву, заклала руки за голову, усміхнулася й додала: — Якби ти захотів… якби ти тільки цього захотів, я б, не роздумуючи, покінчила разом з тобою самогубством…

Я подивися на неї зі здивуванням: чесно кажучи, такого я від неї не чекав. Усі свої емоції вона настільки вміло приховувала, що в мене з’явилися сумніви, чи має вона взагалі якісь емоції, а тому її готовність піти за компанію з життя мене невимовно зворушила.

— А тобі не видається, що я вчинив непорядно, коли обдурив її? — спитав я.

— Ні. Інакше б ми не зустрілися, правда? — відказала вона настільки щиро, що я відчув: було щось таке в мені колись, вже безнадійно втрачене, щось таке, чим володіють діти, оте радісне і світле світовідчуття та розуміння триваючого моменту — тут і зараз, — яке вже ніколи не відновиться, але за яким я інколи тужитиму, а тому я без роздумів погодився:

— Правда.

— Ти ж її не кохав так, як мене.

— Ні. Я її взагалі не кохав. Тільки прагнув.

— А якби кохав?

— Тоді інша річ.

— Тоді б ти погодився померти разом із нею?

— Для цього принаймні мусила б бути якась поважна причина.

— А я б померла з тобою хоч зараз… просто так… від надміру щастя.

— Для чого ж тоді вмирати?

— Щоб зупинити мить. І зі страху, що наступна мить вже не буде така прекрасна.

О Господи! Мені стало на душі так важко, що я ледь не скрикнув: ну чому, чому я не можу покохати ту, що кохає мене понад життя, ту, що, ніколи не читавши «Фауста», сама дійшла до розуміння найчудовішого сенсу життя?! Чому я метаюся, мов загнаний вовк?! Що шукаю в пустелі часу, множачи прикрощі, смутки й жалі?! Я ступаю по душах і серцях, як по стерні, що цвіркає росою, долаю перепони, будую нові, вмираю і народжуюсь, в’яну й розквітаю, і все це — у пошуках втраченої піхви. Кожен із нас скидається на місяць, повернутий до оточуючих лише своїм світлим боком, а темний — залишається невидимим, недослідженим і засекреченим, та інколи трапляється, що темний бік нашого «я» не настільки невидимий, як того хотілося б, і невмолимо пробивається крізь світлий. Чому мені здається, що в мене все з точністю до навпаки: не темний пробивається крізь світлий, а світлий крізь темний?

Мені хотілося впасти Лесі на груди і розплакатися, як малому збитошному хлопчакові, який вирішив нарешті розкаятися у всіх своїх витівках, і обіцяти виправитися, запевнити у своїх щирих почуттях і, сьорбаючи носом, нарешті видушити із себе: «Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною». Зрештою, я так і вчинив, я впав їй на груди, але вона не дала мені ані розплакатися, ані розкаятися, ані зробити пропозицію, вона пригорнула мене і віддалася з якимсь дивовижним запамороченням, мовби то була й не вона, а Мар’яна, роль якої вона вирішила зіграти, або, можливо, вона уявила себе напередодні самогубства, бо ми кохалися так, ніби востаннє, довго і терпляче, ми кохалися, катуляючись у траві і вишіптуючи слова, яких ніколи раніше не проказували, і Леся — Леся!!! — мені говорила слова брутальні і хтиві, Леся, з вуст якої ще не злетіло жодне нецензурне слово, Леся казала мені: виїби мене, виїби мене, виїби мене… і запитувала: що ти робиш зі мною? — і я відповідав: я їбу тебе… я їбу тебе… я їбу тебе… а вона: їби мене, їби мене, їби мене… Вона проказувала це так, що мені не хотілося кінчати, мені хотілося їбати її безконечно, безкрайньо, безмежно, захлинаючись повітрям, темрявою, запахом трав, ми мокрі були від поту, ми липнули одне до одного, і тіла наші ляскали, відлипаючи, і острів гойдався, і верби підскакували, і хвилі билися в берег, бризкаючи слиною, лускою і чайками, а рівно опівночі я виконав прохання Марти й відчув, як від цього находить на мене якесь неймовірне прояснення, тверда упевненість, що днями все вирішиться, усе вляжеться і я розпочну нове життя. Але човен з Грицьком так і не виплив з туману.