Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 49

— Коли то було? Коли виявлено пухлину? — спитав я.

— То було в лютому.

В лютому я отримав від Мар’яни першого листа. Мені стало зле, я не міг опанувати себе, і, коли Мирон підніс мені чарку коньяку, я перехилив її в одну мить.

— А коли вона лягла до вас?

— У квітні. Вона пролежала тут два тижні, я показав її ще кільком фахівцям, навіть вислав її дані до колєґи в Австрію. Але відповідь всюди звучала одна: запізно. Якби батьки спохопилися раніше і зробили їй операцію ще в дитинстві, вона була б урятована. Але вона походить з нещасливої сім’ї… Батько їх покинув, а мати… мати в неї алкоголічка… її виховувала й утримувала бабця. Недавно бабця померла.

— Вона мені розповідала про батька-професора і матір-лікарку.

— Батько-професор… — він гірко усміхнувся, — батько її був простим муляром. Мати кравчиня… у періоди запоїв не раз лупцювала доньку, тому вона перейшла жити до бабці. Десь там на Майорівці є маленька загрузла в землю хатинка, яку дивом не знесли. У ній Мар’яна і живе. Сама. Бабця померла і залишила їй якісь невеличкі заощадження та жменю різних золотих дрібничок. Так, на око, було того добра доларів на двісті. Мар’яна принесла мені їх, висипала на стіл і запитала, чи цього не вистачить на операцію. Але що я міг їй відповісти? Я міг сказати, що не вистачить усіх скарбів світу, але натомість тільки похитав головою.

— Тобто ви залишили їй надію на те, що операція взагалі можлива, якби роздобути кошти?

— Тоді я просто не міг… не міг із себе видушити, що надій нема жодних… Дивлячись на цю юну чисту вроду… Я відтягував як міг цей присуд… Але врешті змушений був сказати як є. Від неї важко щось затаїти. Вона вмить розрізняє неправду.

— Це страшна смерть?

— У такому віці будь-яка смерть страшна.

— А смерть від пухлини мозку?

— Вона може померти з жахливими болями, а може одного дня просто не прокинутися… Заснути і не прокинутися…

— І це вона теж знає?

— Так.

— Відколи?

— Наприкінці травня я врешті сказав правду.

Саме наприкінці травня ми вперше зустрілися.

— Відтоді в неї з’явився страх перед сном, особливо вночі… — продовжив Ростислав. — Вона інколи цілу ніч не спить, читає, і лише на світанку засинає, коли вже настільки втомлена, що все стає байдужим. Думаю, що задля її спокою цього не слід було казати.

— Що було потім?

— Вона… тільки між нами… попросила в мене отруту.

— Ви дали?

— Я лікар, а не кат.

— У вас не було відчуття, що було б гуманніше позбавити її зайвих мук?

— Я запропонував їй госпіталізуватися, коли… коли їй стане гірше… принаймні знеболюючі засоби я гарантував. Але мені здається, манія самогубства міцно засіла в її голівці. На мою пропозицію госпіталізуватися вона відповіла істерикою. Я ледве її заспокоїв. Удруге вона побувала в мене на минулому тижні. Сказала, що ніколи більше не ляже в лікарню і не буде терпляче чекати смерті. І знаєте… я їй вірю… але я тут безсилий…

— Вона ще має до вас прийти?

— Зараз… — він погортав блокнот, — у мене записано… восьмого серпня… о десятій…

Я брів з відчуттям, мовби мені на голову звалився цілий Львів, я відчував найменший звук, кожен ледь чутний порух повітря, голоси і гуркоти стрясали мною, сплітаючись у дику какофонію, мені хотілося затулити вуха долонями і бігти навмання, аби якнайдалі від цього гамору, вищання трамваїв, смороду бензину, газів, розпеченого асфальту. Всю дорогу додому я думав лише про Мар’яну. Усе те, що мені раніше в її поведінці видавалося божевіллям, незрозумілою примхою, тепер уклалося в цілком зрозумілу схему. Вона вирішила покінчити самогубством не тому, що їй нецікаве життя, а тому, що боялася очікувати свого жахливого кінця, але, маючи поетичну натуру, забагла все театралізувати. Намовити свого ровесника видавалося їй нереальним, зате я, на її погляд, для цього цілком підходив. Зупинившись на моїй кандидатурі, вона затіяла зі мною листування з однією метою: захопити собою, звабити і зневолити почуттями настільки, аби я заради неї став готовим на все. Однак вона полювала не на мене, а на те, що я намагався оберегти і захистити від будь-якого зовнішнього втручання — на письменника в мені, щоб, пришпиливши собі на комірець мою смерть, увійти разом зі мною у вічність. Інакше смерть її була приречена на буденну подію, звичайну і не цікаву, а я скрашував цей перехід, робив його романтичним і вартим легенди, гарантував, що ім’я її залишиться, як залишилися імена всіх інших жінок, що склали компанію відомим самогубцям.

І що більше я про це роздумував, то сильнішим ставав розпач. Як жорстоко вона мене обдурила! Потвора. Справді потвора. Як вона ще при першій зустрічі назвала себе. Подумати тільки — я вже майже схилився до самогубства. Ні про що інше останні дні я не думав, шукаючи логічних підстав для цього акту, — і ось, коли їх уже знайшов, раптом такий удар.

Вдома я постелив у садку коц, вмостився із незмінною пляшкою вина і, похапцем перехиливши один за одним два келихи, нарешті втамував розбурхані нерви та став розмірковувати спокійніше. Тепер мені було ясно, що Мар’яна до самогубства готувалася серйозно, настільки серйозно, що навіть цілком вдало зіграла своє кохання до мене. Але не тільки безславне канення у забуття спонукало її на цей крок, смерть у моєму товаристві подавала її в очах усіх знайомих і родини в образі невинної заблудлої овечки, яку звів з пуття хитрий і підступний сексуальний збоченець. Хоча чому звів? Отруїв! Підсипав отрути бідолашній дівчині, яка ні сном ні духом не сподівалася смерті! А що, зрештою, можна було чекати від цього чудовиська? Нікому й на думку не спаде, що то вона насправді спокусила мене. Загальна громадська думка засудила б мене так само, як вона це вчинила колись із Артуром Кестлером, приписавши йому змушування дружини до самогубства. Правду знали б тільки лікар і її мати-алкоголічка, але обоє мовчали б.

— І що тепер? — поцікавився я у пропливаючої хмарки з товстою задницею. — Що тепер?

Відповіді я не розібрав. Відтак я замислився, як маю повестися з Мар’яною. Мене душили навпереміну то лють, то біль, то невимовний жаль і співчуття, я подумав, що треба довести цю історію до кінця, жодних вияснень стосунків і звинувачень у підлості я собі навіть не уявляв, усе це вже без сенсу. Я не хотів чути також її виправдань або запевнень, буцім вона справді мене покохала.

Коли я коротко переповів Ростиславу історію наших стосунків і про наше спільне самогубство, сплановане на восьме серпня, він зрозумів, що проста відмова дати їй отруту тут не поможе.

— Знаючи її рішучість, можна припустити, що вона готова буде скористатися якимись отрутохімікатами чи труткою для щурів, яку можна придбати на будь-якому базарі, — сказав я.

— Не думаю. По-перше, вона зверталась до мене по отруту, яка діє безболісно, а отрутохімікати спричинять жахливі корчі й муки, а по-друге, де гарантія, що ви не відмовитеся пити цю гидоту. Але проблема не тільки в муках смерті. Я знаю, як вона ставиться до своєї зовнішності, і певен, що того жахливого видовища, яке справить смерть від отрутохімікатів вона ніколи не допустить. З дванадцятого поверху вона також не викинеться, під поїзд не ляже і навіть не повіситься.

— Справді? Звідки вам про це відомо?

— Вона ще тоді, у травні, пригрозила, що, коли я не дам отрути, вона повіситься, і я розповів їй, що відбувається з повішальниками: у них розслабляються усі м’язи і вони випорожнюються. Я зрозумів, що вішатися вона точно не буде. А, між іншим, вішання — найпопулярніший вид самогубства серед дівчат. На другому місці стрибання з даху, на третьому — пігулки. Зі стрибанням з даху ми теж хутенько розібралися — вона цього не зробить, ковтати жменями пігулки, що не дає жодної гарантії, — теж не для неї. Лишається отруїтися або перерізати жили на руках. Але з перетинанням жил не так просто, кров може зсістися, а тому слід перебувати в теплій ванні. Там, де вона живе, не тільки тепла вода, а й взагалі вода — рідкість…