Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 18

– Ага, непогана вечеря для самотньої жінки в готелі! Ну, давайте ще й огірочки! І оливки теж! Гулять – так гулять, як то кажуть!

Колихнувши пишним бюстом, господиня прилавку потягнулася до полиці і дістала дві баночки – скляну з дрібненькими огірочками і металеву з намальованими оливками.

Жанна розрахувалася, подякувала і рушила до виходу. У павільйоні більше нікого не було. Раптом продавчиня гукнула їй навздогін:

– Чуєш, ти той… Не глючся там на самоті. Якщо ні з ким поговорити – чужа людина тут самеє те! Я о восьмій замикаю лавочку, як буде настрій – заходь до мене. Роздушимо твою пляшку в задній кімнаті, за життя побазаримо. А то я й свою виставлю. Мене Вірою звуть. Заходь. Я не поспішаю. Нема до кого.

Жанна з пакунком та сумкою в руках завмерла від несподіванки, придивилася до господині цього простенького наполовину скляного будиночка, наче вперше її побачила, всміхнулася і відповіла:

– Дякую. Але тоді вже краще ви до мене, усе-таки в готелі зручніше. Я у відрядженні, он там, через дорогу живу, перший поверх, чотирнадцятий номер.

– Я – в готель? – здивовано реготнула Віра. – Ну, може, і зайду з цікавості, як не шуткуєш. За все життя в готелі жодного разу не була. А як тебе хоч звуть?

– Жанна.

– Ги… Стюардеса, типу, як у пісні співалося?

– Та ні. Інженер із Києва. Зі стюардесою вже наче відчепилися, а то було задовбували, – посміхнулася Жанна. – То прийдете?

– А прийду! Не щодня столичні заїжджі запрошують у готель! – рубанула долонею повітря Віра. – Тільки ти мені не викай, я хоч і товстіша за тебе удвічі, але ще не стара, ще сорока немає!

– Добре, не викатиму, приходь, – усміхнулася Жанна, помахала рукою і вийшла з крамниці, наштовхнувшись у дверях на неголеного мужичка із закудланою шевелюрою.

Віра однозначно мала рацію. Інколи чужа людина може бути кориснішою для сповіді, ніж близька. Таке трапляється в потягах. В оповіданні, яке Жанна прочитала сьогодні в обідню перерву, молодий чоловік, на вигляд успішний у всіх сенсах, розповів у нічному купе провідника перекладачці Марині свою історію. Прочитала, занурившись у чужі долі, що вклалися в доволі короткий текст, сколихнули її душу співпереживанням і наповнили голову роздумами.

Тепер вона сама сиділа у провінційному готелі, у невиправно прокуреному номері, з абсолютно незнайомою жінкою і пила коньяк. На журнальному столику – залишки імпровізованої вечері та майже порожня пляшка. І відчуття дежавю, ніби вона й сама опинилася в «купе провідника». Хіба що воно було більшим, не гуркотіли колеса, а за вікном не миготіли ліхтарі.

– Тієї зими нам було майже по тридцять. Ми були заручені і на весну планували весілля. Руслан був журналістом. Молодим, але вже помітним. Та несподівано успадкував від дядька однокімнатну квартиру в Харкові. Трохи подумав і продав її, щоб якийсь час не працювати та здійснити свою давню мрію – написати книжку про подорожі. Таку мав ідею – подорож-детектив. Навіть назву вже придумав – «Убити пілігрима». Невідомо, що народилося раніше – назва чи ідея твору. Я його не відмовляла, хоча назва мені не подобалася. Якось страхало слово «убити». Але він сміявся з мене – як же, мовляв, детектив – і без убивства?

Жанна замовкла, дивлячись за вікно, де під ліхтарем колихала майже голими гілками верба, втрачаючи останнє листя.

– І що? – зосереджено спитала Віра, просте слов’янське обличчя якої виражало готовність до найщирішого співпереживання чужому горю.

– Потім він малював мапу своєї подорожі, отримував візи, купував квитки, готував спорядження в дорогу, читав спеціальну літературу і щодня запевняв мене, що нічого поганого з ним не трапиться, адже після його повернення ми мали одружитися.

Жанна знову замовкла, дивлячись у вікно. Віра розлила залишки коньяку в жовті пластикові стаканчики і тицьнула один із них Жанні.

– І? – спитала вона.

Жанна побачила у себе в руці стаканчик, рвучко випила і, не закусюючи, продовжила:

– Його подорож мала проходити через Сирію, Йорданію, Саудівську Аравію, а закінчитися в Єгипті, де ми планували зустрітись і відпочити разом ще тиждень в Хургаді. Ми не бачилися півтора місяці. Але підтримували зв’язок через Інтернет та інколи говорили по телефону. Я хвилювалася за нього, але відчувала, наскільки мій коханий щасливий, реалізуючи свою мрію. Його розпирало від пережитого та вражень простого неорганізованого туриста. Питала, чи пише він роман. Казав, що робить нотатки, фотографує, дещо записує на диктофон. Роман – то вже вдома, бо забагато вражень щодня, усе це потрібно ще опрацювати, осмислити. Я страшенно сумувала за ним. Тим більше, що мала новину… Але хотіла приберегти її до зустрічі. Була вагітна.

– А потім? – Віра з тривогою поклала широку долоню на своє пишне декольте.

– Потім… Потім я не змогла вилетіти до Хургади в призначений день першого лютого. Тупо захворіла.

– І?.. – округлила очі Віра.

– Лежала вдома з температурою, із запаленим горлом і геть без сил, про що й повідомила Руслану по телефону. Звісно, шкода було, що наша маленька відпустка відкладалася, але він обіцяв якомога швидше дістатися поромом із Саудівської Аравії до Єгипту (як і було заплановано), а звідти одразу вилетіти до Києва.

Я страждала одна вдома, лікувалася народними засобами, бо пігулок уже вживати не хотіла, а потім… Потім у мене на тілі з’явилися рожеві та червоні цятки. Це було ввечері. Я подумала, що то якась алергія, може, випила забагато чаю з калиною, з обліпихою… Лежала в ліжку та дивилася телевізор. І раптом у новинах…

Жанна піднесла долоні до обличчя, ніби приклеїла їх до щік та очей, схилилася та тихо завила. Віра торкнула її за руку, та марно. Тоді вона встала і, підійшовши до Жанни, обійняла за плечі. Жанна завивала по-звірячому і погойдувалася, сидячи на табуреті, а Віра хиталася разом, і ніяк було витирати сльозі, які котилися по її тугих щоках.

– У новинах передали, – раптом продовжила Жанна, відірвавши долоні від обличчя, – що пором «Салам-98», який ішов рейсом із Саудівської Аравії до Єгипту і мав на борту близько тисячі шестисот пасажирів, затонув з невідомих причин.

Віра приклала обидві долоні до рота, сіла на ліжко і завмерла.

– Я спочатку не повірила своїм очам та вухам. Усе ж таки висока температура, не перший місяць хвилювань за Руслана, могло і примаритися. Я схопила пульт і почала перемикати канали, дійшла до CNN і там почула те саме.

Жанна говорила вже без сліз, утупивши погляд у пластмасовий настінний годинник, у якому, мабуть, сіла батарейка, тому час на ньому зупинився.

Як тоді він зупинився для неї від страшних новин із Червоного моря.

– Але ж, мабуть, хоч когось урятували? Може, був хоч якийсь шанс? – витираючи кулаком сльози, тихо спитала Віра.

– Так. Потім я дивилася багато новин по різних каналах, десятки передач про це горе, виступав президент Мубарак, єгиптяни всією країною читали молитву за загиблих на поромі, які здебільшого були простими заробітчанами, що їхали із Саудівської Аравії шукати кращого життя. Були ті, кому пощастило врятуватися. Не потонути і не бути з’їденим акулами. Але дуже мало. Серед них шестирічний хлопчик… Ніхто ніде жодного разу не згадав про мого Руслана. Я сподівалася, що раптом він спізнився на рейс… Слухала спогади очевидців і не могла уявити жаху того судного дня… Але все це було потім. А того вечора мені стало настільки зле, що почалися судоми рук та ніг, я зателефонувала мамі з братом, потім викликала «швидку», з останніх сил відкрила двері квартири й отямилася лише наступного дня в лікарні.

– А дитинка? – прошепотіла Віра.

– Лікарі ще якийсь час боролися за збереження вагітності, але коли з’ясувалося, що ті червоні цятки, яких ставало все більше і більше, то прояв інфекційної краснухи, мені пояснили, що сенсу ця боротьба не має. Тепер був надто великий ризик, що дитина народиться з патологією. Ось так у мене раптом не стало ні Руслана, ні нашої дитинки. Я ще кілька днів лежала в лікарні в окремій палаті та дивилася в стелю. І все дослухалася, чи стукає моє серце. І не чула його. Мені здавалося, що я померла, але чомусь іще бачу ту кляту стелю і чую голоси з коридору… Для мене тоді все скінчилося.