Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 29

4

Невеличка кав’ярня, оформлена в дусі сімдесятих. Обідня пора. Виспівує вічний тут Челентано. Майже всі місця зайняті. І те, куди Віталію хотілося сісти, також. Але ось звільняється невеличкий столик у куточку, і він прямує туди. Ставить барсетку на стілець. Сам сідає обличчям до зали і втуплюється поглядом у стіл неподалік. Там сидять один навпроти одного чоловік та жінка, п’ють каву, розмовляють і всміхаються. Обличчя жінки не видно. Але коли вона тріпає головою, відкидаючи пасмо волосся, Віталій бачить її вухо і блискучу сережку в ньому. Чужі люди сидять за їхнім столиком, ведуть словесну гру, чоловік сипле компліментами та розповідає щось таке, щоб надати собі ваги в очах тієї пані, а вона приховано кокетує. І фігура її, постава та жести випромінюють той самий запах жінки, який чоловік відчуває і на відстані, і через скло, і навіть із фотокартки, бо справа тут зовсім не в молекулах, що витають у повітрі.

Це було напередодні Восьмого березня – того свята, з приводу якого останні роки так багато сперечаються: принижує воно жінку чи навпаки, хто і навіщо його заснував, і взагалі чому ми завжди щиро вважали його міжнародним жіночим днем, але решта світу про це не здогадувалася. Віталієві того дня було байдуже до теорії, тому що це був іще один привід зустрітися з Лілею хоч ненадовго – випити кави, жартома за традицією обмінятися символічними цукерками, трохи поговорити. Трохи, бо в конторі був тоді короткий день, який мав завершитися фуршетом для колег-жінок, привітаннями, шампанським, подарунками. Після нього Віталій обіцяв заїхати на Поділ по Тамару, яка теж святкувала зі своїми аудиторами і була цього дня без машини. Тож вирватися вдалося лише на годинку до кав’ярні.

Він приніс Лілі подарунок. Невеличку коробочку із сережками. І попросив приміряти прямо на місці. По три тоненькі ланцюжки звисали тепер із мочок її вух, тремтіли від найменшого руху і поблискували. Віталій ледве втримався, щоб не поцілувати її вушко і не торкнутися язиком тих золотих ниточок, граючись із ними. Їй личило. Його збуджувало. Вони пили каву і про щось говорили. Ліля поглядала йому за спину, де галаслива компанія з двох пар розпивала шампанське, уже на повну святкуючи завтрашнє Восьме.

За спиною у Лілі обідала молода родина, і дівчинка років чотирьох спочатку без охоти колупалася в тарілці, потім просто нудилася, позирала довкола себе і метляла ногами під стільцем, не дістаючи до підлоги. Коли Ліля відійшла до дамської кімнати, дівчинка стрельнула оком на їхній стіл і помітила дві цукерки – «Корівку» та «медальку» в золотавій фользі. Вона на мить завмерла, а коли Челентано заспівав нової повільної пісні, сповзла зі стільця, наблизилася до Віталія і почала свій дивний, повільний танок – в такт мелодії хитала стегнами, оберталася навколо себе, рухала руками з грацією уповільненої Шакіри і не переставала контролювати очима реакції Віталія.

Він сидів, широко відкривши очі від несподіванки. Танець був вражаючим, але недовгим. Улюбленець усіх жінок іще продовжував співати, а юна акторка зупинилася, всміхнулася і за долю секунди поцупила зі столу обидві цукерки.

Коли повернулася Ліля, мізансцена вже не являла собою нічого дивного, хіба що зі столу зникли солодощі, але вона навіть не одразу це помітила.

Віталій пригадував усе це і прислухався до себе. Навіщо він, прочитавши чергове оповідання від Жанни, зірвався сюди в обідню перерву? Що це міняло тепер у його житті? Хіба що поколупати колишню болячку, пригадати, ще раз пережити щось дороге йому… Але не можна двічі ввійти в одну річку, казали східні мудреці.

Ось і зараз, попиваючи свою каву за столиком, де за сюжетом мала б сидіти жінка з альбомом на коліні, він роздивлявся навколо. Та художниця – фантазія авторки, Лілин вимисел, художній образ. Не було ніякої художниці! А може, і цукерок не було? І танцівниці? І Лілі теж?

Віталій згадував зараз про ті події, мов про сюжет баченого колись кінофільму, – уже доволі уривчасто, але все ще емоційно. Скільки він сюди не заходив? Більше двох років? Спочатку його носило проти власної волі тими місцями, де вони бували з Лілею. Ходив він і навколо офісу бюро перекладів, сподіваючись її зустріти, і біля її будинку, і чатував на маршрутах екскурсій, які вона раніше водила для іноземців, підробляючи собі якусь копійку. Він знав кількість сходинок до ротонди на Володимирській гірці, поблизу якої побачив Лілю вперше, порахував стовпчики в огорожі пагорба та золоті бані Михайлівського монастиря неподалік. Він тинявся там, усе ще не вірячи, що вона змогла залишити назавжди місто, яке так любила, про яке знала стільки цікавого, проміняти його на галасливу та метушливу Москву, подарувати решту свого життя якомусь малознайомому чоловікові, котрий звідкілясь узявся на їхньому шляху, хоча той шлях, чесно кажучи, нікуди не вів. Майже нікуди не вів, тому що Віталій незадовго перед тим уже дозрів розрубати цей вузол, який затягнув власноруч.

Він уже зібрав докупи якісь безглузді речення, що мали б пояснити Тамарі, що так сталося, так трапляється, що не вони перші… І це не тому, що він її не цінує чи в них немає спільних дітей. А що просто так буває і він не має більше сил жити цим подвійним життям, що вона неодмінно знайде собі іншого, що, певне, він сам таки лайно і вона буде права, якщо зневажатиме його решту життя, але…

Але цим словам не судилося бути промовленими вголос. До родини увірвалися зміни – Женька догулявся, його подружка Катька «залетіла», і добре, що їм було не по шістнадцять, хоч і у двадцять – хіба то батько, а мати-студентка у дев’ятнадцять – теж не найкраща ситуація.

Тамара нервувала, на роботі був не найлегший час: з’явився новий партнер, німецька компанія, і тепер її аудиторська контора проходила чергову сертифікацію, актуальними стали не лише національні, а й міжнародні стандарти… А тут ще й термінове весілля і перспектива появи немовляти у їхній двокімнатній квартирі. Та й несподівана зміна статусу на «бабуся» у неповних сорок два – теж неабияке випробування для жінки. Але ж дитя своє, не чуже… І як ніколи, у цій ситуації всім потрібний був Віталій, його фінансова, моральна й фізична допомога, його плече, його «жилетка» та дружня підтримка. І він так і не промовив тих слів, які останнім часом день і ніч стукотіли в голові в передчутті великих життєвих змін. Зміни прийшли. Але не ті.

Через місяць із гаком відбули весілля. За метушнею проблем та підготовок до урочистостей вони рідше бачилися з Лілею, а коли зустрічалися, Віталій відчував, що вона наче віддаляється від нього, чогось недоговорює, несподівано міняє тему розмови, ніби щось приховує. Раніше такого за нею ніколи не помічалося. І він із розпачем припустив, що тут замішаний інший чоловік.

Одного разу Віталій з’явився до неї напідпитку, з відчаю спровокував з’ясування стосунків і отримав правду. Так, інший мужчина є. Він із Москви, працює у сфері туристичного бізнесу, вони познайомилися на якійсь конференції, де вона перекладала. Він не одружений, зробив їй серйозну пропозицію, якої сам Віталій так і не спромігся зробити, та, власне, вона й не сподівалася, бо ніколи й не обіцяв. Ліля взяла тиждень на роздуми і днями має дати північному гостю відповідь. Швидше за все, вона погодиться. Тому що… Тому. Що. А після цього вона поїде до нього назавжди.

Через тиждень Ліля повідомила е-мейлом, що ставить крапку, хоча для неї це теж боляче. Але історію про собаку на сіні вже давно написано, та й фільм знято.

На дзвінки більше не відповідала. Додому поговорити не впустила, хоч вікна і світилися.

«Ну, що ж, Москва – так Москва!» – подумав він, і до болю від утрати додалися образа, гнів і усвідомлення власного безсилля.

Ломка його рухалася по синусоїді – то згасала, то спалахувала знову. Хоч би побачити здалеку, почути голос по телефону, спитати, як там, чи щаслива… Але Ліля відрубала хвоста собаці одним махом, а не різала його шматочками. Мабуть, за більше ніж два роки стосунків він так і не пізнав кохану жінку, якщо не уявляв, що вона здатна так рішуче перекрити йому кисень. А може, боявся це уявляти, наївно вірячи, що завоював її назавжди.