Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 33

Коні місили копитами сніг упереміж із дорожньою багнюкою, невдоволено фиркали і теж, мабуть, дивувалися, куди пропала весна, яка щойно наобіцяла купу довгоочікуваних радощів.

Сусіди, що ділили з Євгеном простір диліжанса, посварилися ще на початку вояжу і демонстративно промовчали всю дорогу, аж поки не вийшли. Євген переставив свій невеличкий саквояж (тільки необхідне плюс подаруночки) з колін на сидіння навпроти, випростав ноги вперед, посовав ними, влаштовуючись зручніше, якщо це взагалі було можливо. Зараз би чаю гарячого… Чи горілки? Щоб зовсім не розхворітися. Чи і того, й іншого. І борщу гарячого. Було б добре…

Якось погано виходить: нарешті до неї – і застуджений… Так давно не бачилися, так мріялося-думалося, і ось на тобі… То що ж тепер, повертатися?! Від цієї думки йому стало навіть страшно. Більша частина дороги позаду. Вперед, вперед, конячки! Доповземо, доїдемо, а там уже…

Вона ж не просто так… Вона все зрозуміє, вона своя, «рідненька», як інколи виривалося йому з вуст. Знову їй із ним клопіт… Голова болить. Навіть думати не хочеться, як то воно далі піде. Головне – дістатися місця. Вона щось вигадає, зробить, «поворожить», покладе прохолодну ручку на лоба, поцілує кожне око по черзі, потім у губи, притиснеться вся-вся…

Все мине. Завжди спочатку погано, а потім минає. Все минає…

Все? А чи хоче він, щоби все минуло? Це означає, що вона, Світланочка, теж піде кудись далі, зшивши їхні життя за крайчики і зав’язавши вузлик на блискучій нитці спільних спогадів.

Тільки не це! Тільки не зараз, нехай потім коли-небудь, коли-небудь у цьому «можливопотім», про яке ще рано думати… А поки що все добре… Правда, рідко… Але ж краще рідко добре, ніж часто погано? Мабуть, температура піднімається, якщо він про це думає. Зазвичай ці думки сидять, мов миші, у своєму окремому ящичку, не сміючи розповзатися, а тут, бач, які хоробрі стали…

Зупинилися під ліхтарем. Євген вийшов, однією рукою притримуючи довге пальто, в іншій ніс саквояж, незграбно грюкнув дверцятами та махнув рукою: «Рушай!» Диліжанс поїхав далі на станцію. Євген завжди виходив тут, її будинок близько, за рогом, вже звідси видно вікно, он, ледь світиться… Щось метнулося там чи здалося? Остогидла ця снігова каша! Ні тобі парасолі, ні дощовика… Але йти вже недовго. Ще кілька хвилин – і разом!

Подзвонив у двері під’їзду. Консьєрж відкрив, кивнув, усміхнувся. Не спитав, до кого. Упізнав. Добре це чи погано? Посміхнувся якось так… Мало хто тут іще ходить? Та ну його… Швидше! На другий поверх. Він почав розмотувати з шиї шарф і раптом побачив на першій сходинці каштан. Трохи зморщений, але справжній. У квітні?! Нахилився, підняв. Окуляри запотіли з холоду. Байдуже. Самі відійдуть. Руки зайняті.

Та що це?! На кожній сходинці скраю – по каштану. Уздовж обох маршів. Аж до самих її дверей. Останній – на килимку.

Він, підіймаючись, зібрав їх усі. Спочатку в жменю, потім у кишеню, тоді в другу… Навіщо? Але ж це вона! Більше нікому. Це ЇХНІ каштани. Берегла всю зиму в плетеному кошичку для цукерок на підвіконні. Непередбачувана жінка! У кращому сенсі цього слова. Навіщо вона розклала їх, як нитку Аріадни, ніби він міг заблукати?! А він навіщо зібрав, навіть не замислюючись? А навіщо взагалі все це, хто знає? А без цього як? Страшно подумати…

У нагрудній кишені задзижчало.

Він поставив саквояж на килимок, поклав два останні каштани в кишеню, дістав вібруючий мобільний.

«Так, так, доїхав, нарешті. Змерз, здається, застудився. Влаштуюся, передзвоню тобі. Напарюся в душі, повечеряю, наберу тебе, усе розповім. Ага, бувай. Не хвилюйся. У вас усе нормально? Ну, бувай!»

Господи, забув! Зняти обручку! Так, поки що в кишеню. Нічого не міняє, але хоч не так душу рве… Умовність. Така гра. Третій – зайвий. C’est la vie [12]. Голова важка… Усе. Подзвонити.

Піднімає руку. Знову дзижчить мобільний. Смска. Від неї?!

ДВЕРІ НЕ ЗАМКНЕНІ, ЗАХОДЬ.

Дзвонити вже не треба. Підіймає саквояж, ліктем натискає мідну ручку дверей униз, вони піддаються, відчиняються, впускаючи гостя. У коридорі темно. Назустріч виходить кіт, помітний лише за відблиском очей, обнюхує його ногу, треться об штани, муркоче. Євген ставить саквояж долу, пальто звалюється з його втомлених плечей, ковзає по руках саме, каштани в обох кишенях приглушено стукають об підлогу. Кудись у темряву відкочується коробочка з іграшками для дівчат, кіт обнюхує несподіваний безлад.

– Світланочко… Це я. Я приїхав. Я так поспішав до тебе. Не сердься на мене. Я розумію, ти чула… Але ж ми дорослі люди, ну, так у нас усе по-дурному… Таке в нас із тобою життя. Ти де?

Тиша.

Сідає долу, прямо на пальто, кіт забирається до нього на руки…

– …я, здається, захворів. Знову на твою голову… Але я швидко-швидко вилікуюся. Ти не думай, випадково так вийшло. Я так сумував, ти не уявляєш… Я так хотів тебе обійняти, а ти ховаєшся. Я ж відчуваю запах твоїх парфумів. Ти образилася чи просто дражнишся?.. Я зібрав усі каштани. Пам’ятаєш, як ми їх… Звісно, пам’ятаєш. Світланочко, іди до мене… Іди, я тебе обійму, пожалію, ти мені розповіси все-все, як ти тут… Ось, кіт уже зі мною. Ну, ми обоє тебе просимо – прости нас за все, іди сюди, ми більше не будемо… Усе якось вирішиться. Рано чи пізно. Я обіцяю. Не мовчи, га?

Дзижчить мобільний. Євген навпомацки в темряві дістає з кишені пальта слухавку, екран освітлює його обличчя та трохи коридор. Знову смска.

ЗАЙШОВ? ГРІЙСЯ. ВАННА ГОТОВА. Я ВІДІГНАЛА МАШИНУ В ГАРАЖ, ЗА ДВІ ХВИЛИНИ БУДУ ВДОМА.

Євген підвівся, ввімкнув світло, повільно недовірливо озирнувся, полегшено зітхнув. І в квартирі, і в голові разом посвітлішало. Підняв пальто, повісив його на гачок, дістав із кишень усі каштани, виклав із них коло на підлозі, знайшов під комодом подаруночок, вимкнув світло, став у коло обличчям до дверей, закрив очі і завмер. Кіт став біля нього.

Тихо. Тільки серце калатає. Його? Кота? Обох?

Жанна зітхнула. Оце тобі й «Доброго ранку!». Та що ж то за жінка така – ота авторка, котра час від часу зачіпає їх за живе?! Скільки їй може бути років? Самотня чи заміжня? Чи має дітей? Цікаво, як виглядає? Уже не було сумніву, що писала жінка. Але щодо віку її, професії та життєвого досвіду залишалося лише здогадуватися. Жанна за своїм фахом більше розуміла й уявляла життя виробничників, інженерів, ніж тієї невідомої богеми, про яку дізнаєшся лишень зі сторінок глянцевих журналів, з телепередач та Інтернету. Та й усі ті епатажні новини не надто спонукали в них вірити. Хіба мало пліткує жовта преса про Пугачову, Моісеєва, Ані Лорак чи Настю з Потапом? Але ж то – люди зі сцени, публічні, хоча теж живі люди. А якими є ті, хто сидять десь у куточку за комп’ютером і пишуть романи? Чи хтось їх бачив в обличчя? Жанна могла перелічити на пальцях однієї руки авторів, портрет яких так-сяк собі уявляла. Власне, це вперше письменник викликав такий її інтерес. Зазвичай вистачало просто цікавого сюжету книжки.

З верхньої полиці почала злазити огрядна жіночка років п’ятдесяти з пом’ятим за ніч обличчям та закудланим волоссям кольору червоного дерева. Жанна кинула погляд на неї і не втрималася від посмішки, бо ж подумала: а раптом це саме вона минулого разу згубила в купе зелененьку флешку?

8

Не знайшовши в Інтернеті за допомогою пошукових систем абсолютно ніяких слідів Лілі, Віталій понишпорив іще на сайті Однокласників і на Фейсбуку, де колись позаводив собі сторінки, але практично не заходив туди – нецікавим і незрозумілим було йому те віртуальне життя та спілкування. Не уявляв, як це в когось може бути сто чи п’ятсот друзів, а то й більше. Хіба то друзі? Натовп якийсь…