Армагедон уже відбувся - Матиос Мария Васильевна. Страница 3

Так говорили люди.

Після цього повідомлення в радіусі трьох перших Олексюкових сусідів нічиєї ноги не було видно — лише невістка Марія на зеленому стільчику біля хвіртки все розтирала затерплу литку байдужими руками.

Та чийсь приблудний котик дрімав на пні від зрубаної сливи — акурат напроти Олексюкового подвір’я.

6

Тим часом двоє чоловіків у камуфляжній формі розкладали по периметру подвір’я своє причандалля — розтягували дроти і налаштовували залізні прилади, схожі на амперметри та акумулятори.

Петро, Орест і Сильвестр залізними щупаками промацували кожен сантиметр батькової обори, ідучи майже плече в плече. Так, наче шукали тонку чи драглисту — як на болоті — землю або потаємний хід під неї. Але шукали щось дуже важливе, коштовне чи вкрай необхідне — принаймні їхні спітнілі обличчя видавалися дуже напруженими і зосередженими.

Картина була така моторошна, що навіть не втомлене одвічною роботою сонце зайшло за одиноку хмару, ніби намагалося не бути свідком чудного та дивного дійства на подвір’ї, де цієї хвилини повинні би рвати горло плачем тверді від природи трембіти — незмінні й непомильні у цьому краї посланці і дзвонарі смерті.

Хоча… навіть і сонце в цих краях було звичне до безперебійних пошуків місцевим людом задавнених скарбів Довбуша та статків якогось новітнього розбійника. Не обліковані й ніким не бачені багатства, нібито сховані по місцевих горбах і видолинках, розбурхували і дурманили не одну тутешню натуру, схильну до авантюрної-пригоди чи легкої наживи. Проте, щоб збудити уяву аж отак, як вона збудилася в старому, але добре укріпленому глухим парканом домі Олексюків після смерті її господаря…

Це ще треба було вміти!

Кажу ж вам — навіть сонце знітилося від такої картини.

7

…А Іван Олексюк, син Миколи, тугим клубком умерлої два дні тому душі саме в ці хвилини завершував останню повільну мандрівку колом власного земного пекла.

Ні-ні, Олексюкове тіло із погашеною свічкою у наспіх складених на грудях руках мандрувати вже нікуди не могло, навіть, коли би мало намір чи бажання: воно байдуже і незрушно дивилося то в дзеркало одежної шафи, то на безлюдну кімнату, в якій за дві доби так і не пролунало жодного схлипу природного в таких випадках жалю і де не впала ще жодна сльоза ні щирої, ні будь-якої іншої соленої печалі ні з чиїх живих очей.

Може, саме від того неприродного споглядання Іванове тіло поволі бралося попелястим відтінком і бридкою колючою щетиною на обличчі. І нікому було то угледіти, бо всі мали якусь іншу пильну роботу, але вона їм не нагадувала про смерть.

Мабуть, вони розраховували жити двічі.

Отож, коли би в Івановім тілі залишилася сила бодай на одне зітхання, воно а хоч би шепотом, а все ж би було підірвало сонне затишшя цього язикатого села, що так і не спромоглося на скупе людське співчуття чи банальну сусідську сварку у повен голос через варварство, на яке здобувся Іван Олексюк у своїх дітей по смерті.

Поки що співчуття мало дивовижну форму — лише розбухлі жіночі язики від перемивання здогадів про те, що насправді відбувається за глухим парканом, але без жодної нотки задуми чи жалю: баби говорили про Іванову смерть так, як щодня переказували перипетії чергової серії «Обручки» з телевізора — такими ж інтонаціями, таким же тембром і безжурним настроєм. Звично.

Олексюкова смерть не стала подією — лише короткою новиною, яких у селі зранку до ночі й перерахувати не перерахуєш.

Але Іванове тіло не мало жодної живої клітини, щоб стрепенутися не стільки від моторошного посмертного здивування, як від апокаліптичної своєї непотрібності, що відкрилася тепер його мертвим очам з такою глибиною та ясністю, як не відкривалася за весь немалий вік у багатолюдному і багатослівному світі. Ця непотрібність стала найбільш відчутною отут, на межі його приватного пекла, на його останньому кордоні.

Кордон починався глухою хвірткою перед Іванової хати, із застиглою невісткою Марією на зеленому стільчику, а закінчувався в кінці присадиби двома дивними — майже нереальними — людськими шеренгами.

Перша шеренга була чужа: двоє незнайомців із металевими ящичками і пультами перед собою, що мовчки, але дуже скрупульозно і зосереджено робили якусь дивну — лише їм відому — роботу.

А друга шеренга рідна — ріднішої не буває: троє Іванових синів, що промацували землю залізними щупаками-піками із запеклістю одержимих. Чола братів стікали потом — але жоден не втирав його, чи то боячись бодай на мить утратити з поля зору іншого брата, чи не бажаючи віддати іншому першість, якщо така випаде на його долю.

Щось дуже знайоме, хоча й давно затолочене і забуте, зимним холодом черкнуло схололе Олексюкове тіло — та й полетіло до невисохлої кринички у траві край городу, в каламутній воді якої любив колись погамовувати біль хворих своїх ніг Іван Олексюк.

Тим часом сини залізом мацали татову землю з такою ретельністю, з якою в житті не помацав Іван жодну жінку — а мав він їх стільки, що, коли би зібралися тут до одної, — трава би вигоріла за долю секунди від спеки їхнього лона, якби згадати, як любила Івана кожна з них на запашних шовках конюшини та у фіолетовому цвіті передгірних чебреців і материнки.

Ба… що тепер значить пам’ять?!

Спогад?

Згадка?

Та й навіщо?

Хіба не так само ретельно штрикав колись землю молодюський Іван Олексюк на подвір’ї Софії Ткач, шукаючи лаз до бункера, в якому сиділо двоє своїх, сільських, людей, переховуючись від двоногих мисливців на їхні душі у час, коли всі полювали на всіх, коли будь-якої хвилини, обернувши голову назад, кожен міг наткнутися на око зброї, націленої в потилицю чи скроню? Хіба не Іван перевернув тоді Софіїну хату догори ногами, зриваючи образи і перевертаючи мисники так само-самісько, як сьогодні перевертали його хату його ж сини, полюючи за татовою таємницею?!

Живе тіло від такої згадки відповіло би крововиливом чи, може, розривом аорти. Але тіло схололе ні збунтуватися, ні застидатися не спроможне. Не знати тільки, чому з людини так повільно, так неперервно витікає сила життя, і чому з людського тіла остаточно не витікає пам’ять навіть під час амнезії?..

Іван мертвий-то мертвий, але навіть мертвий згадує, як розпука від умирання смертельно поранила в самий момент умирання. Вколола — ніби ніж у серце застромила.

Та двічі умерти навіть із розпуки ніхто не годен. Як не годен тепер Іван і ожити, щоб подивитися у скаламучені очі синам, які — в останні хвилини перебування їхнього тата перед людським зором! — щупаками штрикають татову землю так, ніби штрикають мертві татові очі. Коли міг би — навіть у домовині зайшовся би реготом над самим собою чи своїми виплодками, аби не заридати від того варварства і сорому.

А так… дивиться на себе в незашторене дзеркало замкнутими очима — і дивуватися не дивується, хіба лише безмовно і злостиво тішиться, що пекельний годинник життя не дав збою — а зупинився саме тоді, коли вже навіть Іван подеколи сумнівався, чи самотужки не спинити його природний хід.

Як добре, що Іван не спізнився умерти.

А міг би, ще як міг би! — все життя мав силу богатирську, то було би чим побайдикувати на цьому світі довше.

Що, крім здоров’я, подовжує вік людини? Бог?! Іван у нього не вірив, хоча й нікому не признавався в своєму безбожництві, та ще тут, де майже кожен до полудня прилюдно молиться, а пополудню так само прилюдно й безсовісно заподіює лихо іншому, мало не одночасно складаючи пучки пальців для «отченашу» та втираючи масне чоло для биття поклонів.

Може, саме через гострий життєвий зір і скепсис у серці не виходила Іванові розмова з Богом навіть у недобрі для Йвана часи.

Але це була ще одна його таємниця, про яку таки точно не знав ніхто, бо на Великдень і Різдво Олексюк мовчки стояв у храмі з усіма, а в неділі й церковні свята «із хрестиком» так само, як і все село, нудився без роботи, щоби бодай у цьому не вирізнятися з-поміж інших — сумнівно богобоязких людей.