Пів'яблука - Вдовиченко Галина. Страница 11

Магдi вiдiбрало мову.

Таксист незворушно чекав сигналу, аби їхати далi.

— Пiдемо разом, — прийшла до тями Магда. — Я зараз приїду додому i тобi зателефоную.

…До лiкаря Галя усе ж пiшла сама («Не треба мене супроводжувати, не ображайся…»). Але не до свого, а до iншого — за пiдказкою подруги. Магда обдзвонила усiх своїх знайомих i вийшла таки на ендокринолога з доброю репутацiєю. «Поговори з нею, а тодi вже прийматимеш рiшення», — порадила Галi.

Лiкарку звали Наталя Вiкторiвна. Вiд неї хотiлося запозичити в особисте користування вiдразу кiлька рис. Манеру слухати — уважно, не перебиваючи, ледь помiтним рухом даючи зрозумiти, коли виникає запитання. Вiдсутнiсть слiв-паразитiв, як i будь-яких зайвих слiв. Здатнiсть водити ручкою на паперi легко, без зусиль, немов пензлем. I аристократичну звичку тримати спину рiвно, без напруги. Згодом через кiлька зустрiчей, виявилося, що Наталя Вiкторiвна — внучата племiнниця графа Льва Толстого.

Безмежна довiра, яку викликала Наталя Вiкторiвна, не давала сумнiвам жодного шансу. Її хотiлося слухатися, як улюблену вчительку у першому класi.

Галi здавалося, що так уважно жоден лiкар її не оглядав i не розпитував про малозначущi деталi.

Переглянувши результати аналiзiв, Наталя Вiкторiвна зробила висновок:

— Спробуємо уникнути операцiї.

На бiлому цупкому паперi акуратним i несподiвано, як для лiкаря, розбiрливим почерком вона розписала схему лiкування на першi три тижнi. Внизу, пiд назвами лiкiв, додала народну пораду: прикладати до шиї свiжий домашнiй сир, чергуючи через день зi свiжим капустяним листком. Ця рекомендацiя незвично виглядала поруч з назвами таблеток. Однак головне, що почула Галя, стосувалося не лiкiв.

— У вас гiпотиреоз. Це означає уповiльнений обмiн речовин, — пояснила лiкарка. — Для того аби почуватися добре, мусите самi пришвидшувати собi обмiн речовин. Запишiться на плавання, бiгайте зранку або ввечерi, ходiть на тенiс. Робiть що завгодно, аби бiльше рухатися. Це буде додатковим, дуже вiдчутним стимулом для щитовидки, щоб вона не засинала.

Написала наприкiнцi списаного аркуша слово «Рухатися!» — i пiдкреслила його.

— Хай вам постiйно нагадує про себе синдром Мiка Джаггера, — порадила наприкiнцi. — Цей спiвак мiг би вести спокiйне життя пенсiонера, збавивши темп вiдповiдно до вiку, адже йому за шiстдесят. А вiн їздить у тривалi турне з «Роллiнг Стоунз», неабияк фiзично навантажує себе… Вам доведеться завжди рухатися бiльше, анiж iншим. Запам’ятайте це, будь ласка.

На ранковий бiг у Галi не знаходилося зайвих сорока хвилин, бiльше тижня вона не протрималася. Плавання теж потребувало додаткових пiвтори, а то й двi години: поки до басейну доїдеш, поки назад повернешся… Вона знайшла свiй варiант — почала ходити пiшки з роботи.

Дорога додому забирала рiвно п’ятдесят хвилин. Їх не можна було порiвняти зi звичними двадцятьма хвилинами сидiння в автiвцi поруч з водiєм. Наприкiнцi робочого дня Галя перевзувалася у кросiвки i виходила на вулицю у передчуттi задоволення. Через пiвгодини швидкої ходьби на змiну втомi приходила легкiсть i пiднесення… А коли майже за годину переступала порiг свого дому, за плечима трiпотiли крила. Що робитиме, коли прийде осiнь i вечорiтиме швидко, ще не вирiшила. Буде день — буде й пiсня.

Луїза замiряла для подруги вiдстань вiд роботи до дому на своєму волошковому «Шевроле» — п’ять кiлометрiв двiстi метрiв. Маршрут частково пролягав вулицею, що називалася Хуторiвка. Нещодавно саме Хуторiвка була чи не найзанедбанiшою вулицею у районi, навiть тротуару та лiхтарiв тут не було. Але мiська влада та двi потужнi хуторiвськi новобудови — гуртовий ринок i Богословська академiя — об’єднали свої зусилля i тепер вулицю-попелюшку не пiзнати. Крапкою над «i» у цих перетвореннях стали бузок i жасмин, посадженi вздовж траси. Вiд травня по липень тут стояв аромат квiтучих кущiв. Вчорашнє сiре чудовисько — бетонний мiст поблизу тюрми — перетворився на трiумфальну арку i тепер над дорогою звисали яскравi гiрлянди петунiї, а восени полум'янiли кущики рудих хризантем.

У добузково-жасминний перiод на картi геопатогенних зон мiста ця дiлянка дороги була позначена як найнебезпечнiша. Знавцi пояснювали, що у давнi часи тут вiдбулася жорстока сiч, у якiй полягло сотнi людей. Тут, поблизу тюрми, водiї несподiвано могли втратити на кiлька секунд свiдомiсть. За кiлькiстю аварiй та нещасних випадкiв мiсцина донедавна тримала сумну першiсть мiста. Але поступово львiв’яни зауважили, що впорядкована квiтуча вулиця бiльше не потрапляє у мiлiцейсько-даїшнi зведення. Коли ж фахiвцi-геопатологи знову перевiрили цю дiлянку, то у першi хвилини не повiрили своїм пристроям: Хуторiвка стала «чистою», плями чорної енергiї зникли.

Галя любила Хуторiвку — по асфальтових пiшохiдних дорiжках її пагорбiв, у хмарках квiтникових та трав’яних пахощiв, йшлося особливо легко.

Пам’ятаючи настанови лiкарки, намагалася ходити пiшки навiть якщо хотiлося спокою. Коли щитовидка починала капризувати, коли Галя — нi сiло нi впало — робилася сонною, байдужою i вiдчувала в головi огидну туманну загальмованiсть — примушувала себе робити те, чого у такi хвилини найменше чекала вiд себе. Танцювала, увiмкнувши музичний телеканал. Або мила пiдлогу. Або наказувала собi: п’ятдесят вправ «млин» i п’ятдесят присiдань. Допомагало.

Додатковим бонусом за усi старання першого мiсяця «лiкувальної фiзкультури» стало зауваження завжди чимось незадоволеної сусiдки Романи. Вона зупинила Галю бiля лiфта, поцiкавилася, що нового, i безрадiсно пiдвела риску:

— У тебе все добре, бо не маєш проблем зi здоров’ям… Он як очi сяють.

Романа мала звичку зупинити сусiдку на сходах, лагiдно поцiкавитися, як здоров’я, уважно вислухати чемну й коротку вiдповiдь, i зарядити у вiдповiдь докладну пiвгодинну розповiдь, що починалася зi слiв «А я вчора була у лiкаря…». I байдуже їй було, що вимушений слухач спiзнюється на роботу або з роботи додому, на початок телевiзiйного ток-шоу, її мусили слухати, бо за свою увагу вона вимагала уваги у кiлька разiв бiльшої.

Романа набрала повiтря у груди i вже було почала:

— А я вчора була у лiкаря…

Але Галя, навчена сумним досвiдом попереднiх вислуховувань, у якому боцi коле i який був зранку присмак у ротi, встигла вставити свою реплiку:

— Хто ж проблем зi здоров’ям не має? У мене, наприклад, у кровi часом забагато ендорфiнiв…

Романа спiвчутливо i водночас зi втiхою в очах похитала головою:

— Що то є? Гiрше за холестерин?

Галя хотiла у вiдповiдь жартiвливо розвинути тему, але зупинив природнiй жаль до людей, особливо до недалеких.

Пояснила як є:

— Такi мiкроелементи, що дають почуття задоволення, щастя.

На обличчi сусiдки застиг вираз розгубленостi. Вона намагалася вникнути у почуте.

— Забагато?…

— А тим, кому бракує ендорфинiв, треба їсти шоколад, — щось стервозно-веселе таки ворухнулося усерединi, просячись на волю, i Галя додала: — Або мати хороший секс…