Пів'яблука - Вдовиченко Галина. Страница 2

— Це вже зовсiм iнший логiчний ряд, iнший формат, iншi акценти. Вiдчуваєте? — казала вона дiвчатам пiсля показу, коли пiд дiєю ужгородського червоного вина (Магда спецiально для цiєї подiї привезла вiд батькiв десятилiтрову дiжечку) зникло напруження останнiх передфестивальних тижнiв.

Того вечора у фiналi показу Iрина вийшла на подiум у сукнi зi своєї колекцiї, пiдв’язана Магдовою запаскою. Як господиня до гостей.

…Зараз у «Зубрiвцi» на дiвчатах теж були фартухи хоч не ексклюзивнi, але також з характером. Магда у робочiй фартушинi з малюнками французьких булок, українських паляниць, росiйських бубликiв та iншої хлiбної смакоти викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза взялася нарiзати сир, попередньо перебравши кiлька запасок, що висiли на гачку за кухонними дверима, i зупинилася на вишитiй iрисами.

Бiля огорожi з живоплоту тим часом зупинилося таксi — Галя з чоловiком приїхали.

Галка з порогу почала iз запитання:

— Дорога моя подруго, пам’ятаєш, як у студентськi роки ти хотiла купити у п’янички на вулицi Коперника «Мертвi душi» Гоголя? I у наших кишенях не назбиралося нещасних п’яти рублiв, якi просив той синяк. На наший очах якийсь чолов’яга купив цю книжку. А ти по дорозi до гуртожитку усе бiдкалася: «Сто шiстдесят сiм рисункiв Лаптєва! Повний покажчик маловiдомих слiв тi висловiв у кiнцi книжки!» Ми, дурепи, пiдколювали тебе. «Чого смiєтеся? — вiдбивалася ти. — Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кiнь буланої мастi? А гнiдої? Ото ж бо! Питання з iншої опери: який то є палевий колiр сукнi однiєї з провiнцiйних панянок? Мовчите? А мiж тим усi пояснення — у виносках на останнiх сторiнках раритетних «Мертвих душi» 54-го року видання! Я таку книгу у шкiльнiй бiблiотецi вкрасти хотiла, i не змогла…»

— Господи! — засмiялася Магда. — Я вже забула, що й справдi готова була поцупити ту книжку з бiблiотеки… Не тягни, Галко!

— За свої мрiї треба боротися. Пiдключивши фахiвцiв i друзiв. Отже! Ось твiй Гоголь — 54-го року, з усiма рисунками Лаптєва, буланими, гнiдими та…

Закiнчити фразу їй не вдалося — Магда заверещала, стиснувши в обiймах подругу з книжкою, яку та витягнула з-за спини.

Iгор знову стояв у дверях. Зi штопором i пляшкою вiдкоркованого вина: вiн зазвичай давав вину «подихати» з пiвгодини перед тим, як розлити його по келихах.

Як завжди малослiвний Вiктор, чоловiк Галi, пiднiс iменинницi коробку. Судячи з картинки на нiй, це був набiр келишкiв Bohemia на високих тоненьких нiжках:

— Магдо, ти — найкраща на узбережжi!

Магда нiколи не затримувалася на узбережжi моря довше трьох тижнiв на рiк, але Вiктор був родом з Азовського моря, i це був найвишуканiший комплiмент жiнцi, на який вiн був здатний.

На верандi ставало дедалi гамiрнiше. У «Зубрiвцi» вже традицiйно до пiдготовки застiлля залучали усiх присутнiх. Вважалося, що так господиня не подчуватиметься обслуговуючим персоналом в однiй персонi, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сiль?», «Серветки забула!», а безтурботно сидiтиме за столом разом з усiма. Домовлялися наперед, що привезти на спiльнi обiди, якi траплялися у вихiднi чи у свята: хто курку-гриль, хто овочi чи фрукти, хто солодощi до кави. За пiвгодини до гостини розподiляли ролi: «Дiвчата, я картоплею займаюся». — «Варю креветки. Де велике прозоре блюдо?». — «А я нинi по сенсацiйних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».

Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегiдь. Залишилися дрiбницi. Ножем з гофрованим лезом Луїза нарiзала сир на сервирувальному столику — особливiй гордостi Iгоря. Вiн зробив його зi старого дуба i прикрасив iнкрустацiєю, яка щоразу викликала захопленi коментарi навiть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’янiла вiдполiрована мушля наутилуса, що й слугувала дошкою для нарiзання сиру.

Галка миттєво долучилася до процесу — чаклувала над «вiтамiнною гiркою»: викладала вiялом на велику тацю порiзанi помiдори, болгарський перець трьох кольорiв, огiрки, зеленину*. Мама Магди чистила картоплю. Сама ж Магда, не в змозi випустити книжку з рук, гортала пожовклi сторiнки, вголос коментувала та зачитувала уривки. Тим часом чоловiки, засiвши у садовiй альтанцi, що була за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали смiхом: анекдоти розповiдали, не iнакше.

Зателефонувала Iрина, попередила: спiзнююся, починайте без мене. Вiльно посiдали за широкий стiл, вритий у землю пiд старою грушкою, тут могло б зiбратися й утричi бiльше гостей.

— Донечко, — взяла слово мама, коли усi нарештi взялися за келихи, — 45 рокiв — це i багато, i мало. Тобi вже чимало вдалося: маєш гарного чоловiка, батькiв, друзiв, iнтерес до життя i, дякувати Богу, здоров’я. У мене цей вiк був найкращим у життi: ти тодi вже була самостiйною, прилаштованою, з татом ми нарештi притерлися i стали одним цiлим, на роботi вiдкрилися новi можливостi. Тiльки у цьому вiцi я нарештi набула впевненостi у собi, навчилася знаходити вихiд з будь-яких ситуацiй i знала, — мама Магди багатозначно пiдняла вказiвний палець догори, — як подати себе у найкращому виглядi. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморi. Це була зрiлiсть, вершина життєвого шляху…

Мама, мабуть, довго готувалася до цiєї промови. Вона зробила маленьку паузу i продовжила:

— Що хочу сказати?… Доню, смакуй кожну хвилину, кожну годину i не поспiшай спускатися згори. Там, на горi, ще довго можна йти по хребту, долаючи новi вершини. Проси у долi, чого тобi ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобi вже дала. Пам’ятаєш, у фiльмi «Старомодна комедiя» Алiса Фрейндлiх розповiдала якусь iсторiю з життя своєї героїнi: «Менi тодi було рокiв сорок — цiлковите дiвчисько!» Оце пiдхiд до життя! Оце ставлення до рокiв! Адже цифра — це не бiльше, анiж просто цифра. Сама по собi вона мало що значить… — мама набрала повiтря у груди й рiшуче пiдвела риску. — Хай щастить тобi!

Застигла картинка за столом ожила — усi зарухалися, заплескали у долонi, застукотiли приборами…

— На рахунок «притерлися» ти трохи перебiльшила, — подав голос тато, вiдправляючи до рота мiцненький маринований грибочок. — Ми тодi у шлюбi були лише двадцять рокiв. А згодом ще стiльки ж притиралися… У подружньому життi важко перших рокiв сорок. А потiм нiчого, легше стає…

Через пiвгодини, коли за столом стало гамiрно i весело, вiд ворiт почувся якийсь шум i з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах i короткiй чорнiй сукнi-балахонi. З нею була Вєрка Сердючка, жiнка, схожа на спiвачку Шер, i ще одна миловидна бiлявка.

— Ну пра-авiльно, — ображено протягнула Пугачова зi своєю характерною хриплуватiстю у голосi й поправила знайомим жестом руду шевелюру. — Сначала: Алка, прiєзжай! А патом — сiдят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собiрался?!.

У першi кiлька секунд за столом запала тиша. А потiм дiйшло: артисти-двiйники приїхали! За їхнiми спинами метушилася Iрина (попереджала ж: «Трохи спiзнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любительниця сюрпризiв, вона й тут була у своєму амплуа.

Програма артистiв була побудована так, що глядачi не встигали перевести подих. Усi були залученi до дiйства: перетворювалися по черзi у гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, трiо «Вiагра»… Отримавши короткий iнструктаж вiд режисера, виходили на «сцену» — на викладений каменем майданчик бiля колодязя — i бавились, як дiти.

Закiнчився виступ братанням артистiв та лiцедiїв-новачкiв i тостом за вмiння iмпровiзувати — одну з найважливiших рис людини, яка вмiє жити зi смаком. Артистiв провели за ворота до таксi оплесками та вигуками: «Ви — найкращi на узбережжi!». Надорогу вручили тiстечка у картонних торбинках.

…Пiсля бурхливого й несподiваного концерту захеканi i збудженi мешканцi «Зубрiвки» взяли тайм-аут. Тато Магди повiв чоловiкiв до мангалу, щоб перекурити та братися потихеньку за приготування шашликiв. Жiнки зробили «промiжну кавку»* — ту, яку п’ють не у фiналi застiлля, а у розпал львiвських забав. Пiшли з горнятками до лавки-фортецi, прихопивши з собою пласкi подушки, аби не тягнуло холодом вiд камiння.