Сутінки - Майер Стефани Морган. Страница 16

— Це він тебе кличе? — поцікавилася Джесика образливо здивованим голосом.

— Напевно, йому потрібна допомога з домашнім із біології, — промимрила я, щоб її заспокоїти. — Піду подивлюся, що він хоче.

Я спиною відчувала, як вона витріщилася мені вслід. Дійшовши до стола, я нерішуче сперлася на стілець, що стояв навпроти.

— Чому б тобі не посидіти сьогодні біля мене? — запитав Едвард, усміхаючись.

Я автоматично сіла, обережно спостерігаючи за ним. Він досі всміхався. Як складно повірити, що на світі існують такі прехороші хлопці! Я боялася, що він раптом зникне, мов джин у димовій завісі, а я прокинуся.

Здавалося, він чекає, коли я що-небудь скажу.

— Щось змінилося? — нарешті розродилась я.

— Ну… — замовкнув він на хвильку, а тоді випалив кінець речення залпом, — я вирішив, що оскільки я прямую до пекла, то не варто розмінюватися на дрібниці.

Я чекала, поки він скаже щось нормальне, не абракадабру. Минали секунди.

— Знаєш, чесно кажучи, я не зрозуміла жодного слова, — врешті не витримала я.

— Я знаю, — він знову посміхнувся і швидко змінив тему. — Гадаю, твої друзі розлютилися на мене за те, що я тебе викрав.

— Переживуть. Я спиною відчувала їхні напружені погляди.

— Я можу тебе не повернути, — в його очах спалахнула лиховісна іскорка.

Я ледве не подавилася повітрям. Едвард розреготався.

— Щось у тебе вигляд схвильований.

— Аж ніяк, — відповіла я, та як на зло, голос урвався. — Власне, я здивована. У чому причина всього цього?

— Я казав тобі — я стомився тікати від тебе. Тому і здаюсь, — губи досі посміхалися, але очі кольору вохри були серйозні.

— Здаєшся? — збентежено перепитала я.

— Так, здаюся. Більше не буду вдавати з себе хорошого хлопчика. Робитиму те, що хочеться, і будь що буде.

Поки Едвард говорив, посмішка зів’яла, в голосі забриніли залізні нотки.

— Ти знову мене заплутав. Ох ця небезпечна посмішка, від якої перехоплює дух!

— Я постійно говорю більше, ніж варто, коли розмовляю з тобою. Це одна з основних проблем.

— Не хвилюйся, я все одно нічого не розумію, — сказала я стомлено.

— Я на це розраховую.

— Коротше кажучи, коли без викрутасів — ми тепер друзі?

— Друзі… — задумливо і двозначно протягнув він.

— Чи ні? — прошепотіла я. Він вишкірився.

— Гадаю, ми можемо спробувати. Але попереджаю, я — поганий друг для тебе, — незважаючи на посмішку, пересторога прозвучала серйозно.

— Ти без кінця це повторюєш, — відзначила я, намагаючись не зважати на несподіване тремтіння в колінах і говорити веселим голосом.

— Так, тому що ти мене не чуєш. Я досі чекаю, коли ти нарешті мені повіриш. Якщо ти мудра, то уникатимеш мене.

— Здається, ти чітко висловив думку щодо моїх розумових здібностей, — примружилась я.

Він усміхнувся, ніби вибачаючись і водночас констатуючи реальний стан речей.

— Отже, оскільки я… не така мудра, ми — друзі? — зробила я вимучену спробу привести дивний діалог до логічного кінця.

— Приблизно так.

Я втупилася у власні долоні, що стискали пляшку із лимонадом, не знаючи, що робити чи казати далі.

— Про що ти зараз думаєш? — поцікавився Едвард.

Я поглянула у глибокі золотаві очі, їхній дурман полонив мене, і я, як завжди, випалила правду.

— Намагаюся збагнути, що ти за один.

Його щелепа напружилася, але він зусиллям волі втримав на губах усмішку.

— Ну і як, є успіхи? — безцеремонно запитав він.

— Якби ж то, — зізналась я. Він усміхнувся.

— Твої версії?

Я почервоніла. Протягом останнього місяця я безуспішно намагалася вибрати між Брюсом Вейном і Пітером Паркером. [4] Хіба у такому зізнаєшся?

— Ти мені не скажеш? — запитав Едвард, із неймовірно спокусливою посмішкою схиляючи голову.

Я хитнула головою.

— Мені соромно зізнатися.

— Ти розбиваєш мені серце, — поскаржився він.

— Ні, — похитала я головою, прижмурюючись, — не уявляю, як це може розбити серце — відмова розповісти комусь свої думки, коли цей хтось постійно говорить загадковими фразами, вигаданими навмисно, щоб ти не спала вночі й намагалася втямити, що він мав на увазі… хіба через це варто засмучуватися?

Він скривився.

— Чи ліпше сказати, — вела я далі, даючи волю довго стримуваному обуренню, — за цим кимось тягнеться до біса довгий шлейф із дивних учинків. Наприклад, одного дня він на межі неможливого рятує тобі життя, а наступного ставиться, як до пранцюватої, і не дає жодних пояснень, переступаючи через власні обіцянки. Така поведінка не здатна нікого засмутити, правда?

— Бачу, ти не на жарт розійшлася.

— Ненавиджу подвійні стандарти. Ми сердито втупилися одне в одного. Едвард подивився кудись за моє плече і раптом засміявся.

— Що?

— Твоєму хлопцеві здається, що я поводжуся з тобою невиховано: він обговорює з друзями, йти йому сюди і поставити мене на місце чи ні, — вишкірився він.

— Я не знаю, кого ти маєш на увазі, — холодно відповіла я, — але, так чи інак, я впевнена, ти помиляєшся.

— Я не помиляюся. Я казав тобі — більшість людей читаються, як розгорнута книга.

— Я — щасливий виняток, звичайно.

— Так. Ти — виняток, — його настрій раптом змінився, в очах з’явився задумливий вираз. — Хотів би я знати, чому так.

Пильний погляд Едварда витримати було неможливо. Я опустила очі й зосередилася на відкручуванні кришечки з досі невідкоркованого лимонаду, потім зробила великий ковток, дивлячись на стіл і не бачачи його.

— Ти не голодна? — невесело потурбувався Едвард.

— Ні, — мені не світило зізнаватися, що я наїлася під зав’язку — його загадками й поведінкою. — А ти? — запитала я, за уваживши порожній стіл.

— Дякую, я не голодний.

Щось дивне промайнуло в Едвардовому виразі обличчя: здавалося, він кинув лише йому зрозумілий жарт.

— Ти не міг би зробити мені послугу? — сказала я після хвилинного вагання.

Едвард зненацька насторожився.

— Це залежить від того, щo ти попросиш.

— Нічого особливого, — запевнила я. Він чекав — підозріливо, але водночас заінтриговано.

— Я тут подумала, було б добре, якби ти заздалегідь попередив, коли тобі наступного разу спаде на думку мене ігнорувати. Для мого добра. Щоб я, так би мовити, приготувалася.

Я роздивлялася пляшку солодкої води, крутячи мізинцем навколо різьби на вінчику.

— Справедлива вимога. Коли я підняла очі, він щосили намагався не розреготатися.

— Дякую.

— В такому разі можу я отримати відповідь на одне запитання? — зажадав він.

— Одне.

— Розкажи мені хоч одну з твоїх версій. Отакої.

— На це запитання я не відповідатиму.

— Ти не визначила запитання, ти пообіцяла одну відповідь, — нагадав він.

— Ти сам порушував обіцянки, забув? — не розгубилась я.

— Лише одну версію, я не сміятимусь.

— Сміятимешся, — в цьому я не сумнівалася.

Він опустив очі додолу, а потім опалив мене бурштиновим вогнем крізь довгі чорні вії.

— Я прошу тебе, — прошепотів він, нахиляючись до мене.

Я кліпнула, втративши почуття реальності. Чорт забирай, як він це робить?

— Е-е-е… що ти казав…

— Будь ласка, розкажи мені одну найбезневиннішу версію. Як багато почуття у його очах!

— Ну, можливо, тебе вкусив радіоактивний павук? Цікаво, він володіє гіпнозом? Чи я настільки легка здобич?

— Не надто творчий підхід, — іронічно фиркнув Едвард.

— Вибач, що думаю, те й кажу, — наїжачилась я.

— Холодніше не буває, — ще й дражниться воно.

— Ніякого павука?

— Ні.

— Ніякої радіації?

— Абсолютно.

— Промазала, — зітхнула я.

— Криптоніту [5] я теж не боюся, — захихотів Едвард.

— Ти обіцяв не знущатися, пам’ятаєш? Він чесно почав боротися зі сміхом.

— Зрештою я доберуся до істини, — попередила я.

— Краще не треба, — він знову посерйознішав.