Сутінки - Майер Стефани Морган. Страница 7

Якщо не зважати на один непересічний виняток.

— Це, напевно, Майк Ньютон. Хороший малий із гарної сім’ї. У його тата крамниця спорттоварів відразу за містом. Ньютон непогано заробляє на туристах, які проїжджають повз наші краї.

— Ти знаєш Калленів? — нерішуче запитала я.

— Сім’ю лікаря Каллена? Звичайно. Він — велика людина.

— Вони… діти… вони трохи інші. Здається, в школі вони не в своїй тарілці.

Розлючений вигляд Чарлі неабияк здивував мене.

— Люди в нашому місті… — пробурчав він. — Каллен — хірург із золотими руками, який за охоти міг би працювати у будь-якій лікарні у світі, заробляючи удесятеро більше, ніж він отримує тут, — вів далі Чарлі голосніше. — Нам пощастило, що він мешкає тут, пощастило, що його дружина захотіла оселитися у маленькому містечку. Він — знахідка для громади, а його діти — чудово виховані й чемні. Я мав певні сумніви, коли вони переїхали сюди зі своїми всиновленими підлітками. Але всі вони розумні й розважливі, із жодним у мене не виникло бодай найменшої проблеми. Це більше, ніж я можу сказати про дітей деяких місцевих не в першому і не в другому поколінні. Каллени тримаються разом, як справжня сім’я, майже кожні вихідні виїздять на природу… Вони тут новенькі, от люди і мелють язиками.

Це найдовша промова, яку я в житті чула від Чарлі. Напевно, плітки про Калленів обурювали його далі нікуди. Я дала задній хід.

— Мені вони теж здалися дуже милими. Я тільки хотіла сказати, що вони тримаються разом. Вони дуже вродливі, — додала я, щоб підкреслити, як мені сподобалися Каллени.

— Ти ще лікаря не бачила, — засміявся Чарлі. — Добре, що він кохає дружину. Багатьом медсестрам у лікарні важко думати про роботу, коли поруч лікар Каллен.

Вечеряти ми закінчили мовчки. Чарлі прибрав на столі, я почала мити посуд. Батько знову пішов дивитися телевізор, і потому як я закінчила з тарілками — мити довелося руками, у Чарлі не водилося посудомийної машини, — я неохоче полізла нагору робити домашнє завдання з математики. Відчувалося, що я започатковую традицію.

Дощу вночі не було. Страшенно стомлена, я відразу заснула.

Решта тижня не відрізнялася багатоманітністю. Я звикала до щоденної рутини у школі. До п’ятниці я вже впізнавала, якщо не пригадувала на ім’я, більшість учнів у школі. На уроках фізкультури народ із команди втямив, що на мене краще не пасувати, і навчився швидко заступати мене, коли друга команда намагалася скористатися з моєї слабкості й жбурляла м’яч мені. Я почувалася щасливою у задніх рядах.

Едвард Каллен у школі не з’являвся.

Щодня я схвильовано вичікувала, доки його родичі не зайдуть до кафетерію без нього. Тоді я розслаблялася і приєднувалася до звичайних обідніх теревенів. Здебільшого розмова крутилася навколо поїздки до Океанічного парку Ла-Пуша, організацією якої займався Майк. Ця грандіозна подія мала відбутися за два тижні. Мене запросили; я погодилася більше з увічливості, ніж від бажання поїхати. На пляжі повинно бути сухо й спекотно.

У п’ятницю я вже абсолютно спокійно зайшла до лабораторії на біологію, не переймаючись через можливість зустріти Едварда. Як я зрозуміла, він покинув школу. Я намагалася не думати про нього, хоча мені не вдалося повністю позбутися тривожної думки, що я — причина його тривалої відсутності, яким безглуздям це б не здавалося.

Перші вихідні у Форксі минули без ексцесів. Чарлі, який ніяково почувався у зазвичай порожньому будинку, пропрацював більшу частину вихідних. Я поприбирала у будинку, виконала домашні завдання і написала мамі фальшиво-радісного листа. У суботу я поїхала в бібліотеку, але там було так мало літератури, що я навіть не стала записуватися; треба буде незабаром виділити день і змотатися в Олімпію чи Сієтл — знайти пристойну книгарню. Цікаво, скільки бензину з’їсть пікап? — апатично подумала я і здригнулася від можливої цифри.

На вихідних дощ ледве сіявся, я змогла нормально виспатися.

В понеділок вранці народ на стоянці вітався зі мною. Я не знала всіх поіменно, але махала їм рукою і всміхалася. Надворі похолоднішало, але, на щастя, було сухо. На англійській Майк звично всівся біля мене. Ми писали тест по «Буремному Перевалу». Доволі простенький, нічого складного.

Загалом я почувалася набагато комфортніше, ніж розраховувала почуватись на другий тиждень у Форксі. Комфортніше, ніж очікувала коли-небудь почуватися тут.

Коли ми вийшли з корпусу, в повітрі кружляли білі мухи. Звідусіль долинали веселі збуджені вигуки. Вітер кусав щоки, ніс.

— Ого! — сказав Майк. — Сніг!

Я подивилася на білий бавовняний пух, який замітав доріжки і водив вигадливі хороводи навколо обличчя.

— Е-е-е…

Сніг. А я сподівалася на хороший день. Майк здивувався.

— Ти не любиш снігу?

— Ні. Сніг — це замерзлий дощ.

— Ясніше ясного.

— Крім того, я уявляла його великим і лапатим — знаєш, кожна сніжинка — як маленька зірочка. А цей схожий на головки ватних паличок.

— Ти що, ніколи раніше не бачила снігу? — недовірливо запитав Майк.

— Звісно, бачила… По телевізору, — додала я після паузи.

Майк розреготався. Раптом велика, в’язка і мокра сніжка влучила мені просто в голову. Ми обернулися, щоб побачити, звідки вона прилетіла. Мої підозри впали на Ерика, який чимчикував оддалік, спиною до нас, у протилежному напрямку від корпусу, де буде наступне заняття. Либонь, Майк вирішив аналогічно. Він нахилився і почав згрібати білу кашицю у грудку.

— Зустрінемося на обіді, гаразд? — кинула я на ходу. — Коли народ починає жбурлятися мокрими кульками, мені точно час ховатися.

Він кивнув, не зводячи очей з Ерика, котрий виконував маневр відступу з поля бою.

Цілий ранок усі збуджено обговорювали сніг; вочевидь, цьогоріч це перший сніг. Я відмовчувалася. Звичайно, сніг сухіший за дощ, поки не починає на тобі танути.

Після іспанської ми з Джесикою попрямували до кафетерію. Я трималася насторожі. Грудки мокрого снігу літали, як ракети. Я тримала в руках пару зошитів і книжок, щоб у разі чого використати їх як щит. Джесика вважала таку поведінку напрочуд кумедною, але щось у моєму виразі обличчя заважало їй самій запустити в мене сніжкою.

Майк, сміючись, наздогнав нас, коли ми заходили всередину. Сніг, що танув, нищив нагелені шпичаки у його волоссі. Доки ми стояли в черзі за їжею, вони з Джесикою жваво теревенили про снігове побоїще. Я знічев’я поглянула на столик у кутку їдальні. І тут у мене відібрало руки й ноги. За столом сиділи п’ятеро.

Джесика потягнула мене за руку.

— Белло! Не спи! Що замовлятимеш?

Я опустила очі. Вуха горіли вогнем. Нема чого хвилюватися, — повторила я собі. Я не зробила нічого поганого.

— Що це з нею? — запитав Майк у Джесики.

— Зі мною все нормально, — відповіла я. — Сьогодні я візьму тільки содову.

Я не помітила, як черга дійшла до мене.

— Ти не голодна? — запитала Джесика.

— Чесно кажучи, мене трохи нудить, — пояснила я, втупившись у підлогу.

Я почекала, доки Майкл і Джесика візьмуть їжу, і попленталася за ними до столика, старанно дивлячись під ноги.

Я потихеньку потягувала содову, заповнюючи живіт шиплячою субстанцією. Майк двічі з недоречною стурбованістю цікавився моїм самопочуттям. Я сказала, що нічого страшного, але подумала: чи не варто мені обіграти тему хвороби і замість наступного уроку піти до медпункту?

Дурниці. Не варто втікати.

Я вирішила дозволити собі один погляд на Калленівський столик. Якщо Едвард дивитиметься на мене, я змиюся з біології. Це занадто для мого заячого серця.

Не піднімаючи голови, я крізь вії поглянула в їхній бік. Жодного з них не цікавила моя персона. Я підвела голову.

Вони сміялися. Волосся Едварда, Джаспера й Еммета було мокрим від талого снігу. Аліса і Розалія відхилялися від Еммета, котрий струшував волосся просто на них. Як і решта школи, вони насолоджувалися сніжним днем, хіба що більше за інших скидалися на мальовану картинку.

Та крім веселощів і жартів, щось змінилося. Я спочатку не могла збагнути, що саме, й уважніше оглянула Едварда. Його шкіра здавалася не такою блідою, як зазвичай, — мабуть, він розчервонівся від снігової бійки, — круги під очима зменшилися і стали не такими помітними. Але ні, річ не тільки в цьому.