11/22/63 - Кінг Стівен. Страница 156

Дочка засміялася і закурила сигарету.

— Чи не це саме казала та хористка архієпископу?

— Вас часом не Марджорі звуть? — спитав я.

Вона застигла з закушеною сигаретою, крізь її губи сочився димок.

— Звідки ви знаєте? — побачивши вираз мого обличчя, вона розреготалася. — Жартую, насправді мене звуть Вандою. Сподіваюся, зі ставками вам більше щастить, аніж з угадуванням імен.

Ідучи до машини, я теж на це сподівався.

Розділ 25

Зранку п’ятого серпня я залишався з Сейді, аж поки її не поклали на каталку і повезли до операційної. Там на неї чекав доктор Еллертон разом з іншими лікарями, кількості котрих вистачило б, щоб скласти баскетбольну команду. Очі в неї блищали від уже отриманого наркозу.

— Побажай мені удачі.

Я нахилився і поцілував її.

— Всієї удачі всього світу.

Минуло три години, поки її не прикотили назад до її палати — тієї самої, з тією самою картиною на стіні, з тим самим приплюснути унітазом — вона міцно спала, хропучи, лівий бік її обличчя ховався під свіжою пов’язкою. Ронда Мак-Ґінлі, медсестра з плечима футбольного захисника, дозволила мені залишитися з Сейді, поки вона трішки очуняє, що було великим порушенням правил. Правила для відвідувачів більш суворі в Країні Було. Якщо старша медсестра не подарує вам своєї симпатії, тобто.

— Як ти? — спитав я, тримаючи Сейді за руку.

— Стражденна. І сонна.

— Тоді спи, серденько.

— Може, іншим разом… — її голос завмер з в’янучим звуком хрррррр. Очі заплющились, але вона з натугою розплющила їх знову. — …буде краще. У твоєму світі.

Після цього вона вже відключилася, а я мав про що подумати.

Повернувшись до посту медсестри, я почув від Ронди, що внизу, в кафетерії, на мене чекає доктор Еллертон.

— Ми потримаємо її сьогодні і ще, мабуть, завтра, — сказав він. — Найменше нам хотілося б, аби причепилася якась інфекція. (Я, звісно, сам щойно про це був думав — один з тих збігів забавних, хоча й невеселих.)

— Як все пройшло?

— Як і очікувалося, але поранення, заподіяні їй Клейтоном, вельми серйозні. Залежно від швидкості регенерації, я думаю, наступна операція відбудеться десь у листопаді або у грудні. — Він закурив сигарету, видмухнув дим, і продовжив: — Маю зараз пекельну команду хірургів, і ми робимо все, що тільки можемо… але існує межа.

— Так, я знаю. — Я був певен, що знаю також іще дещо інше: не буде більше операцій. Тут принаймні. Коли Сейді наступного разу ляже під ніж, ножа взагалі там не буде. Там буде лазер.

У моємусвіті.

Дрібна економія завше віддячує, кусаючи тебе за сраку. Я відмовився від телефону в квартирі на Нілі-стрит, щоб зекономити вісім чи десять доларів на місяць, а як він мені тепер потрібен. Добре, що за чотири квартали звідти стояла крамниця «Ю-Тот-М» [605], а в ній, поряд з кулером для кока-коли, стояла будка таксофону. Номер де Мореншильда в мене був записаний на папірці. Кинувши в апарат дайм, я його набрав.

— Резиденція де Мореншильда, чим можу допомогти?

Голос не Джинні. Мабуть, служниця… а все ж таки, звідки беруться де Мореншильдові бакси?

— Я волів би побалакати з Джорджем, будь ласка.

— Боюся, він зараз в офісі, сер.

Я вихопив з нагрудної кишені ручку.

— Ви можете продиктувати мені тамтешній номер?

— Так, сер. Сі-Чепел 5-6323.

— Дякую.

Номер я записав у себе на тильному боці долоні.

— Як мені передати, хто телефонував, якщо ви до нього не додзвонитеся, сер?

Я повісив слухавку. Знову мене немов огорнуло холодом. Я вітав це. Якщо мені бодай колись була потрібна холодна ясність, то це саме зараз.

Я вкинув ще дайм, цього разу почувши секретарку, котра повідомила мені, що я потрапив до корпорації «Сентрекс». Я сказав їй, що хочу поговорити з де Мореншильдом. Вона, звісно, захотіла взнати навіщо.

— Скажіть йому, що йдеться про Жана-Клода Дювальє [606]та Лі Освальда. Скажіть, що це в його інтересах.

— Ваше ім’я, сер?

Розірвати-Лопнути тут не прокотить.

— Джон Леннон [607].

— Не вішайте слухавку, будь ласка, містере Леннон. Я дізнаюся, чи він наразі доступний.

Не зазвучало жодної чекальної музики, що вже сприймалося як велике благо. Я прихилився до стіни будки, втупившись поглядом у табличку: ЯКЩО ВИ КУРИТЕ, ВВІМКНІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВЕНТИЛЯТОР. Я не курив, але вентилятор все одно ввімкнув. Користі від нього було мало.

У вусі мені клацнуло так, що я аж скривився, а слідом почувся голос секретарки:

— Ви на зв’язку, містере Джон?

— Алло, — той бадьористий, самовпевнений акторський голос. — Алло? Містере Леннон?

— Алло. Це безпечна лінія?

— Що ви маєте… Так, звісно, звичайно. Одну хвилинку. Я зачиню двері.

Після невеличкої паузи він з’явися знову.

— Про що йдеться?

— Про Гаїті, друже мій, і нафтові концесії.

— А до чого тут мсьє Дювальє і той парубок Освальд? — у його голосі не прозвучало стривоженості, сама лиш життєрадісна цікавість.

— О, ви їх обох знаєте значно краще, ніж я. Називайте їх просто Бейбі Док і Лі, чого вам соромитись?

— Я дуже зайнятий сьогодні, містере Леннон. Якщо ви мені не поясните, про що взагалі мова, боюся, буду змушений…

— Бейбі Док може ухвалити те, на що ви чекаєте протягом останніх п’яти років, ліцензії на розробку нафтових родовищ у Гаїті. Вам це відомо; він права рука свого батька, він керує тонтон-макутами,і він перший у черзі на трон. Ви йому до вподоби, і ви до вподоби нам…

Голос де Мореншильда втратив акторські інтонації, став схожим на голос справжньої людини.

— Кажучи «нам», ви маєте на увазі…

— Ви усім нашимподобаєтеся, де Мореншильде, але нас непокоїть ваш зв’язок з Освальдом.

— Господи, та я з цим парубком ледь знайомий! Я його вже не бачив місяців сім чи й вісім!

— Ви бачилися з ним на Великдень. Коли привезли в дарунок його маленькій дочці плюшевого кроля.

Дуже довга пауза. А тоді:

— Так, пригадую, дійсно привозив. Зовсім про це був забув.

— І про того, хто стріляв у Едвіна Вокера, теж забули?

— Який це має стосунок до мене? Чи до мого бізнесу?

У справжність його обуреного здивування майже неможливо було не повірити. Ключове слово тут майже.

— Кажіть далі, — заохотив я. — Ви звинувачували Освальда в тому, що це зробив він.

—  Я жартував, чорти б його забрали!

Я подарував йому два удари серця і лише потім промовив:

— Ви здогадалися, на яку компанію я працюю, де Мореншильде? Я вам натякну — це не«Стандард Ойл».

На іншому кінці лінії запанувала тиша, поки де Мореншильд прокручував собі в голові все те лайно, яке я йому же встиг згодувати. Хоча це не булолайном, не суцільним принаймні. Про плюшевого кроля я точно знав, знав і про те, як він почав піддрочувати Лі «як же це ти в нього промазав?», коли його дружина помітила гвинтівку. Висновок мав здаватися цілком очевидним. Моя компанія — це була та сама Компанія, і єдине питання, яке зараз хвилювало де Мореншильда — я на це сподівався, — що ще і як багато ми вже встигли піддивитися-підслухати з його беззаперечно цікавого життя.

— Це якесь непорозуміння, містере Леннон.

— Заради вашого ж блага, я сподіваюся на правду з вашого боку, бо з нашого боку це виглядає так, ніби це саме ви підбурювали його до того пострілу. Раз у раз повторюючи, який той Вокер запеклий расист та що невдовзі він стане американським Гітлером.

— Це абсолютна неправда!

Я проігнорував його вигук.

— Але не це найбільше нас непокоїть. Найбільше нас непокоїть те, що ви могли перебувати в компанії з Освальдом у його діях десятого квітня.